Вовки Кальi. Темна вежа V

Мовчанка. Клацання.

— Йому програмування не дозволить, — сумовито похитав головою Едді. — Ну, що ж, самі піднапружимося…

— Я можу вам допомогти, — сказав Енді. — Де зброя, сеї?

— Наразі краще про це не розводитися, — відповів Едді. — Приходь до панотцевої клебанії у Вовчий вечір, добре?

— О котрій годині?

— О шостій тобі підійде?

— Шоста година. А скільки буде одиниць зброї? Хоч це скажіть, я маю розрахувати витрати енергії.

«Друже мій, щоб розпізнати брехню, треба бути брехуном», — подумки зрадів Едді, зовні залишаючись серйозним і незворушним.

— Десь із дюжину, — сказав він. — Можливо, п'ятнадцять. Ці «пушки» важать по кількасот фунтів кожна. Енді, знаєш, що таке фунти?

— Еге ж, кажу спасибі. Фунт — приблизно чотириста п'ятдесят грамів. Шістнадцять унцій. Велика зброя, сей Едді, дуже велика! А вона стрілятиме?

— Ми в цьому впевнені, — кивнув Едді. — Правда, Тіане?

Тіан теж кивнув.

— То ти допоможеш? — спитав він.

— Еге ж, залюбки. Шоста година, біля клебанії.

— Дякую, Енді. — Едді вже хотів було йти, але озирнувся. — Ти ж нікому не скажеш, правда?

— Ні, сей, якщо ви про це просите.

— Саме про це я й прошу. Найменше в світі нам хочеться, щоб Вовки провідали про нашу велику зброю.

— Авжеж, — сказав Енді. — Яка чудова новина. Гарного вам дня, сеї.

— І тобі, Енді, — мовив Едді. — І тобі.

Дорогою додому — від того місця, де вони надибали Енді, треба було йти дві милі, — Тіан спитав:

— Невже він повірив?

— Не знаю, — відповів Едді, — але подиву були повні штани. Ти цього не відчув?

— Відчув. Ще б пак.

— Він прийде, щоб побачити це на власні очі. Гарантую тобі.

Усміхаючись, Тіан кивнув.

— Твій дін мудрий.

— Атож, — погодився Едді. — Мудрий.

І знову Джейк лежав з розплющеними очима, дивлячись у стелю кімнати Бенні. Й знову Юк спав у ліжку Бенні, скрутившись калачиком і прикривши носа хвостом. Завтра ввечері Джейк повернеться до будинку Каллагена, до свого ка-тету. І він уже не міг дочекатися, коли це станеться. Завтра буде Вовчий вечір. Але нині був лише вечір напередодні Вовчого вечора, і Роланд вирішив, що Джейк має перебути цю останню ніч на «Рокінг Б».

— Щоб не викликати підозр, — пояснив стрілець. Джейк усе розумів, але все одно почувався недобре. Думка про бій з Вовками наганяла мандраж. Але ще гірше було думати про те, як за два дні на нього дивитиметься Бенні.

«А може, ми всі загинемо, — подумав Джейк. — Тоді взагалі не треба буде про це турбуватися».

— Джейку? Ти спиш?

Джейк хотів було вдати, що спить, але щось усередині презирливо скривилося на таке боягузтво.

— Ні, Бенні, — мовив він. — Але спробувати не завадить… Навряд чи завтра вночі буде нагода поспати.

— Мабуть, не буде, — шанобливо прошепотів Бенні. А потім: — Боїшся?

— Звісно, боюся, — сказав Джейк. — Я ж не божевільний, щоб нічого не боятися.

Бенні звівся на лікті.

— Як думаєш, скількох ти зможеш вколошкати?

Джейк замислився над питанням. В животі замлоїло від страху, та думати він не перестав.

— Не знаю. Якщо їх буде сімдесят, я візьму на себе десь із десяток.

Зненацька він піймав себе на тому, що думає про заняття в класі міс Ейвері. Жовті кулясті плафони люстр, у яких лежали дохлі мухи лапками догори. Лукас Генсон, який завжди намагався зробити Джейкові підніжку, коли той ішов проходом. Розбір речень на дошці: не вживайте кострубатих виразів. Петра Джесерлінг, котра завжди носила безформний одяг і була в нього закохана (принаймні так стверджував Майк Янко). Рівне бубоніння голосу міс Ейвері. Трапези опівдні — замість простих обідів, як у звичайній школі. Сидіння за партою й спроби не клювати носом. Невже це той хлопчик, охайний учень школи Пайпера, збирався вийти на бій з чудовиськами, що крадуть дітей, на півночі маленького містечка, яке звалося Кальєю Брин Стерджис? Невже той хлопчик міг за тридцять шість годин уже лежати мертвим, а поряд із ним лежатимуть його гарячі ще нутрощі, видерті з живота сничем? Авжеж, це було неможливо, чи не так? Економка, місіс Шоу, завжди зрізала скоринки з його сендвічів і часом називала його Бамою. Батько вчив, як визначити, скільки це — п'ятнадцять відсотків чайових від суми замовлення. Такі хлопчики не помирали зі зброєю в руках. Правда ж, не помирали?

— Б'юся об заклад, ти прикінчиш двадцятьох! — вигукнув Бенні. — Як би я хотів бути там з тобою! Ми билися б пліч-о-пліч! Пах! Пах! Пах! Перезарядили!

Джейк сів і допитливо глянув на Бенні.

— Справді? — спитав він. — Ти бився б разом з нами, якби міг?

Бенні поринув у задуму. Його обличчя змінилося, набрало дорослішого й мудрішого виразу. І він похитав головою.

— Нє. Я б злякався. Тобі дуже страшно? Правду кажеш?

— Страшно до смерті, — відповів Джейк.

— Боїшся вмерти?

— Так. Але ще більше боюся все зіпсувати.

— Ти не зіпсуєш.

«Тобі легко казати», — подумав Джейк.

— Хоч мені й доведеться їхати з малими, але принаймні з нами буде мій тато, — сказав Бенні. — А в нього арбалет. Ти бачив, як він стріляє?

— Ні.

— Він дуже вправний. Якщо хтось із Вовків пробереться повз вас, він його пристрелить. Знайде те місце з зябрами на його грудях і пay!

«А якби Бенні знав, що зябра — це брехня? — подумав Джейк. — Облуда, яку його батько має переказати тим, хто над ним? Що, якби він знав…»

Йому відповів голос Едді, Едді з його мудрагельським бруклінським акцентом у всій красі.

Еге, а якби у кожної риби було по велосипеду, усі річки перетворилися б на довбаний «Тур де Франс»!

— Бенні, мені правда треба поспати.

Бенні знову ліг. Джейк знову втупився в стелю. Зненацька йому стало гидко від того, що Юк лежить у ліжку Бенні, що Юк так легко перекинувся до іншого хлопчика. Зненацька йому остогидло все на світі. Довгі години до ранку, коли він зможе спакуватися, вилізти на позиченого поні й поїхати до містечка, здавалося, тяглися нескінченно.

— Джейку?

— Ну що, Бенні, що?

— Вибач. Я лише хотів сказати… я радий, що ти жив у нас. Нам було весело, правда?

— Ага, — сказав Джейк, а сам подумав: «Хто б міг повірити, що він старший за мене. Він так говорить, наче йому… я не знаю… п'ять років». Але сердився Джейк тому, що не хотів розплакатися. Він ненавидів Роланда за те, що той прирік його на цю останню ніч на ранчо. — Дуже-дуже весело.

— Я сумуватиму без тебе. Вам, пацани, поставлять пам'ятник у Павільйоні, точно кажу.

Слівце «пацани» Бенні підчепив з Джейкового лексикону і тулив його тепер усюди, де тільки міг.

— Я теж сумуватиму за тобою, — сказав Джейк.

— Ти щасливчик. Мандруватимеш Шляхом Променя. А я все життя буду нидіти в цьому задрипаному селі.

Не хвилюйся. Вам з татком доведеться помандрувати… Якщо пощастить і вам дозволять звідси забратися. Насправді ти все життя мріятимеш про це задрипане село. Про те місце, яке було домівкою. А все через мене. Я побачив… Я розповів. А що мені лишалося?

— Джейку?

Більше він не міг цього витримувати. Інакше міг з'їхати з глузду.

— Спи, Бенні. І дай спати мені.

— Добре.

Бенні перекотився лицем до стіни. Трохи згодом його дихання вповільнилося. Ще трохи — і він захропів. Джейк лежав без сну до опівночі, а потім теж заснув. І бачив сон. У ньому Роланд стояв навколішках на Східному шляху, а на нього насувалася величезна орда Вовків, що простягалася від стрімчаків аж до річки. Стрілець намагався перезарядити револьвер, але руки не слухалися, а на одній бракувало двох пальців. Кулі падали у пилюку. Він все ще намагався перезарядити свій великий револьвер, коли налетіли Вовки й затоптали його кіньми.

Світанок напередодні. Едді й Сюзанна стояли біля вікна у панотцевій вітальні й дивилися вниз, туди, де тулився до схилу Розалітин будиночок.