Зброя вогню

Русалка задумалася.

— А не обдуриш?

— А хай мене грім поб’є, коли обдурю! Кажу ж — дорога мені шабля… Тобто йому.

Русалка підплила ще ближче.

— Добре, показуй дорогу.

Козак хутко відв’язав човен і взявся за весло.

— Авжеж. Тут недалеко.

Легкий човен швидко пішов за течією. Русалка плила поруч. Їй, очевидно, зовсім не важко було триматися однієї швидкості з човном, хоча той летів, мов на крилах. Козак мовчав. Русалка трохи заспокоїлася і стала його з цікавістю розглядати. Нарешті мовчанка їй обридла, і вона запитала:

— А що ж це твій друг сам за шаблею не подався?

Козак відкашлявся.

— А він, розумієш, дуже сором'язливий. З тобою йому ну ніяк не домовитися, от мене й попросив.

Дівчина демонстративно лягла на спину й обплила навколо човна.

— А самі пірнати не пробували?

Козак зміряв русалку поглядом.

— Еге ж, — усміхнувся він, — там такий чорторий!

— А крім мене, значить, попросити нікого?

Козак знизав плечима.

— Нікого. Є в мене, правда, один водяник знайомий, так запив, зараза.

Русалка втупила в козака здивований погляд.

— Жартуєш?

— Щоб мене чорна хвороба скрутила, коли жартую!

— Що, направду запив? — Русалка підплила вже до самого човна і з цікавістю глянула козакові в очі. — І що п’є — горілку, чи що?

— Якби ж то горілку! — скрушно сказав козак. — Вештається околицями, в самого борода до колін, кацапом прикидається. Скаржиться на своє «житіє тяжке» і горілки просить, а коли нема горілки, так брагу дудлить! А ти кажеш — горілку… Все п’є, нечистий!

Русалка похитала головою і спитала:

— А як звуть водяника твого?

— Никодимом.

Дівчина здивовано звела брови.

— Та ти що! А я й справді знаю такого!

Тут козакова черга стала дивуватися.

— Звідкіля це? Ти ж морська…

Русалка знизала плечима.

— А попалася я тобі де? У Дніпрі ж! Хіба не знаєш, що навесні ми в Дніпро запливати любимо і підніматися аж до порогів. Там-то якось я і зустріла цього Никодима. Він тоді з якоюсь утопленицею був, чорнява така, зі скелі разом у воду стрибали… — Тут русалка презирливо скривила губи й гидливо фиркнула: — Бридота. А ви, люди, їх русалками називаєте, утоплениць нещасних. Які ж вони русалки? Хороводи водять ночами. Ну, де ти бачив, щоб русалки хороводи водили? У нас навіть ніг немає. Бридота. Це я про ноги. Хоча в тієї чорнявки були нічогенькі…

Козак вухам своїм не вірив, так русалка розговорилася, а та навіть не помітила, що вже тримається однією рукою за борт човна.

— Так то ж він саме через оту чорняву й запив! — сказав він, коли русалка скінчила свою орацію. — Покинула вона його. На козака одного запала. Все марить, дурна, у вир його затягти. Що ж, лихий їй помагай! Усім же відомо, що потопельники не оживають, бо на другий день вони синіють, а на третій розпухають, і їх швидко знаходять раки! Ото і вся любов.

Русалка зайшлася переливчастим сміхом.

— Оце ти правдиво підмітив! А Никодима, звісно, шкода.

— Нічого, місяць-другий помучиться, поп’є та й відійде.

— Та ж через місяць-другий вже й отого твого козака раки з’їдять! — знову розсміялася русалка. — А чорнявка, чого доброго, до Никодима повернеться…

Козак розсміявся у відповідь.

— А що, може, й повернеться…

Русалка враз змовкла, і, сіпнувши руку від човна, відплила вбік.

— То чому ж ти не дочекався, поки Никодим очухається? Мене обманом захопив…

— Пробач, — козак винувато глянув на дівчину, — але конче вже шабля потрібна, край, як потрібна, розумієш?

Русалка шморгнула носом.

— Гаразд. Далеко ще?

Козак хвилю-другу роззирався, ніби вишукуючи якийсь орієнтир, потім упевнено сказав:

— Отут.

Русалка кивнула головою, мовляв, ясно, і вже намірилася було пірнути, але козак жестом зупинив її.

— Що ще? — насторожилася вона.

Козак призадумався.

— Мабуть, я зніму з тебе гребінь зараз… — Хвилю помовчав і додав: — Якщо лише ти пообіцяєш дістати мені шаблю, а не втекти відразу.

— О?! Що це на тебе найшло?

— Розумієш, — козак потер потилицю, — чайку розтрощило вщент, тепер її й чайкою не назвеш, там самі уламки… Краще буде, коли ти зв’яжеш волосся, а то, гляди, заплутаєшся ще, а я не хочу, щоб через мене з тобою щось лихе сталося.

— Пізно спохопився! — єхидно кинула русалка. — Лихе вже сталося! Бачиш, як волосся намокло й заплуталося! Я його тепер довіку не розчешу! А сохне знаєш скільки?!

— Але, зрештою, я ж не повискубував його тобі! — трохи обурився козак. — Подумаєш, намокло… Помиєш заодно…

— Я його, між іншим, сьогодні вранці мила. А потім півдня сушила й укладала… І де ти взявся на мою голову зі своїм гребенем!

— Але ж гребінь тобі залишиться, в подарунок, так би мовити…

— Знаєш, що можеш зробити зі своїм гребенем… — різко обірвала його русалка.

— Здогадуюся, але краще візьми його собі, — козака явно забавляло те, що русалка сердиться. — Ну, то як, домовилися? Не втечеш?

Русалка обережно потягнула гребінь і скривилася.

— Не втечу, — в безвиході сказала вона.

— Тоді знімаю.

Козак швидко й нечітко щось прошептав, гребінь клацнув і випав із волосся. Русалка спритно підхопила його і кинула козакові.

— Лови! — крикнула вона, миттєво зібрала вузлом волосся і зникла під водою.

Козак упіймав гребінь, покрутив його трохи в руках і відклав убік. Затим узяв люльку і став набивати тютюном.

Поки він набивав і розкурював люльку, човен трохи віднесло течією. Помітивши це, козак узяв великий обв’язаний мотузкою камінь, що лежав у човні, і, потроху попускаючи мотузку, опустив його на дно. Потім став напружено вдивлятися в поверхню води, час від часу потягуючи люльку.

Минула година, потім друга, третя, а русалки все не було. Відчувши, що в нього вже вся спина й ноги затерпли, козак встав і потягнувся.

— Що ж, цього й слід було очікувати… Не бачити тобі тепер, бовдуре, своєї шаблі, як власних вух! Ех, шкода, гарна шабля була… Та й русалка була така нівроку…

— Всього-на-всього «нівроку»? — пролунало раптом за спиною козака.

Козак, аж здригнувшись від несподіванки, різко обернувся. Неподалік човна, лежачи на спині, на легких дніпрових хвильках погойдувалася русалка.

— Чого ж ти так поїдав мене очима, коли я навколо човна кружляла?

— Що правда, то правда, — розсміявся козак. — А коло скелі, так узагалі очі свої забув, — не щодня ж таку красу побачиш!

Дівчина звабливо усміхнулася. Її волосся, хоча ще й досить вогке, вже не було скуйовджене, а гладко зачесане й акуратно укладене ззаду.

— Так довго… Я вже подумав, що… То ти знайшла?

— Довго? — русалка знову переливчасто розсміялася. — Та мені вистачило й п’яти хвилин, щоб твою шаблю знайти.

Козак здивувався.

— А чого ж тебе…

— Так довго не було?.. Ну, мала ж я хоч трохи навести лад на своїй голові!..

— Так, авжеж… То ти… знайшла шаблю? Де вона?

— Та буде тобі твоя шабля, — лукаво усміхнулася русалка. — Ти мені краще от що скажи, козаче: чого це ти шаблю, замість того щоб при боці її тримати, у скриню ховаєш, га?

— Куди це ти хилиш? — козак удав, що не розуміє, про що мова.

— Та годі тобі дурня клеїти, — сказала дівчина. — Це ж ти той козак, що з чайки дивом урятувався. Адже так? Кажи, якщо хочеш мати шаблю!

— Що ж, гаразд… Твоя правда, — козак встав і вклонився русалці. — Я і є той козак.

— Так чого ж не при тобі-то шабля була?

— Та була при мені шабля, — відказав козак, — тільки інша. А цю я беріг, подарунок це.

— Мабуть, хороша шабля, якщо в порівнянні з нею все, що я бачила в скрині, ти назвав «барахлом», — сказала русалка.

Козак кивнув і по хвилі спитав:

— Ну то де ж вона?

— Таж у човні ж! Озирнися! — засміялася русалка.

Козак озирнувся: шабля справді лежала в човні.

— Коли ж ти встигла?

— Та поки ти, козаче, ґав ловив, — сказала дівчина, — я тихенько ззаду підплила і поклала в човен.