Писар Схiдних Ворiт Притулку

― Усі мої сльози ― це дощ, ― прошепотів Ізидор, притиснувши чоло до шибки, по якій зі зворотного боку текли струмені води. Час хруща і час хлопця збіглися в цій миті існування, хоч то не Ізидор тримав хруща в долонях. Зараз вони обоє не належали собі, а перебували у полоні, що рятував Їм життя, хоч багато подібних до них істот гинули, захлинаючись кров’ю, сльозами чи водою. Їхні тіла втрачали рух і життя, перетворюючись на непотрібні предмети, не встигнувши відчути подиву перед таємницею існування. Їхній жах перед небуттям підіймається догори невидимим туманом, у якому може заблукати той, хто залишився тієї миті живий.

З вікна Ізидор також бачить викривлене зображення світу. Він боїться грому, якого ще нема, але саме його очікування страшніше. Грім змінює життя: через нього він втрачає все. Світ за вікном загрозливий, шибки надто прозорі й тонкі. І все це тому, що те ж саме відбувається у свідомості Ізидора. Так довго із цим жити ― нестерпно. Лагідний тихий хлопець наодинці з собою перетворюється на здичавілу істоту, яка ладна на все, щоб вирватися з чіпких лабет відчаю.

Хлопець босоніж скрадається до кухні, звідки лине теплий дух їжі. Двері ― напівпрочинені. Стара Марфа сидить на ослінчику, на колінах у неї ніж, поруч баняк із начищеною картоплею. Очі заплющені, вона вся віддалася ритмові дощу і пісні, яку співає, яка має вже тисячу літ, слів якої не зрозуміти, бо вони не призначені для чужого.

Павуки спускаються зі стелі, засновують усе павутинням, під яким зникають вогонь і сама Марфа, ті, без кого не може існувати Притулок. Лише пісня змушує тремтіти павутиння. Її на згадку про себе залишить Марфа.

Ізидор витирає лице, наче павутиння зачепило і його. Ніж на колінах у Марфи перетворюється на бритву в його руці, що її учора нагострив для нього Джон Сміт. Бритва для гоління розсікає зап’ястя лівої руки так швидко і легко (Джон постарався), що Ізидор спочатку бачить кров, а потім уже відчуває біль. І, здається, чує Грім, бо щось тріскає йому в голові й гаряча хвиля заливає все тіло.

― Усе, ― шепоче Ізидор, задихаючись від жаху. Він відчиняє вікно, підставляє скривавлену руку під дощ. Його кров змішується з кров’ю неба, бо всі води ― це життя, а життя ― це кров. Жодної думки не виникає в голові. І Настуня не приходить до нього, щоб із зойком вхопити його руку і сповити у свою хусточку. Вона чекає, коли він сам прийде до неї.

Ізидор заплющує очі. Дитинство витікає з нього по краплині, тіло прозорішає, легшає.

Хрущ на столі нарешті відновлює здатність літати. Спочатку він кружляє над столом, потім над головою Лі. Той дивиться на нього з усмішкою, бо знає, що дощ закінчується.

Коли зупиняється дощ і настає тиша, Ізидор не наважується розплющити очей. Він не відчуває руки, закляклої від холоду, «Може, я мертвий?» ― думає він. У коридорі чути човгання капців старої Марфи. Хлопець розплющує очі й зачудовано дивиться на ліву руку: на ній немає ні сліду від рани.

Ніколи більше вміння Джона Сміта не стане посередньою чи безпосередньою причиною чиєїсь смерті, нікому не завдасть болю. Він нічого про це не знає. Дощ приспав його у сусідній кімнаті, нагадавши про те, що тепер він має кудись сховатися від пронизливого холоду. Він скористався цим, заснувши так міцно, що його не розбудив навіть грім, який прозвучав у голові Ізидора, і потім більше не лякав його. Бо цей хлопець став дорослим, що зовсім не означає стати кращим, а лише те, що він може нести тягар власний чи чужий.

Хрущ полетів до вишні з пізнім цвітом, на якій пройшло його наземне життя під сонцем. Щиглик прокинувся, пропустивши таке цікаве дійство, і відчув голод. Вікно знову показало ясну картину світу, куди на хвилину заглянуло сонце, бо це все. таки була середа, а в середу Творець начепив на кришталевій сфері небес усілякі світила, які виконували різні функції і навіть впливали на людські долі. У це вікно дивився Лі й бачив, як прокидається сад після рясного дощу. Як Антон іде до Східних Воріт із відром дощівки. Лі подумав, що йому вдалося прищепити цьому хлопцеві лише почуття обов’язку, бо воно найбільш потрібне людині, яка потрапляє сюди з болісного хаосу буття. Водночас почуття провини не покидало його. Зимова подорож Антона була лише спробою перевірити цю відповідальність, яка поволі переходить у залежність. Слова, що він приніс звідти, ніби позамерзали й досі не відтанули.

І від цього примарного світла великий смуток охопив частину Притулку, де мешкають ті, хто ніяк не може вслухатися в себе і почути власний голос. Не те, що їм важко забути той світ: радше він не дає про себе забути. Може, хтось чекає на когось, котрий одного дня постукає у Східні Ворота. Може, хтось уже віднайшов затишок і іншого спокою йому поки що не потрібно, бо він вважав себе не гідним того Вищого Спокою, коли решта не мають навіть листочка, щоб прикрити ним очі, цього найменшого з усіх притулків.

Але всі вони підуть звідси, кожен сам, проте насправді разом. І час цей близько.

За обідом Старий і сліпий прибулець, забувши про їжу, безконечно розмовляли. Ізидор спитав Марфу і Джона Сміта:

― Ми безсмертні, правда?

Здавалося, його ніхто не почув. Муха сонно повзала по шибці, як і тисячу років тому.

― Ну, коли ви не хочете відповісти, спитаю Старого, навіщо мені безсмертя.

― Спитай краще Лі, ― порадив Джон Сміт. ― Він ― чарівник.

― Ти теж.

― Я? ― здивувався Джон Сміт.

― Ти нагострив мені бритву. Я врізав нею руку, щоб витекла вся зіпсута кров, яка зробила мене нещасним, а дивись ― нема й сліду! Ти зачаклував бритву, але якого дідька?!

Джон Сміт, не кажучи ні слова, встав і вийшов.

― Синку… ― почала Марфа.

― Нічого, бабусю, я шукатиму смерть деінде!

― На все є час. Смерть сама зустріне тебе, коли ти вийдеш через Західні Ворота. Повернешся туди, звідки прийшов. Цього нам не уникнути.

― А при чім тут Лі, коли кожен це знає?

― Для Лі не існує ні Східних, ні Західних Воріт. Він пильнує Бібліотеку. Той, хто бачить, як книжки пишуть самі себе, може зробити все. Єдине, чого він не може, це відшукати ту книжку, яка знищить Притулок, якщо його взагалі можна знищити. Лі ― тільки людина. Я це чула і не все розумію, хоч і довго тут прожила. І мені теж доведеться колись піти.

Але Ізидор інакше сприйняв цю байдужу покору смерти. Він узяв зі столу ніж, який різав хліб та овочі, і черкнув лезом по тому самому місці на лівій руці. Ніж виявився тупим.

― Деякі рани довго гояться, синку. Навіть тут, ― мовила Марфа, і хлопець раптом відчув, скільки сили у погляді її глибоких чорних очей. Ніж у його руці розсипався на порох, наче був не із заліза, а з трухлявого дерева.

― Перед тим, як умерти, синку, спробуй трохи пожити, ― додала Марфа, чия слабкість, як і слабкість Старого, була оманливою.

― Якщо тут, у Притулку, немає смерти, то немає і життя. А отже, нема й любови. Тому й Настуні сюди не можна. Так чи ні?

― Ні, хлопче. Якщо тобі болить ― отже, є. Камінь теж живе, вмирає, відчуває, але так повільно, що наше око цього не помічає. Придивися до того, що здається тобі незмінним: до каміння, старих дерев, річки… Вони теж мають початок і кінець. Так і в Притулку: ми змінюємося, забуваємо власні імена, шукаємо себе, прагнемо увійти через золоті двері…

Коли Марфа це говорила, її лице ставало схожим то на обличчя Старого, то на Лі, то, помолодшавши, набувало рис обличчя Антона ― Писаря Східних Воріт. Це сам Притулок промовляв до Ізидора: рідкісна мить, коли Притулок іде на допомогу, тим самим допомагаючи і собі, бо, якщо Притулок прийняв тебе, ти навіки стаєш його частиною…

― Те ж діється і в тому світі: людина ― частинка всієї людськості, і кожна крапля її крови, кожна мить радості змінюють світ. Тільки там річки течуть на південь, а тут усі дороги ведуть на захід, до Воріт, що можуть бути залізні, дерев’яні, а чи золоті, а, може, їх просто і не існує, так собі ветхі стовпчики, між якими треба пройти, місточок через струмок. Ти забереш туди те, що найдорожче, що проніс усіма дорогами: власну душу, ту окремішність, яка наповнює форму, що зветься людиною…