Чорнильна кров

— Ти лишаєшся, де стоїш, Сироголовий! — крикнув Фарид. — Хочеш знати, чому ти тут? Через Вогнерукого.

— Невже? — Орфей глузливо пирснув зо сміху. — То ти його не знайшов? Ну, можливо, він не хоче, щоб його знайшли, і вже точно, щоб не ти.

— Він мертвий, — перервав його Фарид. — Вогнерукий мертвий, і Меґі зачитала тебе лише для того, щоб ти повернув його!

— Вона — мене — не — зачитала! Скільки ще пояснювати?

Фарид схопив Орфея за руку і потягнув за собою. Туди, де лежав Вогнерукий. Роксана повісила перед штольнею, в якій він лежав, плащ Вогнерукого. Вона і Реза поставили довкруж запалені свічки, замість квітів.

— Всемилостивий! — вигукнув Орфей. — Мертвий! Він мертвий!

На його очах виступили сльози. Тремтячими пальцями він зняв запітнілі окуляри і витер їх краєчком куртки. Тоді нерішуче підступив до Вогнерукого, нахилився і доторкнувся до руки.

— Холодний! — прошепотів він і відсахнувся. Очі, залиті слізьми, дивились на Фарида. — Це Баста? Кажи! Так, там було написано, що Каприкорнова банда мусила вбити куницю, а він спробував її врятувати! Очі я собі з обличчя виплакав, коли читав цей розділ, навіть жбурнув книжкою об стіну! Я лише тому відправив його назад, бо думав, він тут у безпеці! Горенько! Мертвий! — Орфей схлипнув і нахилився над тілом Вогнерукого. — Хвилиночку! Закололи. Закололи, так написано в книжці! Де рана? Закололи через куницю, так, так там написано. — Він різко повернувся і подивився на Ґвіна, який сидів на плечі і шипів на нього. — Він залишив куницю. Він залишив її, так само, як і тебе. Що тут робить куниця? Ти що, язика проковтнув? — В Орфеєвому голосі з'явилися крижані нотки.

— Він помер не через Ґвіна, — прошепотів Фарид.

— Не через куницю? А через кого тоді?

Перш ніж Фарид устиг відповісти, позаду нього пролунав голос:

— Хто це? Що цей чужинець тут хоче?

Орфей підскочив, наче його на чомусь зловили. Там стояла Роксана, біля неї Реза.

— Роксана! — прошепотів Орфей. — Прекрасна шпільманка… — Він засоромлено поправив окуляри і вклонився. — Можна відрекомендуватися? Моє ім'я Орфей. Я був… товаришем Вогнерукого. Так, думаю, можна сказати.

— Меґі! — сказала затинаючись Реза. — Як він сюди потрапив?

Меґі мимоволі сховала записник з текстом Феноліо за спину.

— Як справи в Елінор? — накинулась Реза на Орфея. — І в Даріуса? Що ти з ними зробив?

— Нічого! — Орфей був такий збентежений, що навіть не помітив, що жінка, яка раніше розмовляла лише пальцями, знову мала голос. — Я намагався навчити їх ставитись до книжок спокійніше. Вони зберігають їх, як пришпилених комах, кожну на своєму місці! Книжки хочуть відчути повітря між сторінок і читачеві пальці…

— Ти не схожий на друга Вогнерукого, — перебила Роксана. — Але якщо збираєшся з ним попрощатися, прощайся вже, бо я забираю його з собою.

— Забираєш із собою? Що ти таке кажеш? — Фарид став їй на дорозі. — Орфей тут, щоб його повернути!

— Геть з моїх очей! — крикнула Роксана. — Коли я вперше побачила тебе на своєму подвір’ї, вже тоді зрозуміла, що ти принесеш лихо. Померти мусив ти, а не він.

— Послухай! — прошепотіла Меґі до Рези. — Вогнерукий справдив слова з легенди, він повернув Фарида з мертвих. Слова, Роксано! Вони роблять дивні речі. Орфей на них розуміється!

— О так, розуміюся! — Орфей поспіхом підійшов до Роксани. — Я змайстрував йому двері зі слів, щоб він повернувся до тебе, він тобі не розповідав?

Роксана недовірливо глянула на нього. Орфей вів далі.

— І я напишу для нього щось, що поверне його зі світу мертвих. Я знайду слова, смачні і п'янкі, як запах лілії, слова, які задурманять смерть, і вона відпустить свої холодні пальці, якими схопила його гаряче серце! — Усмішка засяяла на його обличчі, наче він зачаровувався своєю майбутньою величчю.

Роксана похитала головою, наче хотіла звільнитися від чарів його голосу, і задула свічки довкола Вогнерукого.

— Тепер я розумію, — сказала вона й накрила Вогнерукого плащем. — Ти чарівник. Якось я ходила до чарівника, коли померла наша наймолодша донька. Хто ходить до чарівників, той у розпачі, вони це знають. Вони живляться фальшивими надіями, мов ворони мертвим м'ясом. Він давав такі ж солодкі обіцянки, як і ти. Обіцяв те, чого я найпалкіше хотіла. Всі вони так роблять. Вони обіцяють повернути те, що люди втратили назавжди: дитину, друга або чоловіка.

Роксана накрила плащем застигле обличчя Вогнерукого.

— Я таким обіцянкам не вірю. Вони тільки посилюють біль. Я заберу його з собою в Омбру і знайду місце, де його ніхто не турбуватиме: ні Змієголов, ні вовки, ні феї. Коли моє волосся посивіє, він ще виглядатиме так, наче спить. Кропива розповіла, як можна зберегти тіло, навіть якщо душа давно його покинула.

— Ти скажеш мені, правда? — Фаридів голос тремтів, наче він знав відповідь. — Ти ж скажеш, куди віднесеш його?

— Ні, — відповіла Роксана. — Тобі останньому в цьому світі.

Куди?

Фарид дивився, як поранених і мертвих складали на ноші. Шестеро розбійників стояли між деревами, прислухаючись до кожного підозрілого звуку. Вдалині височіли верхівки срібних веж. Відчуття, що Змієголов бачить їх, не покидало нікого. Здавалося, він там, угорі, в замку, відчуває, як вони вночі скрадаються навшпиньки по його горі. Хтозна, що тепер може Змієголов? Тепер, коли він безсмертний і непереможний, як сама смерть?

Меґі також повертається в Омбру, з Чарівновустим і Резою. Чорний Принц розповів про село, занадто бідне і віддалене від доріг, щоб ним бодай хтось зацікавився.

Іти з ними? Фарид бачив, як Меґі на нього дивилась. Вона стояла біля мами й решти жінок. Чарівновустий стояв разом з розбійниками, на поясі меч. Кажуть, він убив Басту, і не лише його. Ще з десяток солдатів померли від його руки, Фарид чув, розбійники так казали. Важко повірити. Тоді, на пагорбах у Каприкорновому селі, Чарівновустий навіть дрозда вбити не міг, не те щоб людину. З другого боку, а що навчило вбивати? Відповідь неважко було знайти. Страх і лють. У цій історії їх вистачає.

Роксана стояла біля розбійників. Вона відвернулася від Фарида, щойно помітила його погляд. Вона поводилася з ним, ніби він порожнє місце, наче він привид, лихий привид, який ізжер серце її чоловіка.

— Як це — бути мертвим, Фариде? — запитувала Меґі. Та він не міг пригадати. Або просто не хотів.

Орфей у тонкій сорочці тремтів від холоду. Принц наказав йому змінити світле вбрання на темну накидку й вовняні штани. Та попри новий одяг він виглядав, як рак серед щук. Феноліо дивився на нього так скептично, як старий кіт дивиться на молодого приблуду, який заліз на його територію.

— Ти тільки поглянь на нього! — прошепотів Феноліо так голосно, щоб почув кожен. — Молоко на губах не обсохло, нічого не знає про життя, хіба він уміє писати? Найкраще відразу відправити його назад. Хоча цю жалюгідну оповідку все одно ніщо не врятує.

Відколи Меґі зачитала Орфея, він не написав жодного слова. Лише по-дурному стояв або ходив туди-сюди, а розбійники позирали на нього недовірливо. І Чарівновустий кидав на нього не дуже привітні погляди. Коли Мо побачив Орфея, то зблід, — здавалося, він схопить Сироголового і заб'є до смерті. Та Меґі взяла тата за руку і відтягнула від Орфея.

— Фариде! Ти вже вирішив? — Чийсь голос вирвав його з цих похмурих думок. Перед ним стояла Меґі. — Ти підеш з нами? Реза сказала, ти можеш у нас залишатися, скільки захочеш, і Мо не проти.

— Зачекай. — Він залишив Меґі й побіг до Орфея. — Я вирішив. Я йду з Меґі! — сказав він Орфеєві. — А ти роби, що хочеш.

Сироголовий поправив окуляри.

— Що ти кажеш? Звичайно, я йду з вами! Я хочу побачити Омбру, хащу, замок Тлустого князя. — Він подивився вгору на пагорб. — На Сутінковий замок, звичайно, теж подивився б, та після того, що тут сталося, здається, неслушна нагода. Ну, це ж мій перший день тут… Ти бачив Змієголова? Він вселяє страх? Ці лускуваті срібні колони, я б на них теж охоче подивився…