Заплотний лицар (ЛП)

Шатри були красні та пишні, але Дунк розумів, що не на тому баштані вродився, аби пхатися поміж них. Насмілишся стати поруч із ними своїм табором, і матимеш на свою голову коли мовчазне презирство, а коли й відверті кпини. А якби хтось і поставився з належною лицареві гречністю, то тільки роз’ятрив би рану. Тому весь Дунків дах над головою на цю ніч складатиметься із потяганої вовняної вотоли. Хай князь чи славетний лицар королівства вечеряє каплуном або молочним поросям, а Дунк обійдеться і твердим, наче кора, шматком солонини.

Заплотний лицар має триматися за свою честь та гідність. Без них лицаря годі відрізнити від першого-ліпшого сердюка-запроданця.

«Я маю заслужити місце у чесному товаристві. Якщо битимуся добре, то якийсь князь може взяти мене до замкової дружини. Тоді я подорожуватиму зі шляхетними супутниками, щодня їстиму свіже м’ясо з панського столу, а на турнірі ставитиму власне шатро. Та спершу треба показати, чого я вартий.»

Дунк неохоче повернувся спиною до турнірного поля і повів коней до лісу.

На краю великої луки, за добру верству від містечка та замку він знайшов галявинку, де струмок розливався на вигині, утворюючи глибоку заболонь, берег рясно заріс очеретом, а над усім царював високий густий в’яз. Тут весняна трава була якраво-зелена, мов на гербі намальована, і м’яка на дотик. Гарна місцинка, ще ніким не захоплена. «Отут і буде мені шатро», сказав собі Дунк, «з листяним дахом, зеленішим за прапори Тирелів та Естермонтів».

Перш за все належало потурбуватися про коней. Опісля того він роздягнувся і заліз до ставка-заболоні, щоб змити з себе бруд дороги. «Справжній лицар зберігає у чистоті не тільки душу, але й тіло», завжди казав старий, наполягаючи, щоб вони обоє милися з голови до п’ят на кожний поворот місяця, не зважаючи, смердить від них чи ні. Ставши лицарем, Дунк наклав на себе таку саму обітницю.

Він сидів голий під в’язом, сушився від води, тішився теплим весняним повітрям на шкірі й дивився, як поміж очерету ліниво шурхають бабки. Чому кажуть, що вони схожі на драконів? Анітрохи не схожі. Втім, Дунк ніколи не бачив дракона. А старий бачив. Дунк чув ту оповідку від нього з півсотні разів: як пан Арлан ще зовсім малим їздив зі своїм дідом до Король-Берега, як вони там бачили останнього дракона за рік до його смерті. То була зелена дракониця, мала і спотворена, з крихітними мертвими крильцями. Жодне з її яєць не налупилося. «Балакають, що її король Аегон отруїв», казав старий лицар. «То був іще Аегон Третій: не батько нашого короля Даерона, а Драконяча Смерть, або ж Аегон Нещасливий. Він лякався драконів, бо чудовисько його дядька зжерло його власну матір. Відколи помер останній дракон, літо стало коротшим, а зима — довшою та лютішою.»

Сонце зайшло за верхівки дерев, і зразу похолоднішало. Коли Дунк відчув на руках курячі лапи, то вибив сорочку і штани об стовбура в’яза, струсивши найгірший бруд, і знову натяг їх на себе. Назавтра він мав відшукати розпорядника забави й записатися на турнір. Але насамперед — одна важлива справа. Не вирішивши її, нема чого і пнутися.

Навіть не заглядаючи у воду, він знав, що не надто скидається на лицаря. Тому повісив щита пана Арлана за спину, аби всі бачили герба. Стриноживши коней, Дунк полишив їх скубти рясну зелену травичку під в’язом, а сам рушив пішки до турнірного поля.

IV

Зазвичай на луці, що лежала від Ясенброду через річку, містечкова громада випасала худобу. Та зараз усе змінилося: за одну ніч на луці виросло друге містечко з шовку замість каменю, більше та красніше за старе.

Уздовж края поля десятки купців поставили ятки та вози, з яких продавали смаженину й садовину, миски й паски, чоботи на ноги і для пива роги, соколів для полювання і хутра для підстилання, коштовності, прянощі, пір’я і загалом усе, що душа забажає. Мартопляси, лялькарі та штукарі блукали у натовпі, показуючи свою вправність… а від них не відставали повії та гаманорізи. Тому Дунк ані на мить не випускав гроші з рук.

Вловивши пахощі й шипіння ковбасок на димному вогні, Дунк зайшовся слиною і купив одну ковбаску за мідяк з гамана, а до неї ріг пива. Підживлюючись, Дунк заразом подивився, як різьблений та мальований дерев’яний лицар б’ється з дерев’яним драконом. А тоді заглядівся й на лялькарку, яка рухала драконом: високу, чорняву, струнку, мов спис, дорнійську кралю з оливковою шкірою. Хай вона не мала повної пазухи, та Дункові глянулося її привітне личко й вправні пальці, що змушували дракона звиватися на кінцях поворозок і завзято кидатися на ворога. Він дав би дівчині мідяка, якби мав зайвого. Та зараз кожен гріш міг вирішити головну справу.

Сподівався Дунк недарма: серед купців були й зброярі. Тирошієць із розгалуженою синьою бородою продавав розкішно поцяцьковані золотом та сріблом шоломи у подобі птахів чи звірів. Один коваль гучно вихваляв свої дешеві сталеві мечі, а інший мовчки продавав кращі й дорожчі. Проте Дункові бракувало не меча.

Потрібний майстер сидів аж у кінці ряду. На столі перед ним лежала кольчуга мистецької роботи та пара зчленованих сталевих рукавиць. Дунк уважно їх оглянув і мовив:

— Гарна робота.

— Кращої не знайдете.

Опецькуватий коваль, не вищий за п’ять стоп, але ширший за Дунка у грудях, мав чорну бороду, грубезні м’язисті руки й величезні лапаті долоні. На Дунка він дивився з гідністю, не улесливо.

— Мені треба лицарію до турніру, — мовив Дунк. — Добру кольчугу, ринграф, поножі й глухий шолом.

Хоча шоломець старого добре сидів на голові, та обличчя захищала сама лише носова стрілка. Дунк бажав мати щось певніше.

Зброяр зміряв його поглядом.

— Чималий чолов’яга… Та я й більших вдягав.

Він вийшов з-за свого столу.

— На коліна, якщо ваша ласка. Зміряю плечі. Оце шия так шия, міряй — не переміряєш.

Дунк став на коліна. Зброяр приклав йому до плечей ремінця з вузликами, пробурчав щось, накинув ремінця на шию, знову пробурчав.

— Ану руку здійміть. Та ні, праву.

Тоді забурчав утретє.

— Вставайте.

Довжина ноги зсередини, товщина гомілки, обсяг стану — все викликало в майстра нові напади бурчання.

— Дещо зразу на возі знайдеться, а решту скую, — мовив зброяр, коли закінчив. — Майте на увазі: я роблю просту добру сталь, не заквецяну сріблом чи золотом. Мої шоломи — вони й на вид шоломи, а не свині з крилами чи заморські гарбузи. Та як у обличчя спис полетить, отоді за мій товар і подякуєте.

— Не бажав би нічого кращого, — відказав Дунк. — Яку ціну візьмете?

— Вісім сот оленів, бо сьогодні я добрий.

— Вісімсот? — То було на дещицю більше, аніж йому гадалося. — Я… я можу віддати старий обладунок на меншого лицаря… шоломець, бехтерець…

— Баш-Булат продає тільки свою роботу, — відрізав майстер. — Але візьму на залізо для кузні, якщо товар добрячий та іржі небагато. Гаразд… буде вам лицарія за шість сотень.

Дунк міг би прохати Баш-Булата повірити у борг, та відповідь знав заздалегідь. Ще на службі в старого він зрозумів, що для купців слово заплотного лицаря рідко важить більше за слово харцизяки з темного лісу.

— Я вам зараз дам два срібняки, а обладунок і решту грошей принесу зранку назавтра.

Майстер якусь мить роздивлявся його.

— За два срібняки купите один день. Опісля продам товар наступному, хто спитається.

Дунк вийняв два олені з гаманця і поклав у мозолисту долоню зброяра.

— Матимете все без обману. Я ж-бо перемагати приїхав.

— Отакої? — Баш-Булат вкусив одну з монет. — А нащо всі оті достойники на поле припхалися? Аби за вас гукати-бадьорити?

V

Коли Дунк вирушив назад до свого в’яза, місяць стояв уже високо. Позаду нього Ясенбродська лука сяяла вогнями смолоскипів. Над травою пливли співи та сміх, та його не тішили. Гроші на обладунок могли знайтися тільки одним способом. А як раптом зазнаєш поразки, тоді що?

— Одна перемога, більше не треба, — пробурмотів він уголос. — Хіба я забагато прошу?