Вовки Кальi. Темна вежа V

Каллаген ухопив його за плечі й потрусив.

— Що? Я не розумію! — Не те щоб він дуже хотів зрозуміти, але потрібно було встановити контакт, повернути Едді з тієї далини, куди відправила його проклятуща чорна куля. — Я не… розумію тебе!

Цього разу відповідь була чіткішою:

— Вона каже, я можу полетіти до Вежі. Ти маєш мене відпустити. Я хочу полетіти.

— Ти не можеш літати, Едді. — Не впевнений, що Едді збагнув його слова, Каллаген нахилився й притулився лобом до лоба Едді. — Куля хотіла тебе вбити.

— Ні… — почав Едді, та раптом його очі просвітліли. Й широко розкрилися від розуміння. — Так.

Каллаген підняв голову, але плечей Едді не відпускав.

— Тепер ти в порядку?

— Так. Принаймні так мені здається. Отче, я добре тримався. Клянуся. Дзвіночки, звісно, дошкуляли, але я старався не зважати. Я навіть узяв книжку почитати. — Він роззирнувся довкола. — Господи, надіюся, я її не впустив. Тауер з мене шкуру зніме.

— Не впустив. Ти підпер нею віко скрині й дуже добре зробив. Інакше двері б зачинилися, а від тебе лишилося б полуничне желе на глибині семисот футів.

Глянувши униз, через край, Едді пополотнів. І не встиг Каллаген пошкодувати про своє правдолюбство, як Едді знудило на нові шорбутси.

— Отче, вона підкралася до мене, — сказав Едді, коли знову зміг говорити. — Заколисала й накинулася.

— Так.

— Вдалося щось зробити на тому боці?

— Якщо вони отримають мого листа й зроблять так, як там написано, то можна буде сказати, що вдалося багато. Ти мав рацію. Діпно отримує пошту «до запитання». Що ж до Тауера, то я не знаю. — Каллаген сердито похитав головою.

— Думаю, це Тауер намовив Діпно, — сказав Едді. — Кел Тауер досі не може повірити, що вляпався в таке. І після того, що зі мною сталося, точніше, мало не сталося, я цілком можу його зрозуміти й поспівчувати. — Едді глянув на те, що Каллаген затискав під пахвою. — Що то?

— Газета, — відповів панотець, простягаючи й Едді. — Хочеш почитати про Ґолду Меїр?

Того вечора Роланд уважно вислухав розповіді Каллагена й Едді про їхні пригоди в Печері дверей та за її межами. Стрільця більше зацікавило не те, що Едді мало не загинув, а подібність між Кальєю Брин Стерджис та Іст-Стоунгемом. Він навіть попросив Каллагена зімітувати акцент продавця магазину й жінки на пошті. З цим завданням Каллаген, колишній мешканець Мену, впорався легко.

— Еге. Аха, — повторив Роланд. Він сидів, поринувши в роздуми, закинувши ноги на поруччя ґанку клебанії.

— Як думаєш, з ними нічого не станеться? — спитав Едді.

— Сподіваюся, — відповів Роланд. — Якщо вже хочеш непокоїтися за чиєсь життя, турбуйся за Діпно. Тауер потрібен Балазарові живим, інакше хто віддасть йому пустир? А Діпно тепер став пішаком у грі.

— Ми можемо їх залишити доти, доки не розквитаємося з Вовками?

— У нас нема іншого виходу.

— Є. Кинути все це діло, вирушити до тієї Східної Калоші й захистити його! — гнівно промовив Едді. — Як тобі таке? Послухай, Роланде, я точно знаю, чому Тауер попросив Діпно отримувати пошту «до запитання». Хтось має книгу, яка його цікавить, от чому. Він торгувався, переговори сягнули вирішальної стадії, аж тут з'явився я й намовив його знятися з місця. Але Тауер… він як шимпанзе, перед яким тримають банан, і доможеться свого за будь-яку ціну. Якщо Балазар знає про цю його одержимість… а найпевніше, він знає… йому навіть не потрібен список поштових індексів. Вистачить і списку людей, з якими Тауер вів бізнес. І я дуже сподіваюся, що цей список — якщо він був — згорів у пожежі.

Роланд кивнув.

— Я розумію, але ми не можемо все кинути. Ми дали обіцянку.

Поміркувавши, Едді зітхнув і похитав головою.

— Біс із ним. Три з половиною дні до бою тут, сімнадцять днів до закінчення терміну дії угоди, яку підписав Тауер, там. Думаю, він протримається до нашої появи. — Едді помовчав, закусивши губу. — Можливо.

— «Можливо» — це все, що ми можемо зробити? — спитав Каллаген.

— Ага, — кивнув Едді. — Принаймні поки що.

Наступного ранку налякана до смерті Сюзанна Дін сиділа у вбиральні біля підніжжя схилу. Вона схилилася вперед і чекала, поки минуться перейми, які мучили її вже тиждень, але ще жодного разу не були такими сильними, як зараз. Вона притисла руки до низу живота й відчула його твердість.

Боже милосердний, а якщо це пологи?

Вона намагалася себе переконати, що це неможливо, що в неї не відійшли води, а справжні пологи без цього не починаються. Але що вона знала про народження дітей? Дуже мало. Навіть Розаліта Муньйос, досвідчена повитуха, не надто могла їй у цьому допомогти, бо ж вона завжди приймала людських дітей у матерів, які справді виглядали вагітними. Сюзанна ж за час перебування в Кальї радше схудла, ніж набрала ваги. І якщо Роланд мав рацію щодо цього немовляти…

Це не немовля. Це дитятко, і воно не моє, а Міїне, хай хто вона така. Мія, нічия дочка.

Перейми припинилися. Живіт розслабився і пом'якшав. Сюзанна приклала палець до щілини своєї вагіни. На дотик така сама, як і завжди. Авжеж, з нею все буде добре впродовж наступних кількох днів. Має бути. І хоч вона погоджувалася з Роландом, що в їхньому ка-теті не повинно бути жодних таємниць, але про перейми вирішила промовчати. Коли почнеться бій, ворогів буде шістдесят чи сімдесят. А може, навіть сімдесят, якщо Вовки зберуться в одну зграю. Захисникам знадобляться всі сили, вся увага. Себто відвертатися не можна буде категорично. Це також означало, що вона має бути там, разом з усіма.

Вона натягнула джинси, застебнула ґудзики й вийшла на сонячне світло, неуважно потираючи ліву скроню. Побачивши новий замок на вбиральні — клямку, поставлену на Роландове прохання, — заусміхалася. А тоді глянула на свою тінь, і усмішка застигла на губах. Коли вона заходила до вбиральні, довжина її Темної дами показувала дев'яту ранку. Тепер же, судячи з тіні, до опівдня лишалося зовсім мало часу.

Не може бути. Я пробула там лише кілька хвилин. Рівно стільки, щоб попісяти.

І, напевно, то була правда. Решту часу там провела Мія.

— Ні, — похитала головою Сюзанна. — Це неможливо.

Але в душі знала, що можливо. Мія ще не перебрала на себе контроль над її тілом, але до цього вже було недовго. Вона готувалася захопити владу.

«Будь ласка, Боже, — стала благати Сюзанна, спершись на стіну вбиральні. — Прошу тебе, лише три дні. Дай мені ще три дні побути собою, дозволь нам виконати свій обов'язок перед тутешніми дітьми, а далі воля Твоя. Прошу тебе…»

— Лише три дні, — пробурмотіла вона. — А якщо ми всі загинемо, то це вже не матиме значення. Ще три дні, Господи. Почуй мене, прошу.

Наступного дня Едді й Тіан Джефордс пішли шукати Енді й натрапили на нього на широкому запиленому перехресті Східного і Річкового шляхів. Він стояв собі на самотині й співав на всю потужність своїх…

— Ні, — похитав головою Едді, коли вони з Тіаном наближалися до робота, — не легенів, у нього немає легенів.

— Прошу? — не розчув Тіан.

— Пусте. Це не важливо. — Але ланцюжок асоціацій із людською анатомією привів Едді до наступної думки. — Скажи, Тіане, а в Кальї є лікар?

Тіан здивовано глянув на нього. Здавалося, він от-от розсміється.

— Не для нас, Едді. Костоправи служать багатим, у кого є час до них ходити і гроші, щоб їм платити. Коли наш брат занедужає, він іде до котроїсь із Сестер.

— Сестер Орізи.

— Атож. Як ліки добрі… а вони зазвичай добрі… ми вичунюємо. А як ні, то нам гіршає. Зрештою все виліковує земля, розумієш?

— Так, — сказав Едді, думаючи про те, як важко було вписати в цю картину дітей-рунтів. Ті, хто повернувся рунтами, врешті-решт помирали, але до того роками просто… животіли.

— Все одно в людині тіко три коробки, — вів далі Тіан, поки вони підходили до самотнього співочого робота. Віддалік, на сході, між Кальєю Брин Стерджис і Краєм грому Едді помітив струмки куряви, що здіймалися до неба, хоча тут вітру не було.