Елiзiум

— Спробуйте заснути. Може, поталанить. Зазвичай, першої ночі ніхто не спить. Чекають, що по них прийдуть, але, повірте, сьогодні вас не турбуватимуть, і найближчими днями також. Не мучтеся намарне. Краще виспіться. Завтра на вас чекатиме прийом у коменданта, та й інших справ буде задосить. Я б запропонувала снодійного, але тут заборонено вживати такі препарати. Можу почитати, заспокоює.

Ліза не надто вірила, що їй пощастить заснути, проте на Магдину пропозицію пристала. Та допомогла їй одягти піжаму й влягтися.

Свіжі простирадла.

Випрані.

Від.

Запаху.

Іншої людини.

Ні.

Проклятого.

Який нещодавно, як і вона, спав на цьому ліжку. Зовсім свіжі сліди.

Чоловік?

Жінка?

Чи не байдуже?

Його або її

більше не існує.

Жодних слідів.

Стерильно.

Як.

Білі стіни.

Монотонне читання подіяло, і вона заснула на подив швидко. Але тієї ночі не вдалося надовго зберегти душевний спокій. У рівне дихання сну почали вплітатися тривожні нитки чужих думок, і невдовзі сни сповнилися очікуванням чогось страшного, що мало трапитися неодмінно, але вперто не траплялося. Найпарадоксальнішим було те, що очікування їй не належало, як варто було б сподіватися, а, навпаки, на неї було спрямоване. Крізь стіни чулася неспокійна хода, нерівне дихання, уривки фраз раз у раз проривалися до свідомості й мучили ритмом звучання, фальшивими нотами пробивали гармонійну мелодію спокійного сну, яку її організму, нарешті, вдалося відтворити на змученому інструменті тіла. Залишатися у стані сну й повертатися до фізичної реальності було однаково нестерпно, й вона, застрягнувши посередині й не вельми тямлячи, що обрати, мучилася у міжпросторі — маленькому коридорчику між сном і реальністю, й не знала, у який вимір народитися, щоб, нарешті, віднайти жаданий спокій.

Спробувала обмацати дім зсередини, просочитися крізь крихку шкіру матеріальних предметів у світ, розташований по інший бік дзеркала, прихований за зовнішнім благополуччям респектабельного будинку. Пальці ковзали по рівних поверхнях стін, але тканина вперто не розривалася, не бажаючи розкривати потаємних глибин потойбіччя.

Те, чуже очікування, доводило до сказу. Благала, аби повернулись такі звичні, такі затишні кошмари, які мучили попередніми ночами, щоб нарешті прорвалася оболонка сну й ніч виштовхнула її вкрите холодним потом тіло назовні.

Уже ближче до світанку напруга спала, і вона ненадовго поринула у непритомність.

2. День перший: Ерік

Відчувши присутність стороннього, Ліза прокинулася. Магда. Всміхнувшись їй, жінка поклала на стілець рюкзак. Лізин здивований погляд трохи її збентежив, тож Магда пояснила:

— Узагалі-то, обшукати вас мали щойно по приїзді, але я просила не завдавати зайвого дискомфорту й зробити це вночі. Ви й без того були налякані, — жінка різко змінила тему: — Ванна кімната — двері за ширмою, каву можете випити на кухні, проте, якщо маєте охоту, поспіть іще, часу вистачає. Комендант чекатиме вас о десятій, зараз восьма.

Ліза пошукала в кімнаті годинник, але не знайшла. Її годинник також зник. Ще з рюкзака конфіскували плеєр та люстерко. Ну й нехай, тут свої порядки, доведеться підкорятися. Дзеркала вона не знайшла й у ванній кімнаті, втім, як і самої ванни, — був лише душ, вмонтований у стелю. Вистачить і цього. Чепуритися довелося напомацки. Магда пообіцяла, коли Лізі буде вкрай необхідно дзеркало, вона ненадовго принесе, але ним доведеться користуватися під наглядом. Ліза посміхнулася. Вона вже збагнула. Дивувало інше — невже вони не здогадуються, що відсутність дзеркала викличе зворотний ефект, — утративши можливість бачити себе зовні, вона сконцентрується на внутрішній сутності, відчуття загостряться, а це може призвести до більш несподіваних наслідків, ніж мандрівка до задзеркалля.

Захотілося кави — добре, хоч цього не позбавили. Спустилася до кухні, налила собі ароматного напою і вмостилася за столом, намагаючись зосередитися на приємних аспектах життя. Майже вдалося. Кава була запашною, їжа смачною, і пам’ять послужливо нагадала їй розмову з чиновником про зручні умови. Тієї ж миті пригадалася власна відповідь. Апетит зник. Шлунок мимоволі стиснувся. Вона остаточно усвідомила, де знаходиться й нащо. Рештки гарного настрою, навіяні ранком, згасли. Вона заціпеніла й, маленькими ковтками наближаючись до дна чашки, намагалася відтягти себе від дна відчаю. Раптом різким рухом повернулася до реальності. Спрацював інстинкт.

Навпроти чоловік. П’є каву. Роздивляється її. У погляді — професійний інтерес лікаря. Огляд пацієнта.

Його погляд. Затримується на її шиї.

Він. Намагається. Роздивитись її горло крізь глухий комір светра. Притьма відсмикує погляд. Але позір щоразу зісковзує.

Вона судомно рахувала та склеювала факти. Результати нехитрої арифметики зіштовхнули її зі скелі.

Це не може бути…

Ніхто інший.

Ні.

Вона не здатна повірити.

Що.

Ця людина з насмішкуватими очима, добрим, майже клоунським обличчям, неначе народжена з посмішкою в заломлених до верху кутиках губів, здатна.

Зробити з нею те. Що.

Записано у вироку.

Почала задихатися.

Він не мав бути.

Не міг бути.

Таким.

Пригадався анекдот: один чоловік на дзвінок відчиняє двері й бачить на порозі дивну дівчинку з розпатланим волоссям, у дивакуватій суконці, з повітряною кулькою в руці. Чоловік питає, хто вона. «Я твоя смерть», — відповідає дівчинка. На що чоловік вжахнувся: «Така безглузда».

Саме безглуздість найдужче розлютила. Нахабно вп’явшись у чоловіка очима, стала поволі знімати светра.

Чоловік розглядав її зацікавлено.

Залишившись у футболці з короткими рукавами, підійшла впритул і, відібравши у нього чашку, поклала його руки собі на шию.

Дивні обійми. Обличчя на небезпечній відстані одне від одного.

Підсиливши прес погляду, мовила:

— Ну ж бо, так це робити зручніше.

Потягнулися важкі секунди, відтак хвилини.

Чоловік не забирав рук, вони безвольно лежали там, куди вона їх поклала, проте й не робив того, чого чекала від нього. Натомість пильно розглядав обличчя. Її шия легко поміщалася в його долонях, під пальцями відчувалися вогонь і вени, в яких скажено пульсувало життя, напружені м’язи і, нарешті, підборіддя, що врізалося в його пальці.

Відчуваючи тепло його долонь, вона не могла повірити, що вони здатні заподіяти комусь біль. І, найдивніше, — не відчувала чужих смертей.

Такі речі водою не змиваються.

Страшно.

Перестає відчувати.

Те, що раніше робила без жодного зусилля. Можливо, дається взнаки накопичена останніми днями втома.

Вона зморилася.

Порив схлинув.

Тепер уже й вона не знала, що робити. Різко скинула чужі руки з горла і, йдучи, рубонула через плече:

— Наступного разу робіть, що повинні, напряму. Не натяками.

О десятій вона стояла в кабінеті коменданта.

Чоловік у строгому костюмі за столом був схожим на військового. Красиві риси. Суворі. Правильні. Аж надто.

Ще одна стіна.

Ще один механізм.

Пряма лінія.

Виправка.

Чому має блакитні очі?

Раптово згадала про небо.

Кілька хвилин він тримав її на прицілі погляду, позначаючи урочистість хвилини.

Уже встигла розгледіти на столі червоний конверт із печаткою. Особливо не розбиралася в символіці офіційних документів Інквізиції, проте відразу ж зрозуміла, що в конверті й чому не запропонували сісти.

Серце скажено калатало. Але, на свій сором, ніяк не могла його вгамувати.

Захотілося прикусити губу.

Щоб стало боляче.

До крові.

Нарешті комендант відчув: необхідну паузу витримано, тож розкрив конверт ножем для паперів. Підвівся, і це розпекло атмосферу до межі. Подумки перечитав документ, подивився на Лізу й запитав:

— Ви готові?

Ліза проковтнула слину.

М’язи напружилися.