Сповiдь вiдьом

— Нам шкажали, що цього року у ваш вийшли кльові гарбужи, — сказав Семі, тупцюючи на ґанку. — І-і-і… е-е-е… — Він почервонів і витягнув свої пластикові клики. — Роб клянеться, що на днях бачив тут вампіра. Я побився з ним об заклад на двадцять баксів, що Бішопи нізащо не пустили б вампіра до свого будинку.

— А чому ти такий впевнений, що упізнаєш вампіра, якщо побачиш його?

Вампір, про якого йшла мова, вийшов із будинку і став позаду мене.

— Здрастуйте, джентльмени, — тихо мовив він. Хлопці аж роти від несподіванки пороззявляли.

— Нам треба бути або звичайними людьми, або реально тупими, щоб його не впізнати, — захоплено мовив Роб. — Це найбільший вампір, якого мені доводилося бачити.

— Кльово… — вишкірився Семі від вуха до вуха. Ляснувшись долонями зі своїм другом, він заграбастав решту печива.

— Не забудь віддати двадцять баксів, Сем, — суворо нагадала я.

— До речі, Семюеле, — звернувся до нього Метью з несподівано сильним французьким акцентом. — Я можу тебе попрохати — прошу про особисту послугу — нікому про це не казати?

— Ніколи-ніколи? — Семі вкрай скептично сприйняв думку про нерозголошення такої пікантної інформації.

Метью саркастично посміхнувся кінчиками губ.

— Я зрозумів тебе. Ти зможеш помовчати хоча б до завтра?

— Не питання! — кивнув Семі, поглядом шукаючи підтримки у Роба. — Бо до завтра залишилося якихось три години. Це ми зможемо запросто. Нема проблем.

І хлопці, осідлавши свої мóтики, дали газу.

— Дороги неосвітлені, — раптом стривожено сказав Метью. — Може, слід було їх відвезти?

— Та все у них буде гаразд. Хоч вони й не вампіри, але дорогу до міста знайдуть.

Два мотоцикли різко загальмували і зупинилися, сипонувши дощем гравію.

— А ви не проти, щоб ми гарбузи загасили? — гукнув з алеї Семі.

— Якщо хочете — гасіть, — відповіла я. — Дякую!

Роб О’Ніл узяв лівий бік під’їзної алеї, а Семі — правий, і вони загасили гарбузи із завидною невимушеністю. Хлопці поїхали, підстрибуючи на вибоїнах і відшукуючи дорогу за допомогою місячного сяйва і шостого чуття підлітка-відьмака, яке вже потроху формувалося.

Я зачинила двері й, прихилившись до них, простогнала:

— Ноги болять страх як. — Розстебнувши чоботи, я скинула їх, а капелюх шпурнула на східці.

— Сторінка з «Ешмола сімсот вісімдесят другого» зникла, — тихо констатував Метью, прихилившись до стовпчика перил.

— А мамин лист?

— Теж зник.

— Що ж, нам час. — Я насилу відірвала себе від дверей, і будинок тихенько простогнав.

— Зроби собі чаю і зустрічай мене в сімейній кімнаті, а я поки піду заберу сумку.

Метью чекав мене на кушетці; замкнута валізка стояла в нього під ногами, а срібна статуетка та золота сережка лежали на кавовому столику. Я подала йому склянку вина, а сама сіла поруч.

— Це останнє вино, більше не лишилося.

Метью зиркнув на мою чашку з чаєм.

— А це, вочевидь, останній чай. — Знервовано пригладивши рукою волосся, він глибоко вдихнув. — Мені б хотілося податися в ближчий час, де поменшало смертей та хвороб, — обережно почав він, — і достатньо ближчий, щоб там вже були чай, водогін та гаряча вода. Але, гадаю, коли ти призвичаїшся, тобі там сподобається.

А я і досі не знала, де буде це там.

Метью нахилився і розстебнув замок сумки. Розкривши її і побачивши, що лежало одразу зверху, він полегшено зітхнув.

— Слава Богу. Я боявся, що Ізабо пришле не ту, що треба.

— Невже ти жодного разу не розкривав сумку? — спитала я, вкрай здивована його здатністю до самоконтролю.

— Ні, — відповів він, витягаючи з сумки книжку. — Просто не хотів про це надто багато думати. Так, про всяк випадок.

Він подав мені книгу. Вона мала чорну шкіряну палітурку і прості срібні облямівки.

— Яка гарна, — мовила я, провівши пальцями по її поверхні.

— Розгорни, — трохи занепокоєно поприсив Метью.

— А ти скажеш мені, куди ми вирушаємо, якщо я це зроблю? — Тепер, коли в моїх руках був третій із необхідних для подорожі предмет, я раптом відчула нехіть.

— Гадаю, що так.

Палітурка зі скрипом розгорнулася, і я відчула знайомий запах старого паперу та чорнил. У книзі не було розфарбованих під мармур форзаців, екслібрисів та додаткових чистих аркушів, які колекціонери вісімнадцятого та дев’ятнадцятого сторіч полюбляли вставляти в свої книги. А самі обкладинки були важкі, бо під гладенько натягнутою шкірою крилися дерев’яні дощечки.

На першій сторінці виднівся напис густими чорними чорнилами, зроблений характерним для шістнадцятого сторіччя щільним гостроконечним письмом.

— «Моєму любому й дорогому Метью, — вголос прочитала я, — Чи були коли-небудь такі, що кохали не з першого погляду?»

Присвячення не мало підпису, але здалося мені знайомим.

— Це Шекспір? — спитала я, поглянувши на Метью.

— Він, але йому не належить авторство цієї фрази, — задумливо відповів Метью. — Розумієш, Вільям як сорока збирав вислови інших людей.

Я повільно перегорнула сторінку.

Виявилося, що це манускрипт, а не друкована книга, до того ж написана тією ж рукою, що й присвята. Я придивилася, щоб розібрати слова.

Свої знання, мій Фаусте, зміцни,

Пізнай глибини усього, чого ти вчиш.

— Господи! — ошелешено мовила я хрипким голосом і згорнула книгу. Мої руки тремтіли.

— Він реготатиме як навіжений, коли дізнається про твою реакцію на цю книгу, — прокоментував Метью.

— Скажи — це той самий твір, про який я думаю?

— Мабуть.

— А звідки ти його взяв?

— Мені його Кіт подарував, — відповів Метью, легенько торкнувшись обкладинки. — «Фауст» завжди був моїм улюбленим твором.

Кожен історик алхімії знав про п’єсу Крістофера Марло про доктора Фауста, який продав душу дияволу за могутність та доступ до магічних знань. Я знову розгорнула книгу і пробігла пальцями по напису, а Метью розповідав далі.

— Ми з Кітом були друзями — добрими друзями — в ті небезпечні часи, коли існувало мало створінь, яким можна було довіряти. Ми з ним чимало начудили, змусивши багатьох здивовано звести брови. Коли ж Софі видобула з кишені цю шахову фігурку, я зрозумів, що наш пункт призначення — Англія.

Однак почуття, яке зафіксували мої пальці в написі, не було дружбою. То була відданість коханця.

— Ти його теж кохав? — тихо спитала я.

— Ні, — коротко відповів Метью. — Я любив Кіта, але не так, як ти думаєш, і не так, як хотілося йому. Якби вирішувати належало Кіту, то все було б інакше. Але не йому було вирішувати, тому ми з ним залишилися друзями, тільки друзями.

— А він знав, ким ти є? — спитала я, притиснувши книгу до грудей, наче безцінний скарб.

— Так. Між нами не було таємниць. До того ж він був демоном, до того ж надзвичайно вразливим і чутливим. Невдовзі ти переконаєшся — від нього нічого не можна приховати.

Навіть моїх скромних знань про Крістофера Марло було достатньо, щоб погодитися — він справді був демоном.

— Отже, ми вирушаємо до Англії, — повільно проказала я. — А до якого конкретного часу?

— Рік тисяча п’ятсот дев’яностий.

— А куди?

— Щороку наша компанія зустрічалася в «Старій хатинці» на католицьке свято Всіх Святих. Мало хто наважувався відмічати його, але так Кіт почувався сміливим відчайдухом, що безстрашно дивиться в обличчя небезпеці. Щоразу він зачитував нам свій остаточний варіант «Фауста», бо не відчуваючи творчого задоволення, постійно його переписував. Ми багато пили, грали в шахи і не спали аж до світанку. — Метью забрав у мене манускрипт і, поклавши його на стіл, взяв мене за руки. — Тебе це влаштовує, mon cœur? Ми не мусимо туди вирушати. Можемо придумати якийсь інший час.

Та було вже надто пізно. Історик в мені вже обмірковував особливості життя в Англії єлизаветинської доби.

— Здається, в Англії тисяча п’ятсот дев’яностого року ще були алхіміки.

— Так, — обережно погодився Метью. — Не надто приємні особи, якщо зважати на перманентне ртутне отруєння та химерні професійні звички. Але найголовнішим є те, що в Англії тисяча п’ятсот дев’яностого року були відьми — могутні відьми, які зможуть навчити тебе користуватися твоєю магією.