Друге Правило Чарiвника, або Камiнь Слiз

Коли вона стояла біля водойми, чиїсь дбайливі руки розстебнули її брудне платтячко і роздягнули її. Рейчел здригнулася, коли руки випадково зачепили синяк у неї на плечі.

Тепер на неї були спрямовані ласкаві, співчуваючі погляди. Чиїсь ніжні голоси заспокоювали її. Руки торкнулися її плеча, і синець зник, немов за помахом чарівної палички.

— Так краще? — Запитав той же голос, який повідомив, що їй нема чого боятися. Рейчел кивнула:

— Тепер мені зовсім добре. Дякую. Ті ж руки зняли з Рейчел черевики й панчохи. Сівши на теплий камінь, вона опустила ноги в золотисту воду.

Це було так приємно. Вона подумала, як здорово було б викупатися, змити з себе піт і бруд.

Руки торкнулися каменя, який висів у неї на шиї, і тут же відсмикнув, немов боялися доторкнутися до нього.

— Ми не можемо зняти цей камінь, — почула Рейчел, — ти сама повинна це зробити.

Поглинена почуттям радості і спокою, зачарована красою, яка її оточувала, Рейчел почула ніби здалеку голос Зедда. Він говорив, що вона не повинна нікому віддавати Камінь, що повинна завжди зберігати його при собі.

— Я не хочу його знімати, — відповіла вона. — Можна мені його залишити?

Вона знову побачила радісні посмішки.

— Звичайно, можна, Рейчел, якщо ти так хочеш, якщо це потрібно для твого щастя.

— Так, мені потрібно, щоб він був у мене, — сказала Рейчел.

— Тоді нехай він залишиться в тебе, навіть назавжди, якщо бажаєш.

Дівчинка посміхнулася, радісно і безтурботно, і залізла у воду. Вона плавала і відпочивала, лежачи на воді, відчуваючи, як вода змиває з неї разом з брудом всі пережиті негаразди. Стан спокою і блаженства не залишав її.

Потім Рейчел попливла до іншого берега, де, як вона пам'ятала, вони розлучилися з Чейзом. Чейз стояв по груди у воді і щасливо усміхався, закривши очі.

— Тату?

— Я тут, дівчинко, — відповів він, не відкриваючи очей. Вона підпливла до Чейза, і він обійняв її за плечі.

— Тату, нам коли-небудь потрібно буде звідси йти? — Запитала Рейчел.

— Ні. Кажуть, ми можемо залишитися тут назовсім. Вона припала до нього.

— Я така рада!

Потім вона заснула, і, здається, ніколи ще сон її не був таким міцним, здоровим і безтурботним. Рейчел і не пам'ятала, скільки вона проспала. Потім вона одяглася, і одяг був чистий і навіть виглядав зовсім як новий. Одяг Чейза також виблискував чистотою. Рейчел водила хороводи разом з іншими дітьми, немов створеними зі світла, чула їхні голоси у сміх і сама сміялася, радісна і безтурботна.

Коли їй хотілося їсти, вони з Чейзом, лежачи на траві, дивилися крізь серпанок на усміхнені обличчя і їли дивно смачні речі. Коли їй хотілося спати, вона тут же засипала, не думаючи про небезпеку, тому що тепер нічого було боятися. Коли їй хотілося грати, приходили інші діти і грали з нею. Вони любили її, і вона їх любила. Іноді вона гуляла одна серед освітлених сонцем дерев або по лузі, засіяному безліччю польових квітів.

Гуляла вона і з Чейзом, який тримав її за руку. Так як Рейчел тепер була щаслива, то і він був задоволений.

Чейзу не треба було більше ні з ким битися. Він говорив, що насолоджується спокоєм. Іноді він показував їй ліс в тих місцях, де, як він говорив, грав у дитинстві. Він радісно посміхався, і Рейчел посміхалася у відповідь. Вона любила Чейза і була дуже рада, що він нарешті може насолоджуватися спокоєм.

Вона підняла очі і ледь помітно посміхнулася. Вона знала, що він вже тут, за дверима, і навіть знала, скільки часу він тут стоїть. Схрестивши ноги, вона плавно піднялася над покритою соломою підлогою. Неживе дитяче тіло повисло на її руці. В іншій руці вона тримала статуетку. Витягнувши ноги, вона торкнулася ступнями підлоги. Тіло хлопчика впало. Одежа його була рваною і брудною. Вона скривилася і витерла руки об спідницю.

— Чому ти не входиш, Джедідія? — Запитала вона. — Я ж знаю, що ти тут. Не грай зі мною в хованки!

Важкі двері зі скрипом відчинилися, і він увійшов до кімнати, освітленої єдиною свічкою, яка стояла на клишоногому столику (інших меблів тут не було). Джедідія стояв і мовчки дивився, як її очі, що горіли помаранчевим світлом, знову ставали блакитними.

Його погляд упав на статуетку.

— Вона не любить, коли ти позичаєш її речі.

Вона доторкнулася до його щоки.

— Я служу не їй, і мене не хвилює, що їй подобається, а що — ні.

— Було б розумніше з твого боку, якщо б це тебе хвилювало. Вона посміхнулася:

— Он як? Я могла б дати їй таку ж пораду. — Вона показала на тіло, яке лежало на підлозі. — У цього хлопчика був дар, — Посмішка зійшла з її обличчя, і важко було повірити, що вона взагалі здатна посміхатися. — Тепер його дар став моїм! — Він з деяким подивом подивився на тіло. — Ти думаєш, Джедідія, нам потрібен ритуал в Хагенському лісі? — Вона похитала головою. — Ні. Це потрібно тільки для першого разу, тому що ми — жінки, а жіночий Хань не може прийняти чоловічий. — Вона перейшла на шепіт. — Але тепер я сама заволоділа чоловічим даром, і мені більше не потрібен ритуал. І тобі теж, Джедідія, не потрібен. Я можу тебе навчити. Знаєш, це дуже просто. Я показала йому, як відчути свій Хань. — Її щока торкнулася його щоки, і вона прошепотіла йому на вухо. — Але ж він не знав, як поводитися зі своєю чарівною силою. Я створила порожнечу в квілліоні. І квілліон витяг з нього його дар і життєву силу.

Джедідія подивився їй в очі і знову кинув погляд на тіло хлопчика:

— Здається, я його раніше не бачив?

Вона все так же говорила пошепки, не зводячи з нього очей:

— Не мороч мені голову, Джедідія. Ти ж хочеш дізнатися, де я його знайшла і чому, якщо у нього був дар, його не знайшли сестри.

Він знизав плечима:

— Якщо у нього дар, то чому він без нашийника?

— Він ще маленький. Його Хань був занадто слабкий, щоб інші сестри могли його виявити. Але мене це не стосується. Знаєш, я відшукала його в місті, прямо у них під носом. Можливо, він з'явився на світ в результаті пригод когось із вас, наших нехороших хлопчиків.

— Що ж, розумно, — зауважив Джедідія. — Ні звітів, ні неприємних питань.

— Будь хорошим хлопчиком, зроби мені послугу, — попросила вона. — Я знайшла хлопця в брудному провулку, біля річки. Віднеси його туди і залиш. Ніхто нічого не запідозрить.

Джедідія підняв брови.

— Хочеш, щоб я робив за тебе чорну роботу?

Вона торкнулася його нашийника.

— Ти сильно помиляєшся, Джедідія, якщо вважаєш мене звичайною сестрою Світла. Тепер у мене є чоловічий Хань, і я знаю, як ним управляти. Ти не уявляєш собі, як зростає наша влада, коли ми опановуємо чужий Хань.

— Значить, ти стаєш впливовою сестрою Світла, — посміхнувся він. Розумні люди повинні бути з тобою дуже обережні.

Вона погладила його по щоці.

— Ти розумний хлопчик, Джедідія. — Злегка обійнявши його за талію, вона продовжувала:

— Знаєш, як би ти не вірив у свій дар, тобі є про що турбуватися, Джедідія. До сих пір ніхто ще не кидав тобі виклику, але скоро тут з'явиться новачок. Ти ще не мав справу з такими, як він. Боюся, тебе перестануть вважати гордістю Палацу.

Обличчя його зберігало все той же вираз, але до щік прилила кров. Він підняв статуетку.

— Ти, здається, сказала, що навчиш мене? Вона погрозила пальцем:

— Е, ні, він мій. Знайдеш собі когось іншого. Будь-який дар може посилити твою владу. Але цей — мій. Джедідія міцніше стиснув статуетку.

— Знаєш, у неї свої плани. Плани, які його стосуються.

Вона криво посміхнулась:

— Знаю. А ти будеш повідомляти мені про ці її плани. Він здивовано подивився на неї.

— Ти береш мене до уваги? — Вона широко посміхнулася:

— Можеш не сумніватися, Джедідія. — Вона почала пестити його сильне тіло. — Ти ж хороший майстер, особливо — по металу. Я попрошу тебе виготовити для мене дещо. Одну чарівну річ.