Сьоме Правило Чарiвника, або Стовпи Творiння

— Чому ж ви так боїтеся їх? Якщо всього лише чули про них, звідки у вас такий страх?

Тепер вже вона недовірливо дивилася на нього:

— Себастян, лорд Рал полює за мною все моє життя. Ці жінки — його персональні вбивці. Як ви думаєте, їм буде приємно доставити мене до свого господаря?

— Думаю, так.

— Принаймні, зараз вони в коричневому. Червону уніформу вони надягають при особливій небезпеці або коли йде переслідування. На червоній шкірі не так видно кров.

Себастян доклав долоні до очей, а потім скуйовдив волосся:

— Ви живете в кошмарної країні, Дженнсен Даггет.

«Дженнсен Рал», — подумки поправила співрозмовника дівчина, як завжди відчувши жалість до себе. — «Дженнсен по матері, Рал — по батькові».

— Ви думаєте, я не знаю цього?

— А що, якщо ця чаклунка не захоче допомогти вам?

Вона зняла нитку з коліна:

— Тоді я не знаю.

— Він наздожене вас. Лорд Рал ніколи не залишить вас у спокої. Ви ніколи не будете вільною…

Він не договорив, але вона зрозуміла, як він хотів закінчити: «… якщо тільки не вб'єте його».

— Алтея повинна допомогти мені, — сказала Дженнсен зі сльозами на очах. — Я так втомилася боятися, я так втомилася тікати.

Себастян м'яко опустив руку їй на плече:

— Розумію.

Ніяке інше слово в цей момент не було для неї більш важливим. Але вона змогла тільки кивнути на знак вдячності. Він заговорив більш палко:

— Дженнсен, у нас є жінка, наділена даром, як Алтея. Вона належить до секти сестер Світла, що живуть в Старому світі, в Палаці Пророцтв. Коли Річард Рал завоював Старийй світ, він зруйнував Палац. Кажуть, це було прекрасне, особливе місце, але це Рала не зупинило. Тепер сестри знайшли притулок у імператора Джегана, допомагаючи йому. Можливо, і наша чаклунка зможе допомогти вам.

Вона дивилася в його турботливі очі.

— Правда? Може, ті, хто ховається в імператора, і зможуть допомогти мені сховатися… Але мій зведений брат завжди на півкроку позаду, чекаючи, що я оступлюсь, і тоді він зможе цим скористатися. Себастян, я не думаю, що потрібно шукати в такій далі. Алтея вже одного разу допомогла мені сховатися від лорда Рала. Я повинна переконати її допомогти мені знову. Якщо вона не допоможе, боюся, у мене більше не залишиться шансу.

Себастян знову нахилився до неї і відповів з упевненою усмішкою:

— Ми знайдемо Алтею, а її магія допоможе вам сховатися.

Відчувши себе краще, дівчина посміхнулася йому у відповідь.

Переконавшись, що Морд-Сіт відійшли далеко, Дженнсен і Себастян повернулися в зал, щоб продовжити пошуки Фрідріха. Кожен з них деякий час займався розпитуваннями, перш ніж Дженнсен знайшла людину, яка знало позолотника. Окрилені надією і слідуючи отриманим вказівкам, вони рушили в глиб Палацу.

Там, на перехресті двох великих коридорів, вони з подивом виявили тиху площу з квадратним басейном, наповненим темною водою. Басейн був обкладений не мармуром, а черепицею. На чотирьох колонах лежав купол з отвором, крізь який було видно небо. Взимку отвір покривали скляними панелями. Світло, що проходило через скошені грані, грав на черепичному обрамленні та водній гладі.

У басейні, в стороні від центру (Дженнсен чомусь здалося, що праворуч) стояв темний нерівний камінь з невеликим дзвоном нагорі. У центрі такого жвавого місця це було чудово тихе пристановище.

Вид площі з дзвоном моментально викликав у Дженнсен потік спогадів. Коли дзвін задзвонив, вона згадала, що люди приходять в такі місця схилитися перед лордом Ралом і проспівати молитву в його честь. Вона передбачала, що таке шанування — єдина ціна, яку варто заплатити за дозвіл перебувати в його Палаці.

Люди сиділи на низькому парапеті навколо басейну, приглушено розмовляючи і спостерігаючи за золотими рибками, ковзаючими в темній воді. Навіть Себастян на кілька митей зупинився. Потім вони продовжили свій шлях.

Всюди були пости стражників. Швидше за все, вони розташовувалися в ключових місцях. Командири караулів ходили по залах, спостерігаючи за людьми, зупиняючи деяких і заводячи розмови. Про що вони запитували, Дженнсен не знала, але побачене схвилювало її страшно:

— А що ми скажемо, якщо вони запитають нас?

— Краще не говорити нічого, крім того, що необхідно.

— А що необхідно?

— Розкажіть їм, що ми фермери з півдня. Фермери живуть відособлено і часто нічого не знають, крім справ своєї ферми. Тому, навіть якщо ми і не знаємо чогось, наше незнання не викличе підозр. Ми приїхали подивитися Палац і зробити невеликі покупки. Наприклад, хочемо купити приправи.

Дженнсен зустрічала фермерів і не думала, що вони настільки необізнані, як про це говорив Себастян.

— Фермери вирощують і збирають трави, — сказала вона. — Я не думаю, що вони поїдуть в Палац за приправами.

— Ну, щоб купити одяг… Наприклад, ви хочете купити одяг для дитини.

— Дитини? Якої ще дитини?

— Вашої дитини. Ви — моя дружина і недавно виявили, що вагітні.

Дженнсен відчула, як спалахнуло її обличчя. Вона не могла сказати, що вагітна. Це могло призвести до подальших розпитувань.

— Ну, добре. Ми фермери, приїхали, щоб купити деякі дрібниці — трави і все таке. Рідкісні трави, які у нас не ростуть.

У відповідь він лише скоса глянув на неї і посміхнувся. Його рука повернулася до неї на талію, відразу змітаючи всі її проблеми.

За наступним перехрестям вони звернули праворуч, у великий зал. Тут по стінах теж стояли лавки. Дженнсен відразу кинувся в очі намет, над яким висіла позолочена зірка. Навмисне чи ні, але зірка була восьмикутна, як на Благодаті. Дженнсен досить часто малювала її, щоб бути в цьому впевненою.

Разом з Себастяном вона кинулася до намету. З схвильованим серцем побачила там один лише порожній стілець, але ж був ранок, і вона вирішила, що, можливо, Фрідріх ще просто не прийшов. Сусідній ларьок теж був закритий.

Дженнсен зупинилася біля намету, в якому продавалися шкіряні маски.

— Ви не знаєте, позолотник сьогодні відкриється? — Запитала вона чоловіка, який працював там.

— Вибачте, не знаю, — відповів той, не відриваючись від роботи: він обрізав прикраси добре заточеним ножем, — я тут недавно.

Дженнсен поспішила до наступного відкритого намету — там продавали покривала з вишитими кольоровими картинами. Повернувшись до Себастяна, вона хотіла покликати його, але той вже наводив довідки в кіоску неподалік.

Жінка за низьким прилавком вишивала на квадраті з грубої тканини блакитний струмок. Позаду неї, на полицях, лежали подушки, прикрашені подібними картинами.

— Пані, ви не знаєте, чи відкриється сьогодні позолотник?

Жінка посміхнулася у відповідь:

— Вибач, навряд чи зможу тобі точно сказати.

— Шкода, — засмучена настільки невтішними новинами, Дженнсен роздумувала, що ж робити далі. — А ви не знаєте, коли, принаймні, він повернеться?

Жінка проколола тканину голкою, додавши до струмочку ще один стібок.

— Ні, і цього не можу сказати. Останній раз я його бачила тиждень тому, і він сказав, що швидше за все якийсь час його не буде.

— А чому? Ви не знаєте?

— Точно не можу сказати, — жінка витягла довгу нитку із струмка. — Іноді він залишається вдома, працюючи над виробами. Адже, щоб виправдати час, витрачений на поїздку в Палац, треба зробити їх чимало.

— А ви не знаєте, де він живе?

Жінка глянула на неї з-під зімкнутих брів:

— А навіщо тобі?

Дженнсен гарячково задумалася. І скористалася тим, що дізналася від Ірми:

— Мені потрібно пророкування.

— Он як, — сказала жінка, роблячи новий стібок. Її сумніви поступово розсіювалися. — Тоді тобі потрібна Алтея?

Дженнсен кивнула головою:

— Моя мама водила мене до Алтеї, ще коли я була маленькою. Потім моя мама… пішла. І мені б дуже хотілося знову побувати у Алтеї. Я думаю, мені стане легше, якщо вона мені трохи передбачить.

— Шкода твою маму, дорога. Я зрозуміла, що ти маєш на увазі. Коли я втратила свою, мені теж було дуже важко.