Сповiдь вiдьом

— Твої вірність та відданість належать мені та твоїм одноплеменцям відьмацького роду, а не Метью Клермону. Подумай про свою матір та батька. Подумай лишень про те, як би вони почувалися, дізнавшись про твої стосунки з цим вампіром!

Тривожне передчуття холодним пальцем торкнулося моєї спини, і моя інтуїція підказала мені, що ця відьма дуже небезпечна. А корені вже добралися до моїх ніг. Наче відчувши мою тривогу, вони різко змінили напрямок руху і, пірнувши під бруківку з протилежного від мене боку, сплелися в невидиму павутину під долівкою замка.

— Джиліан сказала мені, що то відьми убили моїх батьків, — мовила я. — Ти можеш заперечити це? Розкажи мені, що сталося тоді в Нігерії.

Сату мовчала. І це було тотожним щиросердому зізнанню.

— Я так і знала, — видихнула я з гіркотою в голосі.

Легким порухом п’ясті вона кинула мене на спину так, що я аж ноги задрала, потім невидимі руки потягли мене слизькою поверхнею холодного подвір’я до печеристого приміщення з високими вікнами і частково вцілілим дахом.

Моя спина палала від подорожі по каменях колишнього залу древнього замку. Але ще гіршим був крах моїх зусиль протистояти магії Сату. Ізабо мала рацію: моя слабкість і необізнаність про те, хто я така і як маю себе захищати, призвела до того, що я вскочила в серйозну халепу.

— І знову ти не дослухаєшся до здорового глузду. Мені не хочеться робити тобі боляче, Діано, але я змушена буду зробити це, щоб змусити тебе збагнути всю серйозність ситуації. Ти мусиш відмовитися від Метью Клермона і розповісти нам, що ти зробила, щоб роздобути той манускрипт.

— Я ніколи не відмовлюся від свого чоловіка і ніколи не допомагатиму жодному з вас роздобути манускрипт. Він нам не належить.

Від цього зауваження у мене виникло таке відчуття, наче моя голова розколюється навпіл — то моторошний вереск пронизав ранкове повітря. За ним почулася какофонія жахливих звуків, таких болючих, що я впала на коліна і затулила руками вуха.

Я отямилася, лежачи на боку на холодному камінні. Наді мною стояла Сату з очима, що перетворилися на вузенькі прорізі.

— Ти кажеш нам?! Ти й досі вважаєш себе відьмою після того, як побувала у ліжку з вампіром?

— Я — відьма! — відказала я, здивована тим, як сильно зачепило мене її заперечення.

— Ти — ганьба відьмацького роду, так само, як і Стівен, — просичала Сату. — Вперта, сварлива, самостійна. І повна таємниць.

— Маєш рацію, Сату. Я така ж, як мій батько. Він нічого не розповідав вам. І я не хочу.

— Скажеш! Єдиний спосіб, у який вампіри можуть розкрити таємниці відьми — це крапля за краплею. — Щоб показати, що це означає, Сату змахнула пальцями в бік мого правого передпліччя. Колись інша відьма таким жестом припинила кровотечу з мого коліна, краще за будь-який бинт. Але жест Сато невидимим ножем розрізав мені шкіру. З рани тоненьким струмком потекла кров. Відьма заворожено витріщилася на неї.

Я затулила рану рукою, затиснувши навдивовижу болючий поріз, і в моїй душі почала наростати тривога, змішана з панікою.

«Ні, — почувся знайомий напружений голос. — Не піддавайся болю». Я зібралася з силами.

— Я — відьма і знаю чимало способів витягнути те, що ти приховуєш. Я тебе розчахну, Діано, і намацаю кожну таємницю, що криється в твоєму тілі, — пообіцяла Сату. — Ось тоді й побачимо, чого варта твоя впертість.

Кров відхлинула у мене від обличчя, і мені стало зле. І знову почувся тихий знайомий голос: «Від кого ми ховаємо наші таємниці, Діано?»

— Від усіх, — мовчки, майже механічно відповіла я, немов чула такі питання щодня. Тепер уже міцніші двері з гуркотом зачинилися за тими недостатніми і недосконалими бар’єрами, яких раніше цілком вистачало для того, щоб не допустити надміру допитливу відьму чи відьмака до моєї свідомості.

Блиснувши очима, Сату вишкірилася, бо помітила мою нову лінію оборони.

— Один твій секрет уже розкрито. Подивімося, які ти маєш ще, окрім здатності захищати свою свідомість.

Відьма щось забурмотіла, і я завертілася та впала долілиць на підлогу. Від потужного удару в мене забило дух. Піді мною спалахнуло коло вогню, і його зелені отруйні язики, піднімаючись із холодної бруківки, лизнули моє тіло.

Щось пропекло мені спину, немов розпечене залізо, як падуча зоря, дугою з’єднало мої плечі, опустилося до попереку й знову піднялося туди, звідки вилетіло. Магія Сату міцно тримала мене, не давала навіть поворухнутися. Біль був невимовний, але манлива темрява не поглинула мене — Сато зупинилася. Не встигла темрява відступити, як біль знову посилився.

Я переборювала нудоту, що піднімалася в шлунку, коли здогадалася, що робила Сато: вона розкривала мене, як бляшанку, як і обіцяла. Накреслила на мені магічне коло.

«Ти мусиш бути надзвичайно сміливою» .

Крізь імлу болі я прослідкувала поглядом за звивистими коренями дерева, які плелися підлогою до знайомого голосу: за лінією зеленого вогню під яблунею сиділа моя мати.

— Мамо! — слабко скрикнула я, простягаючи до неї руки. Але магія Сату не слабла, міцно тримала мене.

Погляд материних очей — майже таких, як мої за формою, але темніших — був невідступно-чіпкий. Вона притиснула до губ білий, як у примари, палець, наказуючи мені замовкнути. Залишки моєї енергії пішли на кивок, яким я засвідчила, що помітила її присутність. Моя остання раціональна думка була про Метью.

Далі не було нічого, окрім болю, страху й тупого бажання заплющити очі й заснути назавжди.

Так минуло, мабуть, кілька годин, і Сату нарешті у відчаї кинула мене у протилежний куток кімнати. Спина горіла від її заклинання, а відьма знову і знову колупала рану на моєму порізаному передпліччі. Вона навіть підвісила мене вниз головою за кісточку, щоб ослабити мою волю до опору, та ще й поглузувати з моєї нездатності втекти, скориставшись вмінням літати. Утім, попри всі ці зусилля, вона ані на крок не наблизилася до розуміння моєї магії — залишилася на тому ж місці, з якого почала.

Вона ревла від люті, цокаючи довкола мене низькими підборами і вигадуючи нові способи тортур. Я сперлася на лікоть, щоб краще вирахувати її наступний крок.

«Тримайся, будь хороброю» . Мати й досі сиділа під яблунею, і її обличчя блищало від сліз. До мене долинуло далеке відлуння слів Ізабо, коли та казала Марті, що я хоробріша, ніж їй здавалося, я чула як Метью шепотів мені на вухо: «Моя хоробра дівчинко». Забачивши усмішку в мене на обличчі, Сату оскаженіла ще більше.

— Чому ти не вдаєшся до своєї сили, щоб захистити себе? Я знаю, що ця сила всередині тебе! — волала Сату. Вона обхопила себе руками, а потім різко випростала їх — і на мене хлинув потік слів. Відчувши різкий біль у животі, я скрутилася в клубок. Це відчуття нагадало мені фотографію з понівеченим тілом мого батька і нутрощами, що лежали в пилюці десь поряд.

«Далі буде це», — подумала я, відчувши дивовижне полегшення.

Своїм наступним слововиверженням Сату різко потягнула мене підлогою напівзруйнованої зали. Я розкинула руки, марно намагаючись вчепитися за нерівне каміння та корені, щоб хоч трохи уповільнити свій лет. Я стиснула і розтиснула пальці, немов бажала дотягнутися до Метью через всю Овернь.

Такий самий вигляд мало тіло моєї матері, коли вона лежала в магічному крейдяному колі в Нігерії. Набравши в легені повітря, я різко скрикнула.

«Діано, послухай мене! Зараз ти відчуєш страшенну самотність» . Мати промовляла до мене, і від звуку її голосу я знову відчула себе дитиною, що сидить у той далекий серпневий день на гойдалці, причепленій до яблуні в нашому дворі в Кембриджі. У повітрі стояв запах скошеної трави, а від матері пахло конваліями. «Ти зможеш бути хороброю, коли ти сама? Зроби це заради мене, благаю».

Та зараз моєї шкіри торкався не теплий серпневий вітерець, а шорсткий холодний камінь, об який я дряпнулася щокою, коли кивнула матері на знак згоди.

Сату різко перекинула мене горілиць, і гострі камені боляче вп’ялися мені в спину.