Ерагон. Брiзiнгр, або Сiм обiцянок Ерагона й Сапфiри

Роран похитав головою.

— Бром… Ніколи б не подумав… Ти, мабуть, радий, що здихався нарешті ймення Морзана.

— Так. Навіть більше, ніж радий! — сказав Ерагон, посміхаючись.

Роран поплескав його по плечу:

— Будь обережний, гаразд?

Міцний Молот пішов услід за Хорстом та іншими селянами. Арія й собі рушила в той самий бік, але ще до того як вона зникла в юрбі вояків, Ерагон гукнув:

— Аріє, Скорботний Мудрець залишив Ду Вельденварден і приєднався до війська Ісланзаді в Джиліді!

Великі зелені очі Арії стали ще більші, вона на мить зупинилась, неначе хотіла про щось спитати, та в цей час юрба вояків підхопила її й понесла до середини міста.

— Убивце Тіні, — спитав натомість Блодхгарм, підійшовши ближче до Ерагона, — а чому Скорботний Мудрець залишив свій ліс?

— Він та його дракон, здається, відчули, що настав час завдати удару Імперії… Словом, вони вирішили, що Галбаторіксу пора знати про те, що вони живі.

Шерсть ельфа заворушилась:

— Це справді важлива новина.

Тим часом Ерагон уже був у сідлі.

— Пробивайте собі дорогу до замку, — сказав він Блодхгарму та іншим своїм охоронцям. — Зустрінемось там.

Не чекаючи на відповідь ельфів, Сапфіра застрибнула на сходи, що вели на міські стіни. Каміння стогнало під її вагою, коли вона залазила на широку стіну. Невдовзі дракон уже летів над палаючими будівлями за межами Фейнстера, швидко набираючи висоту.

«Арії доведеться дати нам дозвіл на те, щоб ми могли розповісти про Оромиса та Глаедра», — сказав Ерагон, пригадавши клятву, яку він, Орик і Сапфіра дали королеві Ісланзаді під час свого першого візиту до Елесмери.

«Я гадаю, що вона дасть нам дозвіл, тільки-но почує нашу історію», — відповіла Сапфіра.

«Так».

Ерагон і Сапфіра перелітали з місця на місце всередині Фейнстера, приземляючись там, де помічали велике скупчення люду, або там, де оборонці оточували варденів. І щоразу Вершник прохав оборонців здатися. Далеко не всі з них хотіли слухати його, та все ж Ерагон прохав їх знову й знову, адже ті, хто бився на вулицях Фейнстера, здебільшого були звичайними мешканцями, а не найманими солдатами.

— Наш ворог Імперія, а не ви, — гукав Вершник. — Опустіть зброю й можете нас не боятись.

Кілька разів Ерагон бачив жінок і дітей, які тікали вулицями темного міста. Тоді Вершник зупиняв їх і наказував сховатися в якомусь найближчому будинку. А ще він ретельно шукав чарівників. Зрештою, ці пошуки ні до чого не призвели — жодних чарівників, окрім тих трьох, що їх Вершник бачив біля міської брами, не було, а та трійця поводилась напрочуд обережно, щоб нічим не викрити себе.

«Може, вони мають намір залишити місто?» — спитав Ерагон Сапфіру.

«Та невже Галбаторікс дозволив би їм піти в розпалі бою?»

«Але я сумніваюсь, що він схоче втратити когось зі своїх чарівників».

«Може, й так, але нам усе одно треба діяти дуже обережно. Хтозна, що вони там задумали…»

Ерагон знизав плечима:

«У будь-якому разі, найкраще, що ми можемо зробити зараз, так це допомогти варденам якомога швидше захопити Фейнстер».

Сапфіра погодилась.

Битва в місті дуже відрізнялася від битви на відкритій місцині, до якої Ерагон і Сапфіра були звичні. Тут, на вузьких вулицях, серед будинків, котрі щільно прилягали один до одного, Сапфірі важко було реагувати, коли солдати нападали на неї, незважаючи навіть на те, що Ерагон попереджав її про наближення людей. Тепер їхні сутички із солдатами закінчувались здебільшого спалахом вогню чи дією магії. Кілька разів Сапфіра необережними змахами хвоста руйнувала фасади будинків. Словом, якщо вони з Ерагоном і зуміли не зазнати серйозних ран, то тільки завдяки щасливому випадку чи охоронним закляттям Вершника.

Чергова не надто вдала сутичка з вояками так розлютила Ерагона, що, коли солдати почали відступати, він погнався за ними, маючи намір перебити їх усіх. На превеликий подив Вершника, вояки не стали бігти вулицею, а зламали зачинені двері крамниці капелюхів і зникли в темряві.

Ерагон бігцем рушив услід за ними, перестрибуючи через уламки дверей. Усередині крамниці було геть темно й смерділо курячим пір'ям та якимись старими парфумами. Він міг би освітити крамницю за допомогою магії, але не став цього робити, адже солдати, які тікали від Вершника, так само не бачили його. Ерагон відчував їх десь зовсім поруч. Здавалося, Вершник чув навіть їхнє нерівне дихання. Тож він обережно рушив углиб темної крамниці, намацуючи дорогу ногами. Він тримав щит прямо перед собою, а Брізінгр — піднятим догори.

Аж раптом Вершник відчув, як на нього нечутно, ніби пір'їнка, котра падає додолу, щось летить. Він відстрибнув назад, тим самим трохи послабивши удар. Та все ж Ерагон похитнувся, коли молот щосили вгатив йому у щит, розтрощивши дерево на шматки. Хтось скрикнув, хтось, здається, впав, зачепившись за стілець чи за стіл, щось важке ударилось об стіну. Ерагон інстинктивно виставив меч уперед й одразу ж відчув, як щось важке повисло на кінці Брізінгра. Невидимий вояк важко впав під ноги Вершника.

Ерагон озирнувся назад, на Сапфіру, яка чекала на нього, непорушно стоячи на краю вузької вулиці. І лиш тоді він помітив, що позад нього на сталевій палиці висить ліхтар, чиє тьмяне світло падає на нього, показуючи його солдатам. Вершник швидко відійшов від прочинених дверей і відкинув убік уламки свого щита.

Іще один удар струснув стіни крамниці, а потім Ерагон почув кроки — солдати побігли вгору по сходах на другий поверх. Вершник обережно рушив за ними. Другий поверх був жилий. Там мешкала родина. Мабуть, це були власники крамниці. Хтось скрикнув, заплакала дитина. Тоді Ерагон пішов швидше лабіринтом малих кімнат. Він переслідував своїх ворогів, як хижак переслідує здобич. Нарешті у вузькій залі, освітленій однією-єдиною мерехтливою свічкою, він таки побачив солдатів.

Четверо з них уже наступної миті впали під його ударами. Кров бризнула на стіни й на Вершника. Він трохи постояв, підібрав щита, а тіла супротивників викинув на вулицю крізь найближче вікно. Потім Ерагон іще трохи постояв і пішов назад до сходів. Аж тут якась постать, немов блискавка, вискочила з-за рогу і кинулась із кинджалом на Вершника. Кінчик кинджала застиг усього за якийсь дюйм від боку Ерагона. Це було так несподівано, що юнак спершу навіть розгубився, а потім заніс Брізінгр над головою. Він хотів уже вдарити свого нападника, коли зрозумів, що кинджал тримає хлоп'я років тринадцяти.

Ерагон завмер. «Це міг бути я, — подумав він. — Принаймні на його місці я зробив би так само». За спиною хлопчини стояли чоловік і жінка. На них був нічний одяг і плетені капці. Вони міцно обняли одне одного і з жахом дивились на Вершника.

Той здригнувся, а тоді повільно опустив Брізінгр і вільною рукою забрав кинджал із м'якої хлопчачої долоні.

— Якби я був на твоєму місці, — сказав Ерагон і чомусь не впізнав власного голосу, — я б сидів тихо, поки не скінчиться битва. — Вершник трохи помовчав: — Мені дуже шкода…

Присоромлений, він поспішив із крамниці до Сапфіри. Удвох вони продовжили свій шлях по вулиці.

Та вже неподалік від крамниці капелюхів Ерагон і Сапфіра наштовхнулися на кількох людей короля Орина, які несли золоті свічники, срібні тарілки, коштовності та прикраси, награбовані в помешканнях людей, до яких вони вдерлися.

Ерагон вихопив дорогий килим з рук одного з чоловіків.

— Віднесіть ці речі назад! — крикнув він їм. — Ми прийшли сюди для того, щоб допомогти цим людям, а не обкрадати їх! Це наші сестри й брати, наші батьки й матері. На перший раз я прощаю вас, та затямте собі й скажіть усім, що коли хтось іще наважиться таке зробити, я підвішу його й відшмагаю, як крадія!

Сапфіра ревнула, підкреслюючи вагу слів свого Вершника. Вояки враз присмирніли. Вони похнюпились і потягли речі назад до пограбованих помешкань.

«А тепер, — сказав Ерагон Сапфірі, — можливо, ми могли б…»

— Убивце Тіні! Убивце Тіні! — закричав якийсь чоловік, що біг до нього з глибини міста. Його зброя та обладунок свідчили про те, що це був варден.