Сповiдь вiдьом

— Метью, — ледь вимовила я, бо мені перехопило дух. — Щось це не схоже на клункування.

— Це клункування по-французьки, — самовдоволено хмикнув він і хтиво блиснув очима. Відпустив мої руки, справедливо вважаючи, що я більше не робитиму спроб відсунутися від нього. Я обхопила долонями його обличчя. Ми цілували одне одного, довго і пристрасно, а ноги мої розкрилися, як обкладинки книжки. Пальці Метью танцювали між ними, пестили і дражнили мене, аж поки задоволення сягнуло піку і я затріпотіла всім тілом.

Він тримав мене доти, поки моє тіло перестало смикатися, а серце увійшло в нормальний ритм. Коли ж я нарешті зібрала достатньо сил, щоб повернутися і поглянути на Метью, то побачила на його обличчі самовдоволений вираз кота.

— А що тепер думає наш шановний історик про клункування? — грайливо спитав він.

— Що воно — набагато приємніше, аніж можна подумати, коли читаєш про нього в науковій літературі, — сказала я торкаючись пальцями його губ. — І якщо меноніти займаються вночі саме цим, то тепер я розумію, чому вони обходилися без телевізора.

Метью хихикнув, і на його обличчі закарбувався самовдоволений вираз.

— А тепер тобі хочеться спати? — спитав він, проводячи пальцями по моєму волоссю.

— Та ні, — сказала я і штовхнула його на спину. Він заклав руки під головою і весело вишкірився на мене. — Зовсім не хочеться. До того ж тепер — моя черга.

І я почала вивчати його тіло з такою ж ретельністю, з якою він вивчав моє. Коли я, погладжуючи йому стегно, поволі піднімалася угору, то звернула увагу на блідий обрис у формі трикутника глибоко під поверхнею його бездоганно гладенької шкіри. Нахмурившись, я ретельно оглянула його широкі груди. Там було ще декілька химерних позначок, декотрі — у вигляді сніжинок, декотрі — просто перехрещені лінії. Однак жодної на поверхні шкіри — усі глибоко під нею.

— Що це, Метью? — спитала я, торкаючись найбільшої «сніжинки» під його правою ключицею.

— Та то просто шрам, — відповів він і вигнув голову, щоб поглянути. — Його залишило вістря палаша. Здається, це сталося під час Столітньої війни, але я точно не пам’ятаю.

Щоби краще роздивитися, я ковзнула угору його тілом, притиснувшись своєю теплою шкірою. Метью радісно зітхнув.

— Шрам? Ану перевернися.

Я провела руками йому по спині, й він вдоволено замурчав.

— Ой, Метью! — вихопилося у мене. Мої найгірші побоювання справдилися. Там виявилося десятки, якщо не сотні позначок. Я стала навколішки і стягнула з нього ковдру аж до п’ят. На ногах теж були мітки.

Він підняв голову і спитав, зиркнувши через плече.

— Щось не так? — Вираз мого обличчя був досить красномовною відповіддю, тому він перевернувся і сів. — Та то дрібниці, mon cœur. Просто моє вампірське тіло здатне загоювати рани.

— Тут їх так багато! — видихнула я і знайшла ще одну, на руці.

— Я ж казав тобі, що вампіра убити важко. Але створіння стараються, як можуть.

— Тобі боляче було, коли тебе ранили?

— А як ти гадаєш? Не надто приємна річ. Так, боляче. Але рани швидко загоюються.

— А чому я їх раніше не бачила?

— Тому що їх видно лише під певним кутом, та й то придивлятися треба. А вони тебе сильно непокоять? — якось невпевнено спитав Метью.

— Самі шрами? Ні, звісно, ні, — відповіла я, хитаючи головою. — Хотілося б вислідити всіх тих, хто завдав тобі всіх цих ран.

Як і «Ешмол 782», тіло Метью було палімпсестом, бо під його блискучою гладенькою поверхнею крилася правдива історія, розказана оцими шрамами. Я здригнулася від думки про всі ті війни, у яких брав участь Метью — проголошені й не проголошені.

— Ти багато повоював на своєму віку. — Мій голос тремтів від гніву й жалю. — Більше не треба.

— Трохи запізно, Діано. Я — воїн.

— Ні, не воїн, — палко заперечила я. — Ти — науковець.

— Я довше був воїном. Мене важко вбити. Ось доказ. — І він жестом показав на своє тіло. Як докази його незнищенності, шрами справляли дивовижно заспокійливе враження. — До того ж ті істоти, що хотіли мене знищити, вже давно пішли в небуття. Тому немає потреби їх висліджувати. Забудь про це.

— І чим мені замінити своє бажання помститися? — спитала я, напнувши на голові ковдру, мов тент. А потім у кімнаті настала тиша, переривана солодкими зойками Метью, потріскуванням дров у каміні, й насамкінець — його шаленим криком задоволення. Засунувши голову йому під руку, я закинула на нього ногу. Метью поглянув на мене одним оком, заплющивши друге.

— Так ось чого тепер навчають в Оксфорді? — спитав він.

— Це магія. Я народилася зі знанням, як зробити тобі приємно, — сказала я, кладучи руку йому на серце, вдоволена тим, що інстинктивно розуміла, де і як доторкнутися до Метью, коли стриматися, а коли — дати волю своїм почуттям.

— Якщо це магія, то я ще більше хотітиму провести решту свого життя з відьмою, — сказав він, і в його голосі бриніло таке саме задоволення, яке відчувала і я.

— Ти хотів сказати, решту мого життя, а не твого.

Метью підозріло затих, і я рвучко підвелася, щоб побачити вираз його обличчя.

— Сьогодні я почуваюся тридцятисемирічним. Але ще важливішим є те, що наступного року я почуватимуся тридцятивосьмирічним.

— Не розумію, — тривожно сказала я, підводячись на лікті.

Він ніжно притиснув мене і поклав мою голову собі на груди.

— Понад тисячу років я перебував поза межами часу, спостерігав, як спливають дні та роки. А як зустрів тебе, я став глибоко усвідомлювати плин часу. Вампірам легко забувати про час. Саме тому Ізабо наче одержима читає газети — щоб нагадати собі, що зміни таки відбуваються, хоча плин часу ніяк не змінює її саму.

— А ти раніше мав таке відчуття?

— Кілька разів, і то побіжно. Два-три рази це трапилося в бою, коли я боявся, що скоро загину.

— То це через небезпеку, а не через кохання. — Від його невимушених слів про війну та смерть у мене по спині побігли мурашки.

— Тепер моє життя має початок, середину й кінець. Усе, що відбувалося до цього, було преамбулою. Тепер у мене є ти. Одного дня тебе не стане, і моє життя скінчиться.

— Не обов’язково, — похапливо заперечила я. — Мені жити ще кілька десятиріч, ти ж можеш жити вічно.

Я не могла уявити собі світу без Метью.

— Побачимо, — тихо мовив він, погладжуючи мені плече.

І раптом я відчула, що більше за все мене непокоїть його безпека.

— Ти будеш обережним?

— Якби я не був обережним, то не прожив би скільки століть. Я завжди обережний. А тепер ще більше, бо мені є, що втрачати.

— А мені краще прожити оцю коротку мить із тобою, аніж сторіччя з кимось іншим, — прошепотіла я.

Метью замислився над моїми словами.

— Якщо мені знадобилося лише кілька тижнів, щоби знову відчути себе тридцятисемирічним, то невдовзі я досягну того стану. Коли однієї миті з тобою буде достатньо, — промурмотів він, пригортаючи мене до себе. — Але ця розмова є надто серйозною для шлюбного ложа.

— А я гадала, що саме розмова і є основним сенсом «клункування», — зауважила я.

— Це залежно від того, хто дає визначення — ті, хто загортає в клунки, чи ті, кого загортають, — пояснив Метью і легенько поцілував мене, почавши з вуха і поволі опускаючись до плеча. — До того ж мені належить обговорити з тобою ще одну частину середньовічної шлюбної церемонії.

— Та невже, чоловіче мій любий? — іронічно спитала я, злегка куснувши його за вухо.

— Не роби цього, — сказав Метью з удаваною суворістю. — У ліжку кусатися не можна. — Але я знову куснула його. — Я мав на увазі ту частину церемонії, — говорив він далі, зупинивши на мені пильний погляд, — де слухняна дружина обіцяє бути «вродливою, веселою та люб’язною в ліжку та повсякденному житті». Як ти збираєшся виконати цю обітницю? — І Метью занурився обличчям мені у груди, наче хотів там знайти відповідь на своє запитання.

Ми ще кілька годин «подискутували» про середньовічну літургію, і у мене з’явилося краще розуміння церковних церемоній та народних звичаїв. Таке спілкування виявилося для мене більш інтимним, аніж із будь-ким іншим. Задоволена, я розслабилася, скрутилася калачиком біля вже знайомого мені тіла Метью, а голову поклала йому на груди, там де серце. Він легенько погладжував мені волосся, аж поки я не задрімала.