Вовки Кальi. Темна вежа V

Просто тут, на Східному шляху, юрба бурхливо раділа порятунку і плакала за полеглими. Та навіть горе їхнє було з проблиском радості. Ніхто не відчував, що втрати рівні здобуткам. І Едді вважав, що це справді так. Для тих, хто не втратив дружину й сина.

Спів з містечка все наближався. Вже видно було куряву. Чоловіки й жінки на дорозі обнімалися. Хтось спробував забрати голову Марґарет, але Айзенгарт не дозволив.

Едді підійшов до Джейка.

— Ти, здається, не дивився «Зоряних воєн»? — спитав він.

— Ні, я ж казав. Збирався, але…

— Не встиг, бо покинув той світ. Ці їхні мечі… Джейку, вони з того кіно.

— Ти впевнений?

— Так. А Вовки… Джейку, самі Вовки…

Джейк дуже повільно кивнув. Люди, що йшли з Кальї, вже показалися на дорозі. Новоприбулі побачили дітей, усіх дітей, і в небо здійнявся переможний крик. Ті, що йшли першими, зірвалися й побігли.

— Я знаю.

— Справді? — Едді дивився на нього мало не благально. — Знаєш? Бо… це якесь божевілля…

Джейк обвів поглядом купи Вовків. Зелені каптури. Зелені штани. Чорні чоботи. Вишкірені морди, що вже розкладалися. Перед тим Едді зняв одну з гнилих металевих масок, щоб глянути, що під нею. Нічого, тільки гладенький метал, дві лінзи, що слугували очима, кругла решітка-сіточка замість носа, два мікрофони на скронях біля вух. Ні, особливими цих істот робили саме маски й одяг.

— Може, це й божевілля, але я знаю, хто вони, Едді. Принаймні звідки вони. З коміксів «Марвел».

Величезне полегшення відбилося на обличчі Едді. На радощах він нахилився й поцілував Джейка в щоку. Примарна усмішка торкнула хлопчикові вуста. Слабка, але для початку непогано.

— Малим я обожнював «Людину-павука», — сказав Едді. — До дірок зачитував.

— Сам я їх не купував, — зізнався Джейк. — Але Тіммі Муччі в «Мідтаун Лейнз» був фанатом журналів «Марвел». «Людина-павук», «Фантастична четвірка», «Неймовірний Халк», «Капітан Америка» — всі вони у нього були. А ці Вовки…

— Вони схожі на Доктора Дума, [60] — сказав Едді.

— Ага, — кивнув Джейк. — Ну, не зовсім, мабуть, маски змінили, щоб вони були трохи більше схожі на вовків, але все решта… зелений плащ, каптур. Так, це точно Доктор Дум.

— І сничі, — задумливо протягнув Едді. — Ти коли-небудь чув про Гаррі Поттера?

— Наче ні. А ти?

— Ні, і я скажу тобі, чому. Бо ці сничі — з майбутнього. Може, з якогось журналу «Марвел Комікс», який випустять десь між тисяча дев'ятсот дев'яностим і дев'яносто п'ятим. Розумієш, про що я?

Джейк кивнув.

— Це все дев'ятнадцять, так?

— Так, — сказав Джейк. — Дев'ятнадцять, дев'яносто дев'ять і дев'ятнадцять-дев'яносто-дев'ять.

Едді роззирнувся навколо.

— А де Сьюз?

— Мабуть, пішла по свій візок, — сказав Джейк. Але податися на пошуки Сюзанни Дін (хоча все одно на ту мить вони були б марними) вони не встигли — на них налетіла юрба з Кальї. Едді й Джейка затопила хвиля шаленої радості — їх обіймали, цілували, тиснули руки, навколо них сміялися, плакали і дякували, дякували, дякували.

За десять хвилин після того, як прийшло все містечко, Розаліта несміливо наблизилася до Роланда. І стрілець страшенно зрадів її появі, бо його саме запопав Ебен Тук, який тримав його за плечі й нескінченно повторював одне й те саме — як жахливо, як безбожно і безмежно вони з Телфордом помилялися і як Роланд та його ка-тет можуть цілковито розраховувати на нього, коли настане час рушати далі. Він, Ебен Тук, спорядить їх усім необхідним і не візьме за це ні монетки.

— Роланде! — гукнула Роза.

Роланд вибачився і, взявши її за руку, провів трохи далі дорогою. Розкиданих усюди Вовків роздирали на шмаття радісні фолькен. Щохвилини прибували все нові й нові люди.

— Що ти хотіла сказати, Розо?

— Про вашу жінку. Сюзанну.

— А що з нею? — Спохмурнівши, Роланд роззирнувся навколо. Сюзанни ніде не було видно, і він не міг згадати, коли бачив її востаннє. Коли скручував для Джейка цигарку? Так давно? — Де вона?

— І я про те, — сказала Роза. — Я не знаю. Я зазирнула у фургон, на якому вона приїхала, думала, може, відпочиває. Чи зомліла, чи їй болить живіт. Але її там нема. І, Роланде… Її візок зник.

— О боги! — гаркнув Роланд і щосили вгатив кулаком по нозі. — Боги!

Перелякана Розаліта позадкувала.

— Де Едді? — спитав стрілець.

Вона показала. Едді з усіх боків обступили вдячні люди, і якби не малий Геддон Джефордс з усмішкою до вух, якого він тримав на плечах, Роланд би його й не побачив.

— Ти впевнений, що хочеш його турбувати? — несміливо спитала Роза. — Може, вона відійшла недалечко, щоб зібратися з думками.

«Відійшла недалечко», — подумав Роланд. І відчув, як чорнота наповнює душу. Так, вона відійшла. І він точно знав, хто посів її місце. Після битви вони втратили пильність… Джейкове горе… привітання від фолькен… весь цей гамір, радість, співи… але це не виправдання.

— Стрільці! — проревів він, і юрба вмить принишкла. Якби він завдав собі клопоту поглянути на їхні обличчя, то побачив би під усім тим полегшенням і вдячністю страх. Але це відчуття не було для нього чимось новим. Люди завжди боялися тих, хто приходив зі зброєю. От і ці селяни прагнули влаштувати їм на прощання бенкет, декого пустити на прощання в ліжко, а потім полегшено помахати їм рукою й знову повернутися до своїх мирних фермерських справ.

«Що ж, — подумав Роланд. — Скоро ваше бажання здійсниться. Ми підемо. Одна з нас уже пішла. О боги!»

— Стрільці, до мене! До мене!

Едді опинився біля Роланда першим. І роззирнувся навколо.

— Де Сюзанна?

Роланд показав на скелясте пустище стрімчаків і сухих річищ, потім підняв палець, тицьнувши ним у чорну діру трохи нижче обрію.

— Думаю, там.

Уся кров відринула від обличчя Едді Діна.

— Ти показуєш на Печеру дверей.

Роланд кивнув.

— Але ж куля… чорна Тринадцятка… вона не хотіла до неї навіть близько підходити, коли та лежала в церкві Каллагена…

— Так, — сказав Роланд. — Сюзанна не хотіла. Але вона вже не має права голосу.

— Мія? — спитав Джейк.

— Так. — Роланд вдивлявся у чорну діру своїми блідо-блакитними очима. — Мія пішла, щоб народити дитину. Вона пішла, щоб на світ з'явилося дитятко.

— Ні, — хитнув головою Едді. Його погляд спинився на Роландовій сорочці. Довкола них мовчки стояли люди. — Роланде, скажи, що це неправда.

— Ми підемо за нею. Моліться, щоб не було запізно, — сказав Роланд.

Але в душі знав, що вони спізнилися.

Епілог

ПЕЧЕРА ДВЕРЕЙ

Вони поспішали, та Мія виявилася спритнішою. За милю від того місця, де стежина до копалень розгалужувалася, вони знайшли її візок. Вочевидь вона їхала швидко, штовхаючи візок кам'янистою стежкою, підстрибуючи на камінні, але врешті-решт він застряг, ліве колесо налетіло на камінь, що стирчав з-під землі, і погнулося, через що візок став не придатним до подальшого використання. Взагалі дивно було, що вона так далеко на ньому заїхала.

— Бля-комала! — лайнувся під ніс Едді, побачивши візок. Усі його вм'ятини і подряпини. Він приклав руки рупором до рота і закричав: — Сюзанно! Борися з нею! Ми йдемо! — І побіг нагору стежкою, не озираючись на друзів.

— Вона не зможе дістатися до печери, правда? — спитав Джейк. — У неї ж ніг нема.

— На твоєму місці я не був би такий упевнений, — похмуро відказав Роланд. Він шкутильгав. Джейк хотів було спитати, що з ним, але передумав.

— А що їй потрібно там, угорі? — спитав Каллаген.

Роланд змірив його холодним поглядом.

— Потрапити деінде, — сказав він. — Думаю, це ти розумієш. Ходімо.

Там, де стежка пішла в гору, Роланд порівнявся з Едді. Стрілець поклав руку йому на плече, та Едді скинув її. Але Роланд наполягав, і він змушений був зустрітися зі своїм діном поглядами. Сорочку Едді спереду рясно вкривали бризки крові. Чи була то кров Бенні, Марґарет, а чи їх обох — Роланд не знав.