Ерагон. Брiзiнгр, або Сiм обiцянок Ерагона й Сапфiри

За мить Ерагон став промовляти слова прадавньою мовою. Його закляття було довгим і складним, адже треба було не тільки загоїти рану, а й відновити Роранові шкіру. Одним словом, Ерагон покладався на спеціальні формули, вивченню яких присвятив чимало тижнів в Елесмері.

А коли юнак звільнив магію, гедвей ігназія — срібляста мітка на його долоні — засвітилась гарячим білим полум'ям. За мить Ерагон застогнав, бо йому тричі довелося померти — один раз із двома маленькими пташками, що звили собі гніздечко в кущі ялівцю, і ще раз зі змією, яка ховалася поміж камінням. Роран тим часом закинув голову й теж глухо застогнав, а його порвані м'язи стали надиматися й раптом несподівано зникли під шкірою.

І все скінчилося.

Тоді Ерагон рвучко вдихнув повітря й затулив обличчя руками, аби непомітно витерти кілька сльозинок, що викотилися йому з очей. Прийшовши до тями, він глянув на Рорана, який здивовано крутив руками. Його плече знову було здорове й м'язисте, таке, як і має бути в людини, яка все життя перетягує каміння, збирає сіно й копає ями для стовпів огорожі. Він був такий дужий, що Ерагонове серце мимохіть уколола голка заздрощів. Адже сам він міг бути ще сильнішим, проте ніколи не мав таких м'язів, як його двоюрідний брат.

— Таке ж, як і було! — радісно посміхаючись, Роран уважно розглядав плече. — Та ні, ще краще! Дякую тобі, Ерагоне.

— Нема за що.

— Такого дива я ще зроду не бачив. Ти навіть уявити собі не можеш, як воно свербіло. Ще б трішки, і я б виліз зі своєї власної шкіри.

— Принеси мені окрайчик хліба з твоєї сідельної сумки. Я страшенно зголоднів.

— Стривай, ми ж щойно повечеряли.

— Після того як я користуюся магією, мені неодмінно треба щось з'їсти, — відповів схлипнувши Ерагон і дістав хусточку. Потому він ще раз схлипнув, адже те, що він зараз сказав, було не зовсім так. Насправді він картав себе за смерть трьох ні в чому не винних істот і відчував, що його зараз знудить, якщо він чогось не з'їсть.

— Усе гаразд? Ти ж не захворів? — захвилювався Роран.

— Ні… — але думка про те, що він є вбивцею невинних істот, важким тягарем лягла на душу юнакові. Він хотів був пригубити глечик медовухи, що стояв неподалік від нього, але несподівано щось дуже велике, важке й гостре вдарило його по руці й притисло її до землі. Ерагон здригнувся, зиркнув угору й побачив кінчик Сапфіриного кігтя. Сам дракон із докором поглядав на свого Вершника, проте Ерагон усе ж таки зробив кілька великих ковтків і став крутити в руках свою палицю, намагаючись відігнати від себе похмурі думки.

Роран тим часом вийняв із сумки окраєць кислого хліба, проте враз завагався й, ледь помітно всміхнувшись, спитав:

— Може б, ти краще попоїв оленятини? У мене залишилось трохи після вечері.

Із цими словами він простягнув Ерагонові саморобний рожен із ялівцю, на якому було нанизано три шматочки золотаво-коричневого м'яса. Юнак вдихнув своїм чутливим носом густий та гострий аромат, і той миттю нагадав йому ночі, що їх він провів на Хребті, а також довгі зимові вечері, під час яких Роран і Герроу сиділи біля печі, а надворі лютувала завірюха.

— Воно ще тепле, — сказав Роран і покрутив рожен перед Ерагоном.

Юнак, доклавши надзвичайних зусиль, заперечно похитав головою:

— Ні, я не можу.

— Та годі тобі, ти ж знаєш, яка це смакота.

— Роране, припини мене дратувати й дай урешті-решт хліба!

— От бачиш, тобі вже значно ліпше. Може, тобі потрібен не хліб, а хтось, хто б міг посмикати тебе за шерсть на загривку, га?

Ерагон сердито зиркнув на брата, а потім блискавичним, непомітним для ока рухом вихопив хліб з його рук.

Схоже було на те, що Роран здивувався ще дужче, бо, коли Ерагон почав жувати, він пробелькотів:

— Уявлення не маю, як ти хочеш вижити, якщо не їси нічого, крім фруктів, хліба та овочів. Якщо чоловік хоче бути сильним, він повинен їсти м'ясо. Хіба тобі не хочеться його?

— Хочеться, до того ж так сильно, що ти навряд чи зможеш уявити.

— То чому ж ти себе катуєш? Одні живі істоти нашого світу мають їсти інших живих істот — навіть якщо це просто рослини — для того, щоб вижити. Нас такими створили. Це наша природа, тож навіщо суперечити їй?

«Те саме я казала в Елесмері, — зауважила Сапфіра, — але він не схотів мене слухати».

Натомість Ерагон тільки знизав плечима.

— Робіть що хочете. Я не збираюся вчити вас жити. Проте сам я, будучи при здоровому глузді, ніколи не стану їсти істот, думки й почуття яких я відчуваю.

Сапфіра роздратовано вдарила хвостом об купу каміння: «Він безнадійний». Потому вона витягла шию й обережно взяла зубами рожен із Роранових рук. Дерево тріснуло між її зубами, схожими на пилку, і м'ясо безслідно щезло в жахливих глибинах її черева. «Правду казав, — мовила вона Роранові, — дуже солодка й соковита закуска. Така смакота, що аж літати хочеться від задоволення. Роране Міцний Молоте, гадаю, тобі варто частіше для мене готувати. От тільки наступного разу тобі доведеться засмажити відразу кількох оленів, інакше я не наїмся».

У відповідь Роран тільки розгублено зиркнув на дракона. Він ніяк не міг збагнути, чи жартують із ним, чи говорять серйозно. А якщо говорять серйозно, то як йому відкараскатися від такого несподіваного й доволі важкого кухарського обов'язку. Він кинув благальний погляд на Ерагона, а той не втримався й зареготав — дуже вже кумедний і спантеличений був Роран.

Сапфіра роззявила пащеку й теж зареготала, до того ж так гучно, що видолинком пішла луна, а її зуби здавалися червоними від спалахів головешок.

За годину мандрівники полягали спати. Закутавшись у ковдри й рятуючись від нічного холоду, Ерагон лежав на спині поруч із Сапфірою. Довкола було тихо й спокійно. Здавалося, що якийсь невідомий чарівник наклав на цілу землю закляття, й тепер усі живі істоти позасинали й завжди будуть спочивати під пильним поглядом мерехтливих зірок.

Тоді Ерагон подумки прошепотів: «Сапфіро?»

«Я слухаю, малий».

«А якщо я мав рацію й він справді в Хелгрінді? Що мені тоді робити?»

«Не знаю, малий. Ти сам маєш це вирішити, бо шляхи людей — це не шляхи драконів. Я б відірвала йому голову, засмажила б його тіло й улаштувала б бенкет, але навряд чи тобі це сподобається».

«І ти завжди будеш поруч зі мною, яке б рішення я не обрав?»

«Звісно, малий. А тепер спи. Усе буде добре».

Ерагон заспокоївся й став вдивлятись у порожнечу поміж зірками. Невдовзі його дихання сповільнилось, і він поринув у транс, що заміняв йому сон. Водночас юнак пильно стежив за всім, що відбувалось навколо, а також за героями своїх снів, які мандрували собі поміж білих сузір'їв.

НАПАД НА ХЕЛГРІНД

Коли Ерагон прокинувся й скочив на ноги, небо вже почало сіріти. Юнак двічі клацнув пальцями, щоб розбудити Рорана, а потім згорнув і скрутив ковдри. Насилу прокинувшись, Роран і собі став збирати постіль.

Потому брати глянули один на одного.

— Якщо я помру, — сказав Роран, — ти подбаєш про Катріну?

— Авжеж.

— І скажеш їй, що я пішов у бій з радістю в серці та її ім'ям на вустах?

— Скажу.

За мить Ерагон вимовив якийсь рядок прадавньою мовою, проте закляття, яке він наклав, було не дуже складним, тож він майже не витратив сили.

— Це очищатиме повітря перед нами й захистить нас від паралізуючого дихання разаків.

Із цими словами Ерагон вийняв зі своєї сумки кольчугу й розгорнув мішковину, в якій її зберігав. Після битви на Палаючій рівнині блискучий метал подекуди вкривали цяточки крові та іржі, проте найголовнішим було те, що кольчуга була зовсім цілісінькою, бо перед тим, як покинути Імперію, юнак як слід її поремонтував.

Ерагон вдяг сорочку зі шкіряною спиною й зморщився, відчувши сморід смерті й відчаю, які всоталися в неї. Потім він одягнув нарукавники й щитки на гомілки. На голову довелося вдягти простий сталевий шолом з підкладкою, оскільки свій власний шолом, той, що він його носив у Фартхен Дурі й на якому гноми викарбували гребінь Дургрімст Інгейтум, юнак загубив. Він втратив також і щит, щоправда, це сталося під час повітряної дуелі між Сапфірою й Торнаком. Насамкінець Ерагон натягнув на руки захисні рукавиці.