Зброя вогню

Перший такий шлях — Муравський — вів від Перекопа на схід і пролягав між річкою Молочні Води, що була по праву руку, і річкою Кінські Води, що була по ліву. Далі, неподалік Вовчих джерел, вертав на північ, до землі московської.

Другий же — Чорний — ішов від татарських перевозів через Дніпро між Сурою, що була ліворуч, і Тамаківкою, Солоною, Базавлуком і Саксаганню, що були праворуч, і піднімався до верхів’я Інгульця, сягаючи узлісся Чорного лісу. Весь цей шлях був всіяний кістками невільників, яких гнали татари опісля набігів на ці землі.

Саме цим, другим шляхом, і рухалося козацьке військо. Рухалося без спочинку, і наступного дня, надвечір, підійшло до Чорного лісу. Далеко переду виднілася густа стіна дерев, ліворуч здіймався високий курган.

— Прийшли! — голосно крикнув Дорош. — Розбирайте вози, і хутчіш!

Одні кинулися до возів і заходилися викочувати на землю здоровенні бочки зі смолою, інші взялися за заступи і почали рити неглибокі траншеї, треті під керівництвом Нікеля діставали коли і міцно встановлювали їх в отвори довгих колод. Підійшов Никодим і поплескав гнома по плечу.

— Ловко ти придумав! Ці виродки на нас кинуться, а ми тільки за мотузку — смик! — і пружина підніме коли… Тварюки ж, нічого не підозрюючи, на льоту напорються на них! Ох, ловко!

— Саме так. Вони ж ні пхо що не здогадуються! Хинуть на нас хмахою, а отут — ласкаво пхосимо на кіл! — сказав гном і підморгнув водяникові.

Заливаючи траншею смолою, козаки сміялися:

— Як спалахне, то стане видко, як удень!

Обкопалися вчасно. Сонце майже сіло, спалахнувши над верхів’ям далекого лісу кривавою загравою. Військо почало шикуватися в бойовому порядку. І саме в цей момент з Чорного лісу долинуло голосне скажене виття…

До заходу залишалися лічені хвилини, і люди, що зібралися в лісі, помітно хвилювалися. Зарослих, брудних і зовсім нагих, їх було близько трьох сотень. Кілька голих жінок безсоромно походжали між ними. І тільки одна темноволоса дівчина років п’ятнадцяти, вдягнена в довге полотняне плаття, сиділа в стороні на поваленій колоді і люто позирала на призахідне сонце.

— Та сідай же, сідай, — примовляла вона низьким голосом і вся аж кипіла.

І коли сонце нарешті сіло, дівчина зловісно всміхнулася і голосно крикнула:

— Пане Владе! Сонце сіло, виходьте зі сховків!

І відразу ніби хвиля прокотилася по сушнику: то тут, то там з-під землі почали з’являтися пазуристі руки і косматі голови. Люди вилазили й вилазили з землі, і, здавалося, ліку їм нема й не буде. Вони поправляли шпаги й обтрушували одяг. До дівчини підійшов високий чоловік.

— Ти добре послужила нам, Стефо! Наш Пан щедро віддячить тобі.

— Все, що мені треба, — зловісно сказала дівчина, — це життя чаклуна!

— І ти його матимеш. Де твої вурдалаки? — запитав, озираючись, вампір.

— Ховаються в ярах, разом з дикими племенами. Незабаром приєднаються — я вже чую, як вони ломляться крізь лісові хащі…

Вампір прислухався і кивнув головою, а вже за хвилину-другу між дерев замаячіли потворні фігури вурдалаків. Попереду йшов Гробак.

— Скільки ти привів, Гробаку? — запитала його Стефа.

— Двісті з гаком і тисячу вампірів! — зловтішно сказав той.

— Я привів з собою дві тисячі вампірів з різних братств, — прошипів граф Влад, — а племена надіслали тільки півтори?!

— Їх було набагато більше. — Гробак виступив уперед. — Але вони прийшли надто рано на ці землі. Місцева нечисть не прийняла їх і нищила скрізь.

— Нечисть?! — насупився граф.

— Біла нечисть, ваша темносте. І я впевнений, що деякі з них зараз у стані ворога.

Граф Влад задумливо потер підборіддя.

— Мефодій… Хотів би я з ним зустрітися… — сказав він і відразу голосно скомандував: — Виходимо з лісу на рівнину! Готуємося до наступу. Нікчемних смертних жалюгідна купка! Ми розіб’ємо їх, влаштуємо бенкет і будемо упиватися їхньою ж кров’ю!

Стефа дико закричала, розірвавши на собі плаття, і стала навкарачки. Обличчя її потемніло і зморщилося, масивна щелепа виступила вперед, під шкірою заграли м’язи. Люди-перевертні теж обернулися потворами. Граф зловісно розсміявся і погладив Стефу по загривку.

— Так ти мені набагато симпатичніша!

Раптом кілька десятків упирів опустилися з неба, і один з них, перетворившись на запорізького козака, підійшов до вампіра.

— Графе, триста упирів уже кружляють над лісом. Ти готовий виступати?

Вампір, здалося, здригнувся від несподіванки.

— Так, — відповів він, — уже виступаємо.

Козаки Дороша і Мефодія вишикувалися трьома шеренгами. Передні тримали рушниці, націливши їх у степ, задні стояли напоготові, кожний ще з парою заряджених рушниць. Завдання перших — стріляти, а других — перезаряджати і подавати рушниці товаришам. Степ освітлювали розпалені козаками численні багаття. Характерники Андрія тримали напоготові луки. Кінчики стріл були обмотані мотузкою, просоченою в смолі. Над козацькими рядами зависла напружена тиша.

— Цікаво, — заговорив Жменька, — кого їхній проводир… той… е-е-е… як його?..

— Гр-р-раф Влад, — підказав Мурко.

— Так, кого він кине в бій першими?

— Мефодій припускає, — відповів Андрій, — що він кине в бій допоміжні сили, щоб виснажити нас. Швидше за все, це будуть вурдалаки, вампіри племен і перевертні. Основні ж сили вампірів і упирів підуть слідом.

— Чому вони змовкли? — прошептав Козодій. — Чому їх не чутно?

— Незабахом почуєш, — з помітним сарказмом відповів йому Нікель.

Зненацька знову почулося виття, і тисячі вогників висипали з лісу.

— Що це? — здивувався Козодій.

— Очі, — похмуро відповів Андрій, — тисячі очей.

Вогники стрімко наближалися.

— Тримати стрій! — гаркнув Дорош. — Підпустити до шанців!

— Запалюй стріли! — скомандував Андрій.

Козаки опустили луки зі стрілами вниз. Мурко вискочив з лівого краю шеренги і махнув рукою, ніби прицілюючись.

— Кулька! — крикнув він.

З його ручки вилетіла вогненна куля завбільшки з яблуко, і, пролетівши низом уздовж шеренги, запалила опущені стріли. Нечисть наближалася.

— Ближче, — голосно, але спокійно сказав Дорош, — ще ближче, Андрію.

— Ще кілька секунд, отамане!

І ось полум’я багать уже вихопило з темряви огидні фігури вурдалаків, що скакали верхи на величезних перевертнях. Слідом за ними чорною стіною йшли вампіри.

— Давай! — скомандував Андрій.

Стріли зринули в небо і, окресливши дугу, опустилися за ворожими рядами. Відразу ж спалахнула земля під ногами нечисті. Це загорілась розлита козаками смола.

— Вогонь! — ревнув Дорош.

Козаки дали залп. Перевертні закрутилися в повітрі, скидаючи вурдалаків, але юрба по інерції продовжувала мчатися вперед. Козаки стріляли без упину, але перевертні, хоч їхні ряди вже помітно поріділими, все одно наближалися, очевидно, готові до такої зустрічі.

— Наших робота, — невдоволено пробурчав Дорош.

— Вампіхи на лінії колів! — голосно крикнув Нікель. — Вивільнити пхужини!

Кілька козаків смикнули за мотузки, що тяглися в степ. Заклацали пружини, і осикові коли піднялися під гострим кутом. Вампіри з ходу почали напорюватися на них і розсипатися снопами іскор. Але передні ряди перевертнів усе-таки прорвалися до шанців. Вурдалаки-вершники повихоплювали з-за спин короткі мечі і кинулися на козаків.

— За шаблі! — скомандував Дорош.

Задні ряди кинули рушниці і ринули в степ до своїх коней. Мефодій уже сидів верхи.

— По конях, братчики! З лівого флангу заходь! Рубай їх!

І Мефодієва сотня, обскакавши шанці з лівої сторони, клином врізалася в ряди вампірів. Характерники Андрія продовжували сипати стрілами у ворога, і жодна з них не пролітала мимо цілі. Сімка нечисті стояла на краю правого флангу.

— Захаз почнеться, — проскрипів ґном, тримаючи свій бойовий топір.

Раптом уперед вискочив Мурко.

— А ось вам кульки! — заверещав він і почав запускати вогненні кулі у юрмисько вампірів, від яких ті моментально загорялися, як свічки.