-->

Хто ти? (1963)

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Хто ти? (1963), Бердник Олесь Павлович-- . Жанр: Фэнтези. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Хто ти? (1963)
Название: Хто ти? (1963)
Дата добавления: 15 январь 2020
Количество просмотров: 319
Читать онлайн

Хто ти? (1963) читать книгу онлайн

Хто ти? (1963) - читать бесплатно онлайн , автор Бердник Олесь Павлович

Навесні, чудового дня, зустрічаються моло­дий композитор Микола Горенко і юна вчитель­ка Оленка. Полум’яне почуття великого кохан­ня з’єднує їх навіки всупереч волі батьків. Микола повертається в рідне село, щоб нести в широкі маси музичну культуру. Оленка їде з ним.

Бурхливе, багатогранне життя стає горни­лом душ і сердець героїв. Але війна безжаліс­но розлучає їх. Що станеться з героями рома­ну «Хто ти?» в кривавому пеклі битви? Які муки доведеться їм перенести?

 

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала

Перейти на страницу:

— Ну й дурень! Слухав і нічого не второпав. Горенко ж сказав, що я, ти, кожна людина — це не тільки тіло. Значить, коли вмирає тіло, то вмирає якась частинка моя, а більшість остається… Чи так, Миколо?

— Так, дядьку. Ми занадто любимо своє тіло і часто одділяємо його від усього, що оточує нас… А це неправильно…

— То що — може, після смерті остається душа? — озвався знову скептик.

— Може, й душа, — гаряче сказав бородатий дядько. — А що ж — я не проти! Політати після смерті над Україною, поглянути, чим закінчиться війна. Правда, я й так знаю, що розіб’ють німчуру, а все-таки хотілося б хоч одним оком зазирнути на життя дітей наших…

— Вони житимуть не на пустому місці, — додав Микола. — їстимуть плоди з тих дерев, що ми посадили, слухатимуть пісні, які ми склали, любитимуть світ і красу так, як ми їх навчили. Значить, житиме в них і наша частка…

З глибини окопу з’явилася невисока постать лейтенанта. Він оглянув бійців, визирнув за бруствер. Запитав:

— Як настрій?

— Та нічого, — озвався бородатий. — Ждемо… Говоримо про безсмертя…

— Та що ж, — всміхнувся взводний, — де ж про це й говорити, як не тут?.. Я пішов далі — чатуйте…

Бій почався раптово. Під горбом різко гримнули вибухи, покотилися вгору, наблизилися до окопів. Микола сполохано зіщулився, несвідомо втягнув голову в плечі. Збоку засміявся сусід-скептик.

— От тобі й безсмертя…

— Цить, дурню, — прошипів дядько з бородою. — Дурносміх!.. А що ж ти хочеш — під осколки себе підставлять?..

На рівнині почувся зловісний гуркіт, завивання потужних моторів.

— Танки, — похмуро сказав бородач. — Дадуть вони прикурить! У нас тільки одна гарматка… та гранати… Де твої, Горенко? Поклади їх отут, в пічурочці… Щоб напохваті…

Обрій на сході рожевів, наливався багрянцем. Дніпровську долину вкривав густий туман. Дядько кивнув головою, крикнув, пересилюючи гуркіт вибухів:

— Слава богу, що туман. Не видно переправи. А то наші б наплакалися…

— Танки! — злякано гукнув хтось. Люто ляснула протитанкова гарматка. Ще раз. В тумані пихнуло полум’я, покотився чорний дим.

— Є один, — задоволено сказав дядько. — Молодці хлопці!

Сонячні промені розідрали пелену туману, бризнули розпеченим золотом на рівнину. Присадкуваті потворні машини вирізьбились чіткіше. Стріляючи на ходу, вони повзли прямо на окопи. Кілька снарядів клюнуло по брустверу. Микола, затуливши обличчя, впав на дно окопу. Недалеко почувся стогін. Микола підняв голову. Бородатий дядько схилився над сусідом-скептиком. Перехрестився, похмуро зиркнув на Миколу.

— Мертвий…

«Почалося, — майнуло в Миколиній свідомості. — Як просто, звичайно. І нема страху, немає подиву. Може, й він зараз упаде, скошений осколком… — Але ця думка не викликала ні протесту, ні заперечення. — Все йде як слід. Умирати, так умирати! Тільки танки не повинні пройти. Нізащо…»

Все оповилось якоюсь імлою. Рухи стали автоматичними. Десь ніби в іншому світі гримотіли танки, кричав щось бородач, клекотів кулемет.

— Німці!

Німці? Де вони? Микола визирнув з окопу. Поміж танками видно було брудно-зелені постаті людей. Зігнувшись, вони підтюпцем бігли на горб. Падали. Знову вставали. Стріляли на ходу і знову падали, розкинувши руки…

Замовкла гарматка. Почувся приглушений крик.

— Пряме попадання!..

Стальні потвори ревли зовсім недалеко. Дядько повільно, хазяйновито взяв гранати з пічурки, кивнув Миколі.

— Я пішов. Прощавай, коли що…

Він вискочив на бруствер, поплазував між бур’яном. Микола побачив ще раз підошви його черевиків, почув лютий вигук. Десь, наче з кошмару, насунулася сіро-чорна фортеця з хрестом на башті, оглушливо залускотіли гусениці. Гримнув вибух. Танк крутонувся на місці, гребонувши на Миколу купу землі. Над головою з дзенькотом пролетіла гусениця. Микола відсахнувся. Потім, забувши про небезпеку, виглянув з-за бруствера. Бородатий полтавець лежав біля раненої потвори непорушно, простягнувши руки вперед. Він ніби дрімав після важкої праці, припавши до теплих грудей землі. З-під танка поповзли зелені мундири. То тікали танкісти. Микола провів автоматом по них, майже не цілячись. Постаті завмерли в бур’яні і більше не ворушилися…

На горбі горіло п’ять танків. Кілька цілих повернули назад. Відкотилася і навала німецьких солдатів.

Микола знеможено сів на землю, прихилившись до стінки окопу. До нього підскочив взводний — запилений, з підв’язаною, закривавленою рукою, без пілотки. Задихавшись, зупинився, витер брудний піт на чолі.

— Першу атаку відбили, Горенко… Чуєш?

— Чую, — прошепотів Микола. — Обидва мої сусіди загинули…

Взводний помовчав. Потім якось винувато промовив:

— Нас лишилося п’ятеро, Горенко… Всього п’ять чоловік… Іди до кулемета. Там нікого нема…

Через дві години почалася друга атака. Вихор вогню впав на жменьку бійців. Микола забув про час і простір. Він бачив лише сіро-зелені мундири, які повзли між бур’янами, гримлячі танки, відчував під руками затвор кулемета…

Потім зненацька простір дихнув пекельним вітром, блискавиця різонула по очах. Миколу кинуло навзнак, погасило свідомість. Він в останню мить встиг побачити дві ракети, що спалахнули над Дніпром, подумав:

«Сигнал до відступу… Всі переправились…»

Небо звалилось на нього купою сяючих уламків, які з гуркотом покотилися в бездонну глибінь, поволі затихаючи. А потім… світ огорнула тиша…

ОДИН

Свідомість поверталася повільно, болісно. Мов крізь вату, долинали до слуху Миколи звуки вибухів, далека канонада. Та він не міг збагнути, що воно таке. Йому здавалося, що він маленький хлопчик, лежить на печі і слухає казку бабусі. Страшну, незвичайну казку. Бу-бу-бу! — глухо розповідає бабуся. Ду-ду-ду! — стугонить піч, пече жаром. З-за комина виглядають морди жахливих потвор, дражнять Миколу. Він кидається, борсається на печі, хоче втекти від моторошних видінь…

Що це навколо? Люди… Вони лежать непорушно, дивно розкинувши руки. Біля них — зброя, пошматовані шинелі. Горить село, далекі язики полум’я кидають червоні промені навколо, і здається в тому освітленні, що трупи ворушаться. Взводний! Юнацьке обличчя скривлене чудною усмішкою, мертві очі дивляться в небо з якимсь подивом…

Микола поповз уздовж окопів. Невже він залишився один? Жодного звуку чи стогону. Мертво. Острах стиснув серце Миколи. Він схлипнув від болю, підвівся на коліна, хотів устати. Знову впав. Запаморочилось в голові, задзвеніло. Треба не поспішати. Берегти сили. Може, пощастить… добратися до Дніпра. А там… на той бік, до своїх…

Минуло кілька хвилин. Чи годин?.. Микола відчув прохолоду, розплющив очі. Темрява скрадала виднокрай, насувалася звідусіль. Миколі здалося, що то підповзає до нього чорною зміюкою казкова потвора, щоб схопити його, задушити в своїх обіймах, знівечити, осліпити і кинути навіки в темне провалля смерті. Враження було таким відчутним, зримим, що Микола піднявся на руках, люто крикнув назустріч ночі:

— Стій…

В грудях хрипіло, віддавалося пекучим болем в серці, але Микола гнівно бурмотів у простір, божевільно погрожуючи кулаком:

— Стій, кажу тобі! Я ще хочу побачити живе обличчя… я ще бажаю… побачити промінь сонця…

Та потвора мовчки, злорадно посувалася далі. Ось уже її щупальці — непереборні, невидимі — зовсім поряд… ось вони хапають, обплутують самотнього солдата.

Він заборсався на спаленій, гарячій землі. Лихоманково загрібаючи долонями пилюку, трохи проповз, мов хотів вирватися з обіймів ночі.

Сили майже не було. Тіло відмовлялося допомагати ще живому розуму в його шаленій боротьбі. Беззвучні ридання потрясли тіло Миколи. Сльози котилися по його запилених щоках і падали, немов останні краплини життя, в спраглу, потріскану землю.

Та ось уже не стало сліз. Захолонули груди, боляче тріпалося серце, сповільнюючи життєдайне биття. Згасаючий погляд піднявся вгору, ковзнув, мов поранений птах, над темними бур’янами.

Перейти на страницу:
Комментариев (0)
название