Зброя вогню

— Кажу ж вам, — бухтів старий козак, — схопив я чортиху за хвіст — і скок їй на шию! А потім галопом по степах та по лісах — від самої Сучави і до Січі-матінки!

Козаки давилися від сміху сльозами.

— Ну, а відьма що ж? — серйозно запитав молодий запорожець.

Бородавка зітхнув.

— Дух спустила, бідолашна… Та туди їй і дорога! Стільки людей звела!.. Та й я собі ледве зад не відбив об її кощавий хребет, хай їй грець!

— А чи не на тій, часом, відьмі ти прискакав, що зараз у конюшні стоїть? Так не дивно, що ледве зад не відбив, — сама шкіра так кості!

Козаки знову схопилися за животи, а Бородавка густо почервонів.

— Мені — і не вірите?! Відьма верст із десять до Січі не дотягла, не пішки ж мені йти! От я кобилку і прикупив.

— Та віримо, віримо! — заспокоїв його Дорош, витираючи сльози.

Саме в цей момент надворі вдарив дзвін. Козаки схопилися, як ошпарені.

— Що таке?

— Горимо?

— Татари!

— Які татари?!

Козаки повискакували в двір. З куренів теж висипав люд. А на вулиці темно, хоч око виколи!

— Хто у дзвін бив?

— Що за свинство!

Звідусіль чулися гнівні вигуки, ніхто нічого не розумів і ніхто нічого не міг пояснити. Раптом згори, з високого частокола, пролунав неприємний хрипкий голос.

— Не панікуйте, добродії! Це я скликав вас. Чи все товариство тут?

— Так, майже все, хрін гіркий тобі в горло! Пощо людей будиш?

— А ось пощо…

Раптом гул юрби накрив несамовитий крик Бородавки:

— По куренях, братчики! На нас напали! Це упирі!

Вгорі пророкотав зловісний сміх, а за мить почувся страхітливий шерех сотень крил. Здійнялося моторошне виття, і цілий легіон чорних тіней ринув на людей. Людський ґвалт змішався з ляскотом крил і вереском упирів.

Один з них кинувся ззаду на отамана Дороша, але Колій, що завжди був поруч, відіпхнув козака вбік. Гігантський упир схопив Івана, той скрикнув і зник у високості…

— Братці, назад!.. В курені!.. — тільки й кричав Бородавка, запекло захищаючись.

Несподівано усе стихло. Люди запалили смолоскипи. Убитих не було, лише там, де оборонявся Бородавка, лежав мертвий упир; ще з десяток тварюк валялися по всьому дворі, простромлені колами…

…Наранок козаки не дорахувалися ста п’ятдесяти чоловік.

Минув тиждень відтоді, як Мефодій повернувся на хутір і розповів його мешканцям про ті жахи, які йому довелося пережити останнім часом.

Він повідав про величезні полчища вампірів, що з дня на день повинні були нахлинути в Україну, про їхнього кровожерного ватажка — графа Влада. Про те, як ґноми в Альпах дали вампірам запеклу відсіч, були вщент розбиті і жалюгідні залишки їхньої раті скрилися у глибоких печерах. Також про те, як він сам дивом урятувався завдяки своєму другові, гномові Нікелю, і про те, як Нікель погодився супроводжувати його до хутора. А найголовніше — про те, що у світ прийшло Абсолютне Зло, і тепер сили заходу і сходу повинні були об’єднатися.

— Зауваж, Андрію, — підкреслив упир, — усе це почалося, коли ми відправили в небуття того демона. І, швидше за все, ми цим викрили себе, а точніше — те, що конче потрібне князеві тьми. Здогадуєшся, що це? Твоя шабля. І тепер уся погань зі шкіри вилізе, щоб відібрати її в тебе.

Використовуючи свої знання, та ще за допомогою Мурка, Андрій розіслав повідомлення всім характерникам, скликаючи їх до себе на раду. З усіх куточків України потягнулися до нього козацькі чаклуни, і за тиждень хутір перетворився на величезний табір. Погань, що мешкала на хуторі, трималася осторонь, але стосунки з людьми підтримувала дружні, бо більшість прибулих були такими ж характерниками, як і Андрій. Никодим дуже здружився з гномом Нікелем, вони щодня подовгу вправлялися у дворі на своїх топорах. Водяника приводив у захват бойовий топір ґнома: обписаний древніми рунами, вміло інкрустований коштовним камінням, з топорищем зі слонової кістки. Ґном навчав водяника своїх прийомів, водяник гнома — своїх.

— Чуєш, Нікелю, а двома можеш?

— Можу, — відповідав ґном і хоробро крутив двома топорами одночасно.

— А я-от по-іншому, — і водяник демонстрував своє бойове вміння.

Мурко більшу частину часу проводив з Гапкою, навчаючи її премудрощів древніх знань мурків. Вітряк таки з’ясував стосунки з Козодоєм, і вони навіть подружилися.

— Розумієш, — пояснив Козодій, — молочко скисле було, ну, і притиснуло, там я і… Ну, ти ж розумієш?

— У, — відповів Вітряк, — забули.

— А ціпками ти вміло орудуєш! — захоплено підмітив Козодій.

— Навчити?

— Та ні! — розсміявся Козодій. — У мене роги на те є…

Табір розростався з кожним днем, білі маги і чаклуни прибували з усіх українських усюд. Одного дня по обіді на місток через річечку ступив численний збройний козацький загін. Попереду їхав сам отаман Дорош, слідом за ним — характерник Степан Бородавка. Загін був чималий, і всі ці люди, звичайно ж, були запорізькими козаками. Назустріч їм вийшов Андрій.

— Здрастуй, Дороше, — привітався він.

— Здоров був, Сивий, — відповів отаман, оглядаючись кругом. — Бачу, ми не перші — у тебе тут уже цілий табір!

Козаки спішилися. Уперед виступив Бородавка.

— Я одержав твоє повідомлення, Сивий… Може, поясниш, у чім справа?

— Довго буде, — сказав Андрій, шанобливо обнімаючи старого характерника. — Давай розмістимо спочатку твій загін, а потім будемо говорити.

Слідом за загоном їхало тридцять возів, запряжених волами. Через вузький місток проїхати вони не могли.

— Свій табір ми розіб’ємо на тому боці річки, — сказав Дорош.

Андрій кивнув і спитав:

— Скільки людей ти привів?

— Триста двадцять. Більше кошовий не дав. Але дозволив послати гінців по паланках, так що з Божою поміччю ще чоловік з двісті охочекомонних набереться… Коло Ненаситця за тиждень у них збір, а поведе їх курінний Пуголовок, пам’ятаєш його? Гарний козак, хоча й ростом не вдався.

— Боюся, що за тиждень буде пізно, — задумливо проказав Андрій.

— А в тебе скільки? — запитав Дорош.

— Трохи більше двохсот. Головно характерники.

— Це добре.

— Добре, але мало. На нас сунуть незліченні полчища…

— Хто? Татари? — Дорош навіть не намагався приховати свій подив.

— Гірше. Погань. Чорна.

— Та ну?! — очі отамана округлилися.

— Розбивай табір, — відповів на те Андрій, — потім будемо говорити.

Вже через годину на іншому березі річки розкинувся чималий козацький табір. До Андрія підійшли Дорош і Бородавка.

— Андрію, ми повинні тобі дещо розповісти, — почав Дорош.

— Давайте.

— Говори, Степане, — кивнув отаман старому характернику.

— Рівно тиждень тому на Січ напали… Уночі… Як думаєш, хто?

— Ну, і хто?

— Упирі, — похмуро відповів Бородавка. — Сотні півтори козаків забрали.

— Святий Боже… — прошептав Андрій. — Навіщо?

— Гм… їм потрібні нові сили, — продовжив козак, — а ти уявляєш собі, який то буде упир із запорожця? Воєначальник! Убити такого ой як нелегко буде!.. Що вони задумали?

— Кого? — спитав Андрій так, ніби вже наперед знав відповідь.

— Серед зниклих — Іван Колій.

Андрій потупився.

— Збирай своїх людей і веди до моїх. Раду радити будемо.

Дружини Дороша й Андрія стояли поруч, утворюючи півколо. Андрій піднявся на невелике узвишшя.

— Ну що, брати мої, готові слухати?

— Готові, — дружно відповіли всі.

— На нас чекає битва, — почав Андрій, обвівши твердим поглядом присутніх. — Скажу прямо: мало хто з нас в живих залишиться… Поранених не буде, будуть лише мертві й уцілілі. Ворог насувається грізний, і сили його набагато перевищують наші. Не хочу перебільшувати, але багато чого залежить від результату цієї битви. Вороги наші — не люди. З заходу сунуть полчища вампірів, і, судячи з усього, їх підтримають перевертні. Вони вже сотнями нишпорять по окрузі, знищуючи на своєму шляху все живе. Поза всяким сумнівом, будуть там і упирі, будуть і вурдалаки. Чи готові ви до такої битви?