Сповiдь вiдьом

Коли ми повернулися до будинку, у залі на нас чекали Міріам та Маркус із сумками й торбами біля ніг.

— Ми подумали, що вам захочеться якийсь час побути наодинці, — сказала Міріам, подаючи Маркусу свою спортивну сумку, — а я терпіти не можу тривалих прощань. — Вона озирнулася. — Ну що ж, — енергійно мовила вона, спускаючись східцями з ґанку. — Побачимося, коли повернетеся.

Похитавши головою услід постаті Міріам, що поволі віддалялася, Метью сходив до їдальні й повернувся з конвертом.

— Візьми, — сказав він Маркусу суворим і хрипким голосом.

— Я ніколи не хотів бути великим магістром, — зізнався Маркус.

— А ти гадаєш, я хотів? То була мрія мого батька. Філіп змусив мене пообіцяти, що братство не потрапить до рук Болдвіна. І я прошу тебе про те ж саме.

— Обіцяю, — сказав Маркус, беручи конверт. — Шкода, що тобі доводиться йти.

— Вибач, Маркусе. — Я проковтнула у горлі клубок і злегка торкнулася його прохолодної щоки пучками.

— За що? — щиро здивувався він, широко всміхнувшись. — За те, що ти зробила щасливим мого батька?

— За те, що залишаємо тебе посеред такого безладу.

— Я не боюся війни, якщо ти це маєш на увазі. Насправді мене більше непокоїть те, що я іду по стопах Метью, — відповів Маркус, ламаючи сургучну печать. Пролунав оманливо-буденний тріск сургучу — і Маркус став великим магістром ордену лицарів Лазаря.

— Je suis a votre commande, seigneur, — сказав Метью, схиливши голову. — Готовий виконувати ваші накази, володарю.

Ці самі слова сказав Болдвін в аеропорту Ля Гуардія. Але зараз, сказані щиро, вони пролунали зовсім по-іншому.

— У такому разі я наказую вам повернутися і знову очолити орден лицарів Лазаря, — різко заявив Маркус, — поки я не встиг наламати дров. Я не француз, й однозначно не лицар.

— Ти маєш у собі не одну краплину французької крові, й ти — єдиний, кому я можу довірити цю посаду. До того ж ти можеш покластися на свій американський шарм. Зрештою, тобі може сподобатися бути великим магістром.

Маркус пирхнув і натиснув на своєму телефоні цифру «вісім».

— Готово, — коротко кинув він співрозмовнику. Відбувся нетривалий обмін фразами. — Дякую.

— Натаніель погодився обійняти свою посаду, — пробурмотів Метью, усміхаючись куточками рота. — А його французька навдивовижу добра.

Маркус невдоволено скривився на батька, відійшов убік, щоб іще трохи переговорити з демоном, а потім повернувся.

Батько й син довго дивилися один на одного, потім тиснули руки, обнімалися — словом, виконували ритуал, що склався після сотень подібних прощань. Мені ж призначався ніжний поцілунок і пошепки мовлені слова: «Хай щастить».

І Маркус пішов, наздоганяючи Міріам.

Ми залишилася самі.

Розділ 42

— Тепер тут лише ми і привиди, — констатувала я, відчуваючи бурчання у шлунку.

— Яка твоя улюблена страва? — спитав Метью.

— Піца, — швидко відповіла я.

— То треба поласувати нею, поки є можливість. Пропоную замовити і з’їздити забрати.

Відтоді, як ми з’явилися в домі Бішопів, нам ще жодного разу не доводилося вибиратися за його межі. Для мене було щось химерне в тому, що я роз’їжджала по Медісону з вампіром на «рейндж-ровері». Ми вирушили об’їзним шляхом до Гамільтона на південь через пагорби, а потім різко звернули на північ, щоб заїхати за піцою. Поки ми їхали, я показала Метью басейн, де я в дитинстві займалася плаванням, і будинок, де жив мій перший «справжній» хлопець. Усе місто було вбране геловінськими прикрасами: чорними котами, відьмами на мітлах; навіть на деревах були розвішані помаранчеві та чорні яйця. У цій частині планети до цього свята серйозно ставилися не лише відьми.

Коли ми під’їхали до піцерії, Метью вибрався з авто разом зі мною, байдужий до того, що на нас звернуть увагу відьми або ж прості люди. Я стала навшпиньки, щоб цьомкнути його, а він цьомкнув мене навзаєм зі сміхом, майже безтурботним.

Студентка з коледжу, яка нас обслуговувала, з неприхованим захватом поглянула на Метью, подаючи йому пиріг.

— Добре, що вона не відьма, — зауважила я, коли ми сідали в авто. — Інакше перетворила б мене на ящірку, а сама полетіла б з тобою на своїй мітлі.

Підкріпившись піцою — ковбаса пепероні з грибами — я швидко впоралася з безладом у кухні та в сімейній кімнаті. Метью приніс із їдальні оберемок паперів і спалив їх у кухні.

— А що нам робити з ось цим? — спитав він, показуючи мені лист від матері, загадкову записку з трьох рядків та сторінку з «Ешмола 782».

— Залиш їх у кімнаті для гостей, — відповіла я. — Про них потурбується будинок.

Я і далі поралася по господарству — прала білизну, прибирала в Сариному кабінеті. І тільки піднявшись нагору, щоб зібрати наш одяг, я помітила, що обох комп’ютерів немає. Охоплена панікою, я загупала сходами вниз.

— Метью! Комп’ютери зникли!

— Вони у Геміша, — спокійно відповів він, ловлячи мене в обійми, і ніжно погладив по голові. — Усе нормально. У будинку нікого не було.

Я похнюпилася, і моє серце загупало від думки про те, що тут може несподівано з’явитися іще один Доменіко чи ще одна Жульєт.

Метью заварив чай, а поки я пила, розтирав мені ноги. І весь цей час говорив про неістотні речі — будинки в Гамільтоні, що нагадали йому про якесь інше місто та інший час, про те, як він вперше покуштував помідор, що спало йому на думку, коли він вперше побачив мене за веслами на річці в Оксфорді. Він говорив, говорив — аж поки я розслабилася від тепла та комфорту.

Коли поруч нікого не було, Метью завжди поводився інакше, але цей контраст особливо виявився зараз, коли наші родини поїхали. Від дня, коли ми з’явилися у домі Бішопів, він поступово перебрав на себе відповідальність за інші вісім життів. З однаково неослабною енергією він дбав про усіх — незважаючи на те, хто були ці створіння і який стосунок до нього мали. А тепер він піклувався лише про одну істоту.

— Ми навіть часу достатньо не мали, щоб поговорити один з одним, — подумала я вголос, пригадавши, який вир подій захопив нас відтоді, як ми познайомилися. — І не лише ми удвох.

— Останні кілька тижнів були сповнені майже біблійними випробуваннями. Гадаю, єдине, чого нам вдалося уникнути, це чуми та сарани. — Метью на мить замовк, а потім продовжив: — Але якщо всесвіт справді бажав нас випробувати, так би мовити, на старий лад, то можна впевнено сказати, що наші випробування скінчилися. Цього вечора закінчуються сорок днів.

Так мало часу, а так багато подій…

Я поставила порожню чашку на стіл і, подавшись уперед, взяла його за руки.

— Куди ми вирушаємо, Метью?

— Можеш трохи почекати, серденько? — Метью поглянув у вікно. — Мені хочеться, щоб цей день тривав якомога довше. А незабаром стемніє.

— Бачу, тобі подобається грати зі мною в хованки! — Пасмо волосся впало мені на лоба, і я відкинула його назад.

— Так. Мені подобається грати з тобою в хованки, — підтвердив Метью і взяв мене за руку.

Ми тихо поговорили ще з півгодини, і Метью знов поглянув надвір.

— Іди нагору і поніжся у ванні. А потім помийся під душем. Можеш використати увесь запас гарячої води у баці. Невдовзі ти страшенно скучатимеш за піцою, але це буде ніщо порівняно з бажанням помитися під гарячим душем чи покиснути у ванні. Через кілька тижнів ти з радістю підеш на вбивство, тільки під душем помитися б.

Поки я купалася, Метью дістав мій геловінський костюм: чорне нижче колін плаття з високим коміром, гостроносі чоботи та гостроверхий капелюх.

— А це що таке, дозвольте спитати? — вигукнув Метью, вимахуючи панчохами з червоними та білими горизонтальними смужками.

— Це ті панчохи, про які казала Емілі, — досадливо простогнала я. — Якщо я їх не вдягну, вона однаково про це дізнається і ніколи мені цього не подарує.

— Якби при мені й досі був мобільник, я сфотографував би тебе в цьому огидному шматті, а потім довіку шантажував би.

— А чи є що-небудь, що могло б гарантувати твоє мовчання? — спитала я, занурюючись нижче у воду.