Зворотний бiк свiтла

Світ Замерзлого Сонця нагадував Птасі її настрій, теперішній внутрішній стан. Вона також була сплюндрована. І вже коли не було сил ані на сльози, ані на відчай, прийшли сни, а разом з ними забуття. Дивне забуття.

6. П’яті ворота

Сни приходили такі дивні, ніби вона заблукала в темному дрімучому лісі у сутінках і ніяк не може з нього вибратися. Зазвичай Птаха у снах літала. А тут — стоптані до мозолів ноги, синці та подряпини від постійного ходіння-бродіння чагарниками. Навіть уві сні відчуваєш біль. День минав хутко, а в часи сну — все котилося шкереберть. Засинала доволі швидко, однак спокійно спати не могла. Все йшла-брела тим лісом — щось чи хтось привів її сюди, привів і не відпускав. На третій тиждень своїх поневірянь сном-лісом Птаха між гілками дерев раптом запримітила сріблясту постать. Кинулася наздоганяти: «Агов, чуєте! Я тут! Заждіть, заждіть, будь ласка». Намарно. Не наздогнала. Довга накидка закривала фігуру втікача з ніг до голови, і він, мов вітер, просто щезав. Та постать вивела Птаху на залиту місячним світлом галявину, на якій було видно наче в похмурий день. Посередині галявини навколо вогнища сиділо троє. Птаха підійшла ближче. Сивочолий дідусь з розкішною довгою бородою та вусами мав на очах сіру пов’язку, по правий бік від нього сиділа жінка, яку добре розгледіти було неможливо, оскільки всю її — згори-донизу, і обличчя також, огортала знайома срібна напівпрозора накидка. От хто вивів її з того лісу. Зліва сидів молодий чолов’яга, великі очі, довге світле волосся, нижче рамен, та туга сіра пов’язка на устах, він тримав у руках залізну палицю-стожар і шпортав нею в багатті, від чого воно потріскувало то сердито, то жалібно, а вогонь тим часом з лілейно-синього перетворювався на золотий.

— Радий, Птахо, що нарешті втрапила туди, куди вже давно мала б прийти. Ми зачекалися, бо витримки, дівчино, маєш аж забагато, — загомонів м’яким спокійним голосом старший чоловік.

— Хто ви? Що ви робите у моєму сні? — мовила трохи роздратовано Птаха. Її чекали, тут, у її сні, чекали на неї?

— Аякже, аж три тижні, люба, — прошелестіло в голові, бо хтось читав її думки.

Ого! З думками тут слід бути обережним. Це ж не Яроворот, де таке неприпустимо. Це лишень її сон, але… Сама собі сказала: «Припини нарікати. Що ж тут дивуватися, це ж — сон, жінко, і тільки сон. Де корови літають і оси співають по-солов’їному».

Птаха роззирнулася. Галявина величезна, обступлена довкола соснами. Прислухалася до звуків. Нічого: ні звичних звуків лісу, ні шурхоту, ні шелестіння, ні галасу. Довкола стояла глупа тиша, яку порушувало лишень мляве потріскування багаття. Одначе тиша не здавалася зловісною, як то зазвичай малюється в уяві, коли потрапляєш в чужу місцину. Ця тиша була сонною, бо дерева, кущі, трави та всі ті, хто жив на них чи під ними, тобто мешкав у тому лісі, навіть нічні птахи та тварини, спали. І Птаха враз зрозуміла, хто перед нею.

— То ви і є… — затнулася.

Старий усміхнувся.

— Так-так, здогадалася, Пташко. Я — Сон. Жінка в сірій намітці, та, що привела тебе, — моя дружина Дріма. Мусили її за тобою послати, а то хтозна-скільки довелося б ще тебе ждати. Хлопчина з пов’язкою на устах — наш син Угомон. Сідай до нас, дівчино, поговоримо. Ти ж здогадуєшся, що потрапила сюди недарма?

Сон показав у бік порожнього пенька, запрошуючи Птаху сісти. Сіла. Старий продовжував говорити:

— Що ж, напевне, відразу до справи. Доста часу змарновано й так. Синку, — Сон повернув голову в бік Угомона, — докинь у вогнище сухої глиці, а то щось полум’я на очах марніє.

Угомон докинув у вогнище ломаччя, й довкола солодко й терпко запахло. До сухої глиці хтось домішав сухого полину. Тим часом Сон вів розмову далі:

— Нічні марення — не завжди те, що дарую я. Інколи — то послання для твоєї душі від чиєїсь душі — загубленої, закоханої, ненавидячої, люблячої. Ті сни мають силу, майже завжди готові до дії. Так легко заблукати в лабіринтах нічних сновидінь, коли не увійдеш у ворота або увійдеш. Не кожен зуміє увійти, ще більше не зможуть повернутися. А ти, Птахо? Чи готова прийняти дар, який доручено тобі передати, — входити безкарно у ворота Сну, в мої ворота? Поміркуй добре! Ти ж розумієш, про що я, правда? Певен, Учитель Посолонь щось таки розповідав про сім воріт Сну.

Нічогенько собі. Чи є хтось у світах видимих та невидимих, хто б Посолоня не знав? Так, колись розповідав. Птаха пригадала ці балачки. Вчитель ніколи нічого не нав’язував, здебільшого він просто оповідав. Птаха звикла до такої манери научання і навіть не сумнівалася в тому — чи вартує чути те, що мовиться, а чи можна тільки слухати.

Вона завжди була хорошою ученицею, тому постійно чемно слухала, а отже, й чула. Пригадалося Вчителеве: «Існує сім воріт, через які можна потрапити у сни, в край, у якому живуть осібні Закони, і коли ти їх відмовляєшся виконувати, то можеш бути жорстоко покараним самим Сном, сином Велеса та Мари, добрим і щедрим Богом. Перші ворота пройдеш — навчишся бачити, тобто спостерігати за собою, мов у дзеркалі, та свідомо повертатися в той бік, у який хочеш дивитися. Багато смертних і безсмертних щоночі входять і виходять через ці ворота, не усвідомлюючи цього. Другі ворота — це уміння бачити сон усередині сну. Таке утне багато хто, інколи й іншим розповідаючи про свої дивні сни, у яких могли бачити ще один сон, навіть не підозрюючи, що зуміли увійти у другі ворота. Треті ворота…»

Думку-спогад обірвав м’який голос жінки:

— А в треті ворота, Птахо, ти щойно ввійшла, — знову її прочитали, вже навіть не гнівалася, бо нічого ж крамольного не подумала. Голос продовжував: — Правда, зробила це у дивний спосіб, ставши зрадженою та непокинутою, ображеною та обдарованою. Коли увійдеш через треті ворота, можеш дивитися на себе збоку, згори, знизу, як завгодно. Так, то трішки важкувата праця для кволого розуму, але не для безсмертної, правда ж?

Дріма говорила просто, не соромлячись називати Птаху зрадженою та ображеною. Птаха після почутого занервувала. Її біль — то тільки її біль, і ніхто не сміє пхатися до цього. Та на це, здається, ніхто не зважав чи принаймні вдавали, що не зважають.

— Четверті ворота, — далі продовжував Сон, — подорож у те місце реальності чи нереальності, в якому хочеш опинитися. Це може бути місцина твоєї уяви, вигаданий світ, у якому немає нікого і де тобі добре. Але тут маєш бути обережною, бо у твої четверті ворота легко можуть впхатися ті, хто уміє керувати п’ятими, шостими, сьомими. І коли ти навчишся входити у п’яті ворота, то все втаєне твоїми ближніми може стати явним, якщо матимеш тільки бажання на це і можливість пірнути в ті місця. Та слід бути уважним з такими охотами, інколи краще нічого не знати про заховані таємниці своїх рідних, вірити, довіряти, але не перевіряти.

Сон звівся на ноги. Птаха уважно розглядала невисоку постать старого чоловіка. Його борода сягала землі, а вона думала, що то така довга сорочка. Він майже не торкався трави, бо, коли рухався, ніщо не шелестіло, не тріщало під ногами, він плив повітрям. Син Мари. Добра знайома Мара і її діти. Син володарки смерті та володаря Нави, добрий друг багатьох світлих та багатьох темних. Сон наблизився впритул до Птахи, незважаючи на те, що мав затулені очі, очевидно, добре усе бачив. Нахилився до її вуха й зашепотів. Чути його могла тільки вона:

— П’яті ворота, Птахо, — то незвичні ворота. Якщо через ці ворота увійдеш, то отримаєш можливість не тільки проникати у сни інших, а й подорожувати різними світами в часі — вчорашнім чи майбутнім, без різниці. Хто-будь туди не втрапляє, думаю, ти це розумієш. Тільки ті, кому дається. Зараз ти отримаєш можливість та дозвіл на вхід у ці ворота.

— А чому ми говоримо пошепки? — Птаха також чемно зашепотіла, навіть нахилилася до вуха старого.

— А тобі й невтямки? Що за диво існує у світі, яке маємо щоразу і майже постійно? Воно об’єднує всіх-всіх-всіх сущих на землі, сотворених на подобу божу. Лишень не народження і смерть, боронь боже, вони ж бо трапляються не так часто. А той дар маєш щастя отримувати постійно, якщо у тебе все гаразд з головою, звісно.