Чаша Амрiти

— Гаррі, — сказав Михайло.

— Ідете перші. Я з вами. Гранати поділимо з товаришами. Вони прив’яжуть динаміт, буде веселіше! Давайте шуруйте тачки, а я сходжу домовлюся. Сигнал — наш напад. «Капо» беремо на себе…

Він кивнув і пішов вздовж дощок — маленький, спокійний, коренастий. Почувся його дзвінкий голос:

— Веселіше, веселіше, браття!

Михайло з Гаррі накидали шмаття на зброю, потім взялися до тачок. Накладали й возили мовчки, завзято, не дивлячись один на одного, ніби боялися, щоб заповітне, омріяне не стало знову вигадкою. Незабаром повернувся Бояк, голосно висякався, недбало сказав:

— Порядок…

— Почнемо? — аж затремтів Михайло.

— Зажди. Ця машина вже відходить, у ній повно каміння. Ось друга надходить. «Капо» — ножем. Я сам впораюсь. Ви з союзничком — шоферюгу… Ну, хлоп’ята, в три тачки. Постараємось напослідок…

Вони хутко склали зброю в тачки, обклали камінням. Серце в Михайла билося, як дзвін. Гаррі поблід, але був спокійний. Покотили тачки до машини. Бояк ішов перший. Він викидав каміння в самоскид, стрибнув до машини, щось закричав. Від сусіднього гурту одділився «каио», підійшов до старости. Почувся глухий зойк. «Капо» впав. Михайло блискавично стрибнув униз, спрямував автомат на шофера. Той випустив з рук сигарету, вибалушив розгублено очі, щось бурмотів.

— Лягай, — прошипів Гаррі.

Німець впав на землю. Михайло оглушив його прикладом. Біля ближніх машин уже вовтузилися полонені. Гаррі сидів у кабіні, заводив мотор.

— Сідай! — нервово сказав американець.

Бояк з Михайлом вилізли в кузов, пригнулися. Зуби в юнака цокотіли, руки тремтіли.

— Обойма напоготові? — діловито запитав староста. — Порядок! Гранатки? Ну, брат, погуляємо!

Машина рвучко рушила, одразу набрала швидкість. Бояк осудливо крикнув:

— Нервує союзничок!

За першою рушило ще три машини. Каменоломня завмерла, насторожено очікувала. Біля виїзду заворушилися вартові, один з охоронців підняв руку.

— Гранати! — глухо сказав Бояк.

Тупо гримнули вибухи. Вахта оповилася димом. Весело різонули автоматні черги. Кілька охоронців упало, люто й злякано загавкали собаки. З приміщення вискакували німці, заторохтів кулемет. Бояк скрикнув, схопився рукою за груди, на горлі в нього розпливалася кривава пляма, він упав на дно кузова.

Гаррі вивів машину за ворота, круто розвернувся. Підскочили інші машини, з них посипалися гранати з динамітними патронами. Страшні вибухи розшматували дерев’яну будівлю. Постріли змовкли. Лише десь серед уламків чулося собаче скавчання.

З-за скель з’явилася постать в німецькій уніформі, з автоматом в руках. Михайло підняв автомат. Його зупинив знайомий рідний голос:

— Не стріляй, Михайле!

Гаррі розчинив дверцята машини, сплигнув на землю, підскочив до індуса, обняв його. Сміявся, сяючи білими зубами, тиснув у ведмежих обіймах.

— Досить, досить, Гаррі! — кричав Свамі. — В путь! Скоро погоня! На автостраду!

Він вибрався на перший самоскид, побачив мертвого Бояка. Торкнувся рукою чола й грудей. Зустрів зачудований, майже зляканий погляд Михайла. Каменоломня заклекотіла, полонені сідали на машини, виїжджали за ворота. Гаррі висунувся з кабіни, закричав:

— У гори, камради! А там — кожен вибирай свій шлях!

Машини рушили. Заспівав вітер, дихнуло холодом. Загуркотів настил моста під колесами. На повороті, вже на тім боці потоку, лячно сахалися від колони збожеволілих самоскидів корови, люди, кури.

Михайло тримався за кабіну, недовірливо поглядав на індуса. Звідки він? Як? Воскрес? Очі не можуть вірити такому, вуха противляться почутим словам, але ж він є, є! І допоміг розірвати кільце полону!

Свамі голомозий, чалми нема, вбраний у німецький френч. Він позирає на Михайла, мовчить. Нарешті юнак не витримує.

— Свамі, як же ти?

— Що?

— Адже тебе…

— Ні! Мене не вбили. Навіть не поранили. Я впав навмисне. Щоб заспокоїти їх. Якби не впав — шукали б у горах, дали б додаткову варту…

— А сьогодні? — запитав уражений Михайло. — Там же лежить…

— Лежить опудало, — засміявся індус. — Чалма, сорочка. А я здобув собі німецьке шмаття…

— А зброя?

— Багато знати хочеш, — крикнув індус. — Досить того, що сталося! Бояка жаль! Добра людина! Нічого, за друзів смерть прийняв!..

Колона вирвалася з автостради на глуху гірську дорогу. Навколо стіною стояли ялинові ліси, між деревами повзли густі тумани. Гаррі ще трохи проїхав, зупинився над прірвою. Внизу шуміла невелика річка. Американець вийшов з кабіни. Із задніх машин закричали:

— В чому справа? Чому зупинилися?

— Хто хоче — їде далі, — сказав Гаррі. — Ми не знаємо, куди веде дорога! Зустрінемо жандармів, штурмовиків — всіх поб’ють! Треба пробиратися в гори. Розділіться на групи — і в путь!

Індус з Михайлом опустили труп Бояка на землю. Однесли на узбіччя, поклали в заглибину. Обклали дерном, завалили камінням. Гаррі тим часом завів машину, спрямував її в прірву. Димлячи й розпадаючись на шмаття, самоскид з гуркотом упав на скелі. Та ж сама доля чекала й на інші машини. Полонені прощалися, зникали між скелями, в хащах лісу. Михайло, Свамі й Гаррі постояли хвилинку над останнім притулком Бояка, захопили зброю і рушили в путь — без дороги, навмання. По дорозі визначили напрямок, — допомогли покриті мохом буки, — одностайно вирішили йти на південь. Десь там Югославія, партизани, можна буде потім добратися до Батьківщини. Аби лише вижити, аби не потрапити знову в тяжку неволю…

Доки не стемніло, йшли мовчки, насторожено, тримаючи зброю напоготові. Натрапивши на струмок, брели по воді з кілометр, щоб, про всяк випадок, заплутати сліди. Скелі громадилися одна на одну, стежок не було, доводилося невпинно вишукувати проходи між камінням. У Гаррі одпала підошва черевика, Михайло допоміг прив’язати її шпагатом. Ліс рідшав, з’явився низькорослий кедровий сланник. Через нього йти було важче, ніж поміж скелями. В одному місці з хащів вискочила кізка, заборсалася в покручених вітах. Американець підняв автомат, хотів стріляти. Свамі стримав його.

— Чого ти? — азартно скрикнув Гаррі. — Така здобич? Я голодний, як акула!

— Ми самі тепер здобич, — тихо мовив індус. — Прошу тебе, — не стріляй. Візьми ось хліба. Я захопив з собою…

Він вийняв з невеликої сумки цеглинку хліба, розламав пополам. Михайло жадібно гризнув, вдячно кивнув Рішідеві.

— Де взяв?

— Там, де зброю. Вночі на вахті нікого не було. Каменоломня порожня. Я пробрався туди, зняв замок з кухні. Там невеликий склад, амуніція, продукти, зброя, набої…

— Ти знав усе наперед? — поцікавився Гаррі, жуючи хліб.

— Знав, — скупо сказав Свамі.

— Пощастило тобі, — весело промовив американець. — Шквал вогню, й не поцілили. У мене серце зупинилось…

— Пощастило? — перепитав індус, якось дивно поглядаючи на друзів. — Не знаю. Від мене нічого не залежало…

— А від кого ж? — здивувався Михайло.

Свамі промовчав. Задумливо відколупнув смолистий наростень на кедровому стовбурі, понюхав. Потім пильно подивився на Сагайдака.

— Важко було? — щиро запитав він.

— Важко, — признався хлопець. — Я зовсім був упав духом. Думав — наговорив Свамі багато, а насправді…

— Знаю… Це і найважче, зберегти віру й терпіння. Ще Будда казав, що легше знайти аскета, який їсть листя та коріння, ніж терплячого чоловіка. Люди бажають, щоб усе було, як їм здається, як вони звикли…

Американець доїв хліб, зібрав крихти з колін, з жалем поглянув на пусті долоні. Зірвав кілька листків щавлю, почав жувати. Індус усміхнувся.

— В мене ще є дві хлібини. На два дні вистачить. А там десь дістанемо… Ну що ж, пора?

Вони рушили далі. Надибавши на потічок, Михайло й Гаррі досхочу напилися прозорої води, холодної й бадьористої. Індус не пив, лише освіжив обличчя, руки.

Минувши кедрач, друзі вийшли на широку полонину. Клапті хмар пливли внизу, над ними синіло небо, сонце багряним кружалом сідало за блідо-фіолетові хребти. Над горами котилася тиша — урочиста, неможлива.