Етюд у смарагдових тонах

3. Палац.

Доктор Генрі Джекіл радий оголосити про довгоочікуваний початок випуску відомого всьому світові «Порошка Джекіла» для широкого вжитку! Відтепер не тільки для обраних. Відкрийте заново своє друге «Я»! Для внутрішньої і зовнішньої Гармонії! Надто багато людей, чоловіків і жінок, страждають від душевного запору! «Порошок Джекіла» принесе негайне і недороге полегшення! (Доступний з ванільним і оригінальним ментоловим смаком).

Консорт королеви, принц Альберт, виявився повним чоловіком із залисинами і вражаючими, закрученими вгору вусами. Беззаперечно і поза всяким сумнівом, він був людиною. Він зустрів нас у коридорі, кивнув моєму другові й мені, не спитавши наших імен і не подавши руки.

– Королева дуже засмучена, – сказав він з акцентом. Душе. Зазмучена. – Франц був одним з її улюбленців. У неї багато племінників, але він так її смішив. Ви знайдете тих, хто зробив це з ним.

– Я зроблю все, що від мене залежить, – сказав мій друг.

– Я читав ваші монографії, – сказав принц Альберт. – Саме я запропонував звернутися до вас по консультацію. Сподіваюсь, я не помилився.

– Я теж, – сказав мій друг.

А тоді парадні двері відчинились і нас запросили до темної зали, де на нас чекала королева.

Її звали Вікторією, бо вона перемогла нас у бою сімсот років тому, її звали Глоріаною, тобто славетною, і ще її звали королевою, тому що будова людського рота не дозволяла вимовити її справжнє ім‘я. Вона була величезна, більша, ніж я вважав це можливим. Лежачи на підлозі, вона дивилася на нас згори вниз і не рухалась.

– Зссправу потрібно розсскрити, – долинули до нас із тіні її слова.

– Так, мадам, – сказав мій друг.

Її кінцівка, звиваючись, вказала на мене.

– Зсступіть уперед.

Я хотів зробити крок, але ноги відмовили мені.

На допомогу прийшов мій друг.  Він узяв мене за лікоть і підвів до її величності.

– Не бійзсся. Будежш коризссним. Будежш товарижшем.

Ось що вона мені сказала. В її вельми приємному контральто чулося легке дзижчання. Її кінцівка розвернулась, витяглась і торкнулась мого плеча. На секунду, лише на секунду, мене прошив біль сильніший і глибший, ніж я будь-коли відчував, а тоді мене наповнило відчуття легкості. Я відчув, як м‘язи плеча розслабляються, і, вперше після Афганістану, біль покинув мене.

Тоді уперед ступив мій друг. Вікторія звернулася до нього, але слів я не чув; я подумав, чи не передає вона їх зі свого мозку прямо в його? Певно, це була та сама Королівська Рада, про яку я читав у хроніках. Він відповів уголос:

– Звісно, мадам. Я стверджую, що у тій кімнаті в Шордічі з вашим племінником було ще двоє людей. Сліди, хоч і затоптані, не залишають місця сумнівам.

А потім:

– Так, я розумію. Думаю, що так… Так…

Коли ми вийшли з палацу, він мовчав і не зронив у кебі ані слова аж до самої Бейкер-стріт.

Було вже темно. Скільки ж часу ми провели в палаці?

Кіптявий туман вився під ногами й над головою.

Після нашого повернення на Бейкер-стріт, у дзеркалі в себе в кімнаті я побачив, що бліда шкіра на плечі стала рожевою. Я сподівався, що це мені не привиділося в оманливому місячному сяйві.

4. Вистава

Скаржитесь на печінку?! Розливається жовч?! Приступи неврастенії?! Тонзиліт?! Артрит?! Недугам немає кінця, але від усіх допоможе професійне кровопускання. У наші відділення оберемками приходять подяки і рекомендації, з якими можна ознайомитися коли завгодно. Не довіряйте здоров‘я аматорам! Ми займаємося цією справою вже дуже давно. В. Цепеш, професійні кровопускання (Увага! Наголос на перший склад – ЦЕ-пеш). Румунія, Париж, Лондон, Вітбі. Надія остання – кровопускання!

Те, що мій друг виявився майстром перевтілень, не мало б мене дивувати, але таки здивувало. Наступні десять днів до нашого будинку на Бейкер-стріт ходила на диво різноманітна публіка: підстаркуватий китаєць, молодий гуляка, гладка руда жінка, колишня професія котрої ні в кого не могла викликати сумніву, поважний дідуган з розпухлою, враженою подагрою перев‘язаною ногою. Усі вони заходили до кімнати мого друга, а потім звідти виходив він сам, перевдягнувшись зі швидкістю, що зробила б честь театральному актору, який грає кілька ролей.

Він не розповідав, що робив у такі дні, а натомість відпочивав, дивився в нікуди, зрідка роблячи помітки, в яких я, чесно кажучи, не зміг розібратися, на будь-якому шматку паперу, що був під рукою. Здавалось, що думки повністю поглинули його, він зосереджувався настільки сильно, що я почав хвилюватися за його здоров‘я. А тоді, якось надвечір, він повернувся не в чужій личині, а у власному одязі, і з легкою посмішкою спитав, чи подобається мені театр.

– Як і всім, – відповів я йому.

– Тоді шукайте свій бінокль, – сказав він. – Ми їдемо на Друрі-лейн.

Я думав, що ми дивитимемось оперету чи щось подібне, але натомість ми опинились, напевне, у найгіршому на Друрі-лейн театрі, хоч і називався він «Королівським двором». Якщо бути точним, то він навіть не зовсім на Друрі-лейн, бо стоїть у кінці вулиці з боку Шафтсбері-авеню, де та підходить до нетрів Сент-Джилс. За порадою свого друга я переклав гаманця до внутрішньої кишені й прихопив із собою міцного ціпка.

Коли ми розмістилися в партері (я купив апельсинового соку у миловидної дівчини, що розносила його глядачам, і саме пив, чекаючи початку вистави), мій друг тихо сказав:

– Вам неймовірно пощастило, що ви не супроводжували мене до лігов картярів чи борделів. Чи до божевільні – ще одного місця, яке принц Франц вшанував своїм візитом. Але він ніде не був двічі. Ніде, окрім…

Заграв оркестр, і куліси піднялись. Мій друг затих.

По-своєму, це була непогана вистава: зіграли три одноактові п‘єси, між якими співали комічні куплети. Провідний актор був високим і пластичним, мав хороший співочий голос; елегантна провідна актриса співала так, що її чудово чули по всьому театру; куплети комедіанту вдавалися блискуче.

Перша п‘єса була легкою комедією положень: провідний актор грав пару близнюків, які ніколи не бачилися, але низка кумедних непорозумінь призвела до того, що вони обидва заручилися з однією дівчиною, а та вважала, що заручилася з одним. Актор раз-по-раз перевтілювався, і двері декорацій грюкали безперестанку.

Друга п‘єса розповідала зворушливу історію сирітки, що продавала тепличні фіалки на вулиці, голодна і заметена снігом. Її бабуся нарешті впізнала її і заприсяглась, що саме цю дитину вкрали десять років тому розбійники, але було пізно - змерзле маленьке янголятко вже не дихало. Мушу зізнатися, що мені не раз довелося витирати очі льняною хусткою.

Вистава закінчилась вражаючою історичною постановкою: уся трупа грала жителів села, що сім віків тому стояло на березі моря. Вдалині вони побачили фігури, що виринали з води. Головний герой радісно оголосив селянам, що це, як сказано в пророцтві, Одвічні повертаються зі Р’льєху і з туманної Каркози, і з рівнин Ленга, де вони спали чи чекали, чи перебували час своєї смерті. Комедіант висловив думку, що усі селяни з‘їли забагато пирога і випили забагато елю, і що фігури їм увижаються. Огрядний джентльмен, який грав жерця римського Бога, сказав селянам, що це монстри і демони з глибин, і що їх треба знищити.

У кульмінації герой убив священика його власним розп‘яттям і приготувався привітати Їх. Героїня співала арію, яка надовго запала мені в пам‘ять, а тим часом на задньому плані чарівний ліхтар створював дивовижну ілюзію. Здавалося, що це Їхні тіні пролітають у небі: самої Королеви Альбіону, Чорного Володаря Єгипту (його обрис був майже людський), а тоді тінь Прадавнього Цапа, Батька Тисячі, Імператора Всього Китаю, Царя Незбагненного, Того, Хто Керує Новим Світом, Білої Пані Антарктичної Твердині та решти. Коли тіні пролітали над сценою, у публіки в залі виривалося таке могутнє «Ура!», від якого, здавалось, аж повітря тремтіло. На намальованому небі зійшов місяць, а тоді, в зеніті, знову завдяки театральній магії, він із блідо-жовтого, яким описують його старі легенди, став затишно-багряним, яким усі ми звикли бачити його сьогодні.