Зброя вогню

— Та ні, здається, саме на того.

Андрій сперся рукою на одвірок.

— Не зрозумів?

Упир відкашлявся.

— Ти — козак Андрій на прізвисько Сивий, характерник*, так?

Андрій мовчав. Упир, піднявши вказівний палець, сказав урочисто:

— У мене до тебе надзвичайно важлива справа є! Я від знахарки*, що з хутора Дніпровий. Агафією звуть, Гапкою. Знаєш таку?

Андрій відступив убік.

— Заходь.

Упир заходити не квапився і стояв, переминаючися з ноги на ногу.

— Я-то зайду, тільки ти теє… екзорцизм свій облиш…

— Гаразд, не буду, вповзай, — з насмішкою сказав Андрій.

Упир зайшов у хату і відразу покосився на ікону над ліжком.

— Не перехрестишся? — Андрій кивнув головою в бік ікони.

— Не насміхайся, — фиркнув упир.

— А то ж як? Екзорцизм облиш, не насміхайся… Що ж з тобою ще робити? Може, хлібом-сіллю почастувати?

— Якщо на те твоя милість, то я й від чарочки не відмовлюся.

Андрій аж присвиснув.

— Ну, ти, брате, даєш! Від чарочки, кажеш, не відмовишся? Даруй, але я глечики з крівцею в хаті не тримаю!

— А я крівцю і не п’ю, — невдоволено буркнув упир.

— Як це? — Андрій здивовано глянув на гостя. — Ти ж упир?

— Ну, упир.

— Отже, мрець?

— А це вже як сказати, — знизав плечима упир. — Хіба мрець міг би з тобою говорити?

— Але ти ж говориш?

Упир усміхнувся, зблиснувши іклами.

— Виходить, не зовсім я мрець.

Андрій узяв люльку і став набивати її тютюном.

— Яка в біса різниця? — сказав роздратовано. — Все одно кровопивця.

— Ти ж характерник, мав би знати, що не всі упирі однакові, — насупився гість. — Я крові за все життя не куштував… Хм… Та й по смерті теж…

Андрій розкурив люльку, затягнувся і випустив клубок диму упиреві в лице. Той навіть не моргнув.

— Ти диви! Скільки знав я вашого брата, жоден не те що диму — запаху тютюнового на дух не переносив!

Упир мовчки дістав з кишені люльку, набив її тютюном, розкурив і, добряче затягнувшись, випустив струмінь диму в обличчя Андрієві. Тютюн в упиря виявився таким злим, що в Андрія сльози виступили на очах.

— Ну ти, упиряко, даєш! — Андрій витер очі. — А що, може й справді тебе кашею нагодувати?

Упир сором’язливо кивнув.

— Кажу ж, два дні не їв. Та й від чарочки…

— Не відмовишся! — перебив його Андрій, устав, насипав миску каші й дістав з-під столу здоровенний бутель горілки.

— Скажу тобі ось що, друзяко-упиряко: якби ти Гапчине ім’я не згадав, то танцював би зараз гопака разом з чортами в пеклі. А коли видудлиш оце, — сказав Андрій, наливаючи чималий кухоль горілки, — то повірю, що до крівці ти не торкався.

В очах упиря заяскріли веселі вогники, коли він побачив, як хазяїн наливає горілку.

— Ну, давай! — сказав Андрій, поставивши повний кухоль перед гостем.

Той задоволено прицмокнув язиком, розгладив вуса, припав до кухля і спорожнив його одним махом.

— Ух! Хоро-о-оша! — протягнув він і смачно відригнув. — Я закушу?

У козака від подиву щелепа відвисла.

— Очам своїм не вірю! Мало того, що ця погань курить люльку, так ще й горілку п’є! І то як п’є! Любому козаку носа втре!

Упир в мить ока ум’яв миску каші й попросив ще.

— За життя я ще й не стільки випивав! Не часто, правда, але вже як пив, то пив…

Андрій насипав ще миску каші й поставив перед гостем. Той кивнув на бутиль.

— А сам, хазяїне, що, не вип’єш?

— А чом би й ні! — Андрій дістав з полиці другий кухоль, налив собі й упиреві.

— Ну, будьмо! — Упир перехилив кухоль першим. Андрій кивнув і теж випив.

— Ух, міцна, холера! — задоволено проказав упир, витираючи вуса.

— Aгe ж! Слухай, а ти справді упир? Ану, вишкірся!

— Р-р-р! — вишкірився упир.

— Ти ба, які іклиська! А щоб тебе!..

Упир знову втер вуса рукавом.

— Що є, то є, — сказав. — Може, по третій?

Андрій закрутив головою.

— Е ні! Як на те пішло, я мушу тебе нагнати! Ану, налий! — Андрій підсунув упиреві свій кухоль. Випив і вдоволено погладив вуса. — Тепер можна й по третій!

Після третьої козак і упир закурили люльки.

— Як звати тебе, упиряко?

Упир розвалився на лавці і випустив струмінь диму.

— Мефодієм звати.

— Мефодій… Дива, та й годі! — посміхнувся козак. — Гаразд, Мефодію, розказуй, відкіля Гапку знаєш?

— Гм, — хмикнув упир і солодко потягнувся, як кіт. — Відкіля знаю? У лісі зустрів, трави там збирав…

— Що?

— Трави збирав, знахар я, людей лікую.

Від несподіванки Андрій димом так і похлинувся.

— Куди світ котиться! — скрушно мовив він, відкашлявшись. — Упир людей лікує! Хоча після того, що ти щойно втнув, я, мабуть, таки повірю! Гаразд, продовжуй.

— Так-от, — продовжив Мефодій, — трави збирав. Вона одразу розпізнала, хто я, — упир засміявся, — і так само, як і ти, пообіцяла сотворити на моїй «мерзенній пиці» екзорцизм… Одного не збагну: чим же вона така мерзенна, моя пика? На ній же не написано, що я упир!.. Потім ми з Гапкою таки розговорилися, і мені вдалося переконати її, що я не кровопивця.

— Справді? І як ти це зробив? Люльку закурив?

Упир заперечно захитав головою.

— Ні, не мав я з собою люльки.

— Тоді як?

— У Гапки була головка часнику, — скривився упир, — от я її і з’їв.

— Оце так-так! Якби не твої ікла, ніхто й не повірив би, що ти упир, — сказав козак. — Одне тебе видає: тіні ти, братику, не відкидаєш.

— То он як ти мене розпізнав! — здогадався Мефодій.

— І так теж, хоча це лише ще більше впевнило мене в моїй правоті. Я таких, як ти, нутром своїм за версту чую.

— Ще б пак! Ти ж характерник, — зітхнув упир. — Тому-то мене Гапка до тебе й послала.

— Ризиковий ти хлопець, Мефодію… Я ж міг тебе відразу прикінчити.

Упир знову зітхнув.

— Міг, звичайно! Але спрацювала одна моя хитрість.

Андрій здивовано підняв праву брову.

— Момент несподіванки. Тебе ж здивувало, що це упир робить тут, на болоті, далеко від людських поселень?

Андрій кивнув і по хвилі сказав:

— Слухай, а якби я кинувся з шаблею на тебе, що б ти робив?

— Тікав би! — не задумуючись, випалив упир.

— Логічно, — підтвердив Андрій, — слухай, а Гапчина справа до ранку може почекати?

Упир потер потилицю.

— Ну, може…

Андрій закинув оселедця за вухо.

— Тоді підставляй кухоль!

— Залюбки!

Настирний сонячний промінь проникав через дірку в риб’ячому міхурі, що заміняв у вікні скло, і бив сплячому Андрієві просто в очі.

— Сонце зійшло… — сонно пробурчав козак, потягнувся, і раптом як ошпарений схопився на ноги, взявшись обома руками за шию.

— Фу! Цілий!

Навпроти нього, навалившись усім своїм тілом на стіл і моторошно хропучи, спав упир.

— Це ж треба таке! Заснути в одній хаті з упирем! — сам з себе дивуючись, похитав головою Андрій. — Гей, прокинься, дурню! — кинувся він до упиря. — Сонце зійшло. Сховатись тобі треба — он, проміння вже просто в лице тобі б’є. Вставай, чуєш! — кричав Андрій і щосили торсав упиря за плече.

— Ох-ох-ох! Чом маленьким я не здох! — простогнав упир, кволо підвів голову і глянув на Андрія олов’яними очима. — Відчепись, важко мені…

Андрій підійшов до цебра з водою, набрав повний черпак, вернувся до столу і виплюснув воду в лице упиреві. Той одразу підхопився, зачепивши і перекинувши на підлогу кухоль з недопитою горілкою.

— Ти що, здурів?! — закричав упир, втираючи лице рукавом.

— Це ти здурів, що пику свою п’яну під сонце підставляєш!

Упир фиркав і втирався рукавом.

— Ти з глузду з’їхав, козаче! Ну і що, що сонце? Он горілку через тебе розлив, тепер у хаті смердить, як у шинку якому…

Андрій стояв і уважно дивився на упиря.

— Ніякої поваги до гостя, — невдоволено бурчав той.

— Ану, Мефодію, вишкірся!