Десятий учень. Книга 2 (СИ)

-- Дякую, друзі, що вчасно прийшли на допомогу. — обізвався Карол.

-- Нема за що. — відпльовуючи воду, відповів Теймур. — Ще, трохи, і я захлинувся б. Вибач мені, Івере, що я назвав тебе страхополохом, я і гадки не мав, що ти так добре володієш мечем!

Похвала, з вуст Теймура, була для Івера, найбільшою винагородою, і визнанням його майстерності. Бо лише він, весь час, над ним насміхався.

-- Я ще й не так вмію!— гордовито підняв голову, Івер.

Ця, його поза, знову визвала у товаришів сміх. Та , і його самого, розсмішила.

-- Якби ми частіше потрапляли у різні пригоди, то можливо б, швидше пізнали одне одного. — несподівано висловив думку, вугляр.

-- А тобі, мало?— розсердився, на ці слова, Плато. — Мені, взагалі здається, що Богам не цікаво за нами спостерігати, якщо з нами нічого не трапляється. От вони і посилають нам різні перешкоди.

-- Ти правий. — несподівано погодився з ним, Карол. — Та це, мабуть, Боги темряви. Ці тварі, там, під водою, щось охороняють. Можливо прохід, що нам потрібен. А це, значить, що ми рухаємось в потрібному напрямку. Тому, я, спробую ще раз, пошукати нам шлях.

-- Це дуже небезпечно! Краще вирушати всім одразу. — вигукнув Капер.

-- Там глибоко. Не всі зможуть довго затримувати подих. Та і вугри, мабуть, зараз обідають своїми побратимами, так що, до мене їм не буде діла. — заспокоїв усіх, чарівник.

Він знову, повільно, намагаючись не плескати, щоб не привертати уваги підводних охоронців, пішов у озеро. І через хвилину зник під водою. Карол плив, до світлої плями, що помітив ще минулого разу, але так і не зміг до неї дістатися. Він що сили гріб руками, щоб як найшвидше здолати відстань. В голові почало паморочитись. В легенях почались спазми. Йому був потрібен бодай ковток повітря, та все ж він продовжував пливти вперед. Яскраве світло вдарило в очі, він як до порятунку, ринувся до нього. Хлопчина проминув невеликий отвір у скелі, і його разом з водою підняло до гори. Спочатку він не бачив нічого, крім різнокольорових плям перед очима. Карол довго відсапувався притиснувшись до якогось каменю. Та нарешті підняв голову, і завмер від захвату…

-- Чого, він, там так довго?— хвилюючись за чарівника, промовив Капер.

-- Думаєш, з ним, щось трапилось?— братове хвилювання передалось і Плато.

Для тих, хто стояв на березі, цього підземного озера, час тягся дуже повільно, хоча пройшло всього кілька хвилин. Нарешті з протилежного боку, над водою з’явилась голова:

-- Я знайшов прохід!— намагаючись не дуже голосно балакати, повідомив Карол. — Пливіть усі до мене. Не пірнайте одразу, а то не вистачить повітря.

Мандрівники, один за одним рушили у воду. Юка і Готар нерішуче тупцювались на березі.

-- Ви чого?— здивувався Івер.

-- А ти, що, не розумієш? Вони плавати не вміють. — пояснив, товаришу, Теймур.

-- Ви не бійтесь. Ми вам допоможемо. — заспокоїв горян, Плато.

Він вже стояв по коліна у воді, і простяг руку запрошуючи за собою. Юка, хоч і жінка, та до озера рушила першою, і одразу вхопилась за запропоновану, рятівну руку.

-- От і молодчина! Тримайся міцніше, і все буде добре. — похвалив її, болотник.

-- А ти, чого?— звернувся, до Готара, вугляр. — Пішли, я сам тебе супроводжатиму. Якось, здолаємо і цю перешкоду.

Так само, як і Карол, тихо, намагаючись не плескати, друзі повільно просувались у перед. Поки під ногами було дно, все йшло добре. Та як тільки дійшли до глибини, Юка запанікувала. Вона почала безпорадно махати руками і ногами намагаючись пливти. Лише міцні руки Плато, і його спокійний голос, трохи заспокоїли дівчину.

-- Зупинись, я тебе тримаю. — тихо промовив він їй на вухо. —А тепер простягни руки у перед, і тихенько гриби. Начебто крильцями махаєш.

Дівчина послухала, і в неї стало виходити. Чоловік був поряд, і підтримував її. Це додало Юці впевненості. Готар, що ішов позаду, врахував її помилки, і в нього вийшло краще. Теймур похвалив хлопця, але на всяк випадок, не відпускав. Друзі, без особливих пригод, дісталися протилежного боку водойми. Де на них з нетерпінням чекав Карол.

-- А, тепер, будимо пірнати. Тут дуже глибоко, тому набирайте в легені побільше повітря, а то не вистачить.

-- Не жени коней, хлопче! Я ще не відсапалась, від плавання, а ти вже хочеш, щоб я пірнула. Дай хвилинку на перепочинок. — попрохала Юка.

-- Я розумію, ти дуже втомилась, та у нас зовсім немає часу. Ці, кляті рибини, можуть прийти до тями, і знову почнуть атакувати. Тоді ми, напевне нікуди не потрапимо.

-- Карол каже діло. – підтримав друга, Теймур. — Нам не можна затримуватись. Ми допомогли вам перетнути озеро, то якось разом здолаємо і решту шляху.

Плато зазирнув жінці в обличчя, і підбадьорюючи, посміхнувся. Юка важко зітхнула, та вередувати не стала, і ствердно хитнула головою:

-- Тоді давайте пірнати.

-- От молодчина!— похвалив її Плато. — Просто герой, а не жінка!

Один , за одним, мандрівники почали зникати під водою. Юка глибоко вдихнула. Побачивши, що вона готова, Плато теж пірнув, і потяг її за собою. Підводне плавання, Юці, далось набагато легше. Вона без зайвих зусиль, слідувала за болотником, і невдовзі, майже всі мандрівники, випірнули по інший бік проходу. Не було лише Теймура, і Готара. Чекати не стали, відчуваючи, що друзям потрібна допомога, і вони не помилилися. Карол і Капер кинулись на порятунок. Теймур з останніх сил тяг хлопця, а Готар, у нього на очах, потопав. Вугляреві теж не вистачало повітря, та він тримався. Допомога прийшла вчасно. Бідолашного горянина, витягли з води, вже непритомного, і почали приводити до тями. Капер перегнувши його, через своє коліно, видавлював з легень воду. Готар спочатку захарчав, а потім зайшовся кашлем. Він був живий, і на цей момент, це була найбільша радість. Навіть те, що була здолана ще одна перепона, на їхньому шляху, не мало для мандрівників, зараз ніякого значення.

-- Що з вами трапилось?— запитав, у Теймура, Карол.

-- Ми пливли за іншими. — почав свою розповідь вугляр. – раптом, хтозна звідки, з’явився здоровенний вугор. Він плив просто на нас. Паща рибини була роззявлена, очі вирячені, здавалось, ще мить, і він вчепиться мені, або Готарові у горло. Я відпустив руку хлопчини, і витяг меча, щоб боронитись, та тварюка виявилась мертвою. Коли я в цьому переконався, озирнувся назад, щоб заспокоїти горянина, і разом продовжити пливти. Та він був від мене досить далеко. Чи то я, в запалі, стільки проплив, чи то він, рятуючись, позадкував, не можу сказати. Але поки я до нього доплив, він вже почав тонути, та і я , поступово, втрачав сили. Якби ви, вчасно не підоспіли, ми могли загинути.

-- Дякуючи Богам Світла і Добра, все обійшлось. — посміхнувся чарівник. — трохи перепочинемо, і рушимо далі.

Мандрівники потроху заспокоїлись, і нарешті, роззирнулись навколо. Вони теж побачили те, що з першої миті, вразило Карола, небаченої краси, величезну печеру. Та це, навіть печерою не можна було назвати, скоріше невеликий, відокремлений від усього, світ. Стіни цієї печери, вигравали всіма барвами веселки. Глибоко в низу, простирались, м’яким килимом, трави, усипані зірочками, прекрасних, духмяних квітів. Вода, з якої щойно випірнули мандрівники, наповнюючи по вінця, природну, кам’яну чашу, зривалась у низ гуркітливим водоспадом, а потім тоненькою річечкою-ниткою, перетинала печеру навпіл, несучи прохолоду, і вологу рослинам і мешканцям цього світу. Друзі стояли на гладкій, але звивистій як змія, стежині, що стрімко збігала у низ. По ній вони і почали спускатися до квітучого поля. Готар ще був заслабий, щоб іти самому, і Капер взяв хлопця на руки.

-- Давненько, мене, не носили. — ніяковіючи, посміхнувся парубок.

-- Не переймайся! Опустимось у цю долину, підеш сам. — заспокоїв його, болотник.

-- Мені здається, що я сплю, і бачу казковий сон. — наче видихнув з себе, ці слова, Івер.

-- Не лише ти!— погодився з ним Плато. — Кароле, ти, колись, бачив щось подібне?

-- Ні, друзі. Я, так само як і ви, вражений цим краєвидом.