Таeмничий лицар (ЛП)

— Таких, як він? — засміявся Скрипаль. — Яких це «таких»? Великих на зріст? Та подивіться ж на нього. Нам потрібні дужі бійці. Нові мечі кращі за старі імена, як я чув від людей.

— Від дурнів ви теє чули. Ви геть нічого не знаєте про цього добродія. Може, він — просто горлоріз, а може, шпигун Кровокрука.

— Я нічий не шпигун, — відказав Дунк. — І не треба мосьпанові розмовляти про мене так, наче я в землі, уві сні чи десь на Стіні.

Очі-кремені роздивилися його знову.

— На Стіні вам саме місце, перепрошую пана. То й рушайте просто туди, не заблукаєте.

— Не зважайте, — мовив Скрипаль. — Він у нас старий та жовчний, геть усіх у чомусь підозрює. А мені, Гормику, цей хлопець до душі. Пане Дункане, чи не поїдете ви з нами до Білостін’я?

— Мосьпане, та ж я…

Хіба він може таборувати поруч з отакими людьми? Їхні пахолки поставлять шатра, машталіри поратимуть коней, кухарі подадуть каплунів або яловичі окости, а що робитимуть Дунк і Яйк? Сядуть на землю поруч і гризтимуть тверду солонину?

— Я не можу.

— От бачите, — зазначив господар трьох замків. — Він своє місце знає і розуміє, що воно деінде, а не поруч із нами.

Панок повернув коня на дорогу.

— Пан Глушняк уже, мабуть, на три верстви від’їхав.

— Доведеться наздогнати того блазня ще раз.

Скрипаль подарував Дункові винувату посмішку.

— Можливо, ми ще стрінемося. Я цього сподіваюся. Мрію все-таки випробувати списа проти вас.

Дунк не знав, що й казати.

— Щасти вам на чесному полі, — нарешті спромігся він, та пан Ян уже обернувся і ринув за валкою. Старший пан рушив слідом. Дунк був радий побачити їхні спини, бо не вподобав ані ті крем’яні очі, ані зверхність пана Алина. Та й Скрипаль, хоч поводився чемно, викликав сторожкий подив.

— Дві скрипки, два мечі, зубчастий хрест, — мовив він до Яйка, вдивляючись у пилюку за панською валкою. — Чий це дім?

— Нічий, пане. Того щита немає у жодній гербовниці.

«Може, він і справді заплотний лицар». Дунк сам вигадав собі герба на Ясенбродській луці, коли лялькарка на ймення Тансела Зависока спитала його, що він хоче бачити на своєму щиті.

— А отой старший — чи не родич він дому Фрей?

Фреї мали замки на щитах, і їхні маєтності саме починалися неподалік.

Яйк закотив очі.

— Та на гербі Фреїв два лазурові замки, з’єднані мостом, на сірому полі! А тут три замки, чорні на жовтогарячому, пане. І де ви бачили між ними моста?

— Ніде.

«Завжди так робить, аби мене подратувати».

— Наступного разу закотиш мені очі — такого ляща дам у вухо, що назавжди викотяться з голови.

Яйк винувато похнюпився.

— Я не хотів…

— Байдуже, що ти хотів. Скажи, хто він такий, та й годі.

— Гормон Пик, князь на Зорешпилі.

— Це десь у Обширі, так? Він справді має три замки?

— Тільки на щиті, пане. Дім Пик колись мав три замки, але два втратив.

— Як це можна втратити два замки?

— Битися за Чорного Дракона, пане.

— Овва. — Дунк відчув себе тупаком. «Знову те саме».

Вже двісті років державою правили нащадки Аегона Завойовника та його сестер, які з’єднали сім королівств у одне Семицарство і викували Залізний Трон. На королівських корогвах зображували триголового дракона дому Таргарієн, червоного на чорному. Шістнадцять років тому син-байстрюк короля Аегона IV на ймення Даемон Чорножар підняв повстання супроти свого брата, що народився у чесному шлюбі. Даемон також зображав на корогвах триголового дракона, але за звичаєм байстрюків обернув кольори. Його повстання скінчилося на полі, названому Червонотрав’ям, де Даемон загинув разом з синами-близнюками під дощем стріл князя Кровокрука. Високородні бунтівники, які здалися і схилили коліна, були змилувані, але багато хто втратив землю, титули, гроші. До того ж геть усі віддали престолові заручників на знак майбутньої покори.

«Три замки, чорні на жовтогарячому».

— Я пригадав. Пан Арлан не любив згадувати Червонотрав’я, та якось напідпитку розповів, як загинув його сестринець.

Дунк неначе почув знову голос старого, відчув його винний подих.

— Рогер з Грошодубу, ось як його звали. Голову йому розбив буздуганом пан з трьома чорними замками на щиті.

«Князь Гормон Пик. Старий навіть не знав його імені. Або ж не хотів знати». До тієї миті пан Пик і Ян Скрипаль разом з почтом перетворилися на руду куряву вдалині. «Це було шістнадцять років тому. Самозванець загинув, а ті, хто билися за нього, пішли у вигнання або отримали прощення. Хай там як, мене це не стосується.»

Скількись часу вони їхали мовчки, слухаючи птахів, які цвірінькали, немовби щось випрошуючи. Через дві чи три верстви Дунк відкашлявся і мовив.

— Той молодик казав про якогось Масло… плава. Чи це тут неподалік?

— На тому боці озера, пане. Князь Маслоплав був коронним підскарбієм за короля Аегона. Коли на Залізний Трон вступив король Даерон, то зробив його Правицею, але ненадовго. Його герб — помережані хвилі, зелені, білі та жовті, пане.

Яйк страшенно полюбляв викаблучуватися знанням гербової науки.

— Він друг твоєму батькові?

Яйк скривився.

— Мій батько ніколи його не любив. За часів Повстання другий син пана Маслоплава бився за самозванця, а старший — за короля. Так він гадав викрутитися, як би там доля не обернулася. Сам пан Маслоплав не бився ні на чийому боці.

— Поміркований пан, як сказав би дехто.

— Боягузливий, як сказали б мій батько.

«Авжеж». Принц Маекар був чоловік погордливий, важкий на вдачу і скупий на ласку.

— Аби дістатися королівського шляху, нам доведеться їхати через Білостін’я. Може, заразом наб’ємо кендюхи?

Від самої думки в нього забурчав живіт.

— Може, комусь із весільних гостей нагодиться почет — приміром, п’яного відвести спати.

— Ви ж казали, що ми їдемо на північ.

— Стіна стоїть вісім тисяч років, авжеж простоїть без нас іще тиждень. Звідси дотуди кілька тисяч верстов, а нам не завадить трохи срібла у гамані.

Дунк уявив, як він верхи на Громі вибиває з сідла того кислоокого старого князька з трьома замками на щиті. Думка зігріла його. «Вас переміг зброєносець старого пана Арлана — ось що я скажу йому, коли він прийде викупляти свою лицарію. Хлопець, що замінив убитого вами. Старого це втішило б.»

— Чи не надумали ви записатися до забави, га, пане?

— А хіба мені вже не час?

— Ой, не час, пане.

— То може, мені вже час дати тобі доброго ляща у вухо.

«Виграти два двобої, та й годі. Забрати два викупи, віддати один — і ми рік їстимемо по-королівськи.»

— Якби там влаштували бугурт, я б записався.

Дунків зріст та сила краще слугували йому в бугурті, аніж у кінному двобої.

— Але ж на весіллях зазвичай не влаштовують бугуртів, пане.

— Зате на весіллях зазвичай влаштовують бенкети. Перед нами довгий шлях. Чому б не розпочати його хоч раз із добре натоптаним черевом?

III

Поки вони побачили озеро, сонце вже сідало на заході, й водою розливалося червоно-золоте сяйво, схоже на блиск налощеної міді. Коли попереду з’явилися шпилики заїзду над купкою верб, Дунк натяг свою спітнілу сорочку і зупинився, аби поплюскати водою в обличчя, сяк-так змити дорожній пил і пригладити мокрими пальцями рясну шапку вигорілого на сонці волосся. Зі зростом він не міг нічого поробити, зі шрамом на щоці — теж, але прагнув якомога менше скидатися на свавільного лицаря-розбійника.

Заїзд був більший, аніж він пам'ятав. Величенька будівля з гостроверхими дахами, викладена з колод, тягнулася на всі боки. Половина її стояла на палях над водою. Понад берегом по брудному болоті до місця, де приставав пором, пролягла доріжка з грубих дощок. Проте ані самого порома, ані перевізника ніде не було й духу. Через дорогу стояла стайня під солом’яним дахом; її двір був обнесений кам’яною, сухо вимуруваною стіною, але ворота стояли відкриті. Всередині знайшовся колодязь та напувальна колода.