Садiвник з Очакова

Андрій Курков

Садівник з Очакова

1

— Мамо, там тобі сусідка знову якогось підозрілого мужика привела! — бадьорим голосом гукнув Ігор у відчинені двері будинку.

— Чого кричиш?! — вийшла йому назустріч у коридор Олена Андріївна. — Та ж почує! Образиться!

Олена Андріївна похитала головою, критично дивлячись на свого тридцятилітнього сина, який за своє життя так і не навчився говорити, коли треба, тихо і пошепки.

Їхня сусідка Ольга справді якось аж занадто переймалася особистим життям Олени Андріївни. Щойно Олена Андріївна з сином переїхала з Києва в Ірпінь, як відчула опіку Ольги, якій також було п’ятдесят п’ять і яка також жила без чоловіка. Олена Андріївна розлучилася зі своїм ще до пенсії — дуже вже він став нагадувати предмет умеблювання: нерухомий, мовчазний, вічно незадоволений і в хаті нічого не робить. Ольга ж примудрилася взагалі жодного разу в житті не одружитися. Але говорила про де легко, без жалю. «Мені чоловік на припоні не потрібен! — якось сказала вона. — Прив’яжеш — стане, як пес! Буде гавкати й кусатися».

Олена Андріївна вийшла до воріт і побачила свою сусідку, а поряд з нею — сухорлявого, чисто виголеного чоловіка років шістдесяти п’яти, з виразним обличчям, міцним підборіддям, сивим йоржиком волосся і з вицвілим брезентовим наплічником на спині.

— Оленочко, ось, познайомся! Це Степан! Він мені хлів відремонтував!

Олена Андріївна подивилася на цього Степана з доброю іронією в погляді. Хліва в неї не було, та й ремонтувати, начебто, поки нема що. Все ціле! А без потреби впускати незнайомого чоловіка в будинок вона звички не мала.

А Степан, хоч і помітив в очах господині несерйозне ставлення до своєї особи, все ж привітно схилив голову.

— Може, вам садівник потрібен? — з надією в хрипкуватому голосі спитав він.

Вбраний Степан був акуратно — чорні штани, важкі черевики на товстій підошві, тільняшка.

— Але ж садівників у кінці зими наймають? — здивувалася вголос Олена Андріївна.

— А я, навпаки, почну зараз, а закінчу в кінці зими — пообрізаю дерева, все розчищу і далі піду. Деревам догляд цілий рік потрібен! І платити мені багато не треба! Сто гривень на місяць плюс нічліг і харчування. Та я й сам куховарити люблю…

«Сто гривень на місяць?! — здивувалась подумки Олена Андріївна. — Який дешевий чоловік! А з вигляду такий нічого, міцний!»

Озирнулася назад. Думала сина побачити, порадитися з ним. Але Ігора на подвір’ї не було. А може, й добре, що не було. А то сказав би, що мати на схилі років схибнулася, якщо серйозно надумала садівника за сто гривень на місяць наймати!

— У нас будинок маленький, — зітхнувши, вимовила вона, не наважившись приймати рішення без сина.

— А мені будинок не потрібен. Я можу у вашому сараї спати. Головне, щоб було чим взимку накритися. Горілки я не п’ю, красти — не краду…

Господиня перевела запитальний погляд на сусідку. Ольга кивнула, наче знала цього Степана довгі роки.

— Ну, залишайтесь поки що, — здалася Олена Андріївна. — Сарай цегляний, порожній, ми худоби не тримаємо. Там ліжко стоїть з матрацом. Розетка електрична є. Мені треба ще з сином поговорити…

Степан одразу відшукав поглядом згаданий цегляний госпблок, що виглядав з-за будинку і, кивнувши, рушив туди.

— Ти його давно знаєш? — запитала господиня сусідку Ольгу.

— Він вже якось приходив, років два тому. Нічого не крав, все полагодив і на городі допомагав. А чого ж? Корисний мужик…

Олена Андріївна здвигнула плечима і пішла в хату шукати Ігора.

Ігор поставився до несподіваної з’яви садівника байдуже. Він жадібно палив сигарету, коли мати повідомила йому новину.

— Нехай картоплю копає! — сказав Ігор. — Ми однаково удвох не впораємося.

Картоплю Степан викопав швидко. Сам викопав, сам на задньому подвір'ї розклав, щоб підсохла. Олена Андріївна тоді вперше тихо втішилася. Відразу сто гривень йому видала — авансом на місяць. А потім приготувала вечерю — з тієї ж картоплі і тушкованого м’яса.

Уранці Ігор прокинувся від радісного бадьорого пирхання, що долинало крізь відчинене вікно кімнати.

Визирнув і побачив, як Степан в самих чорних трусах обливається біля колодязя холодною водою.

На Степановому лівому передпліччі Ігор зауважив якісь розмиті синюваті плями, наче хтось невміло виводив старе татуювання.

Ігор зацікавився. Вийшов на задній двір і попросив Степана і його відром води з колодязя облити.

Обпекла вода Ігора, приємно обпекла. Він також запирхав голосно і радісно. А потім запитав Степана про синюваті плями.

Спочатку Степан подивився на худого блідого сина господині з сумнівом. Чи варто взагалі з ним розмовляти? Але очі Ігора, світло-зелені, проникливі, спонукали до відвертості.

— Знаєш, — заговорив Степан неголосно, — я б і сам хотів знати, що там! Мені років шість-сім було. Боляче було — пам’ятаю, як плакав. Начебто батько мій в наколці тій зашифрував щось. Чи то для мене, чи то для себе. Дядько мій з Одеси так до пуття і не пояснив. Потім пропав мій батько, поїхав десь. Я його не пам’ятаю. Більше його не бачив. Виріс у дядька Левка і тітки Марусі в Одесі. Вони мені розповіли, що мати моя від батька втекла, коли мені три рочки було. Мене разом з ним покинула. Точніше, з бабусею, його матір’ю. Вона теж в Одесі жила. Бабуся померла, і мене забрали до себе дядько з тіткою. Скільки я дядька, поки той був живий, не розпитував, нічого до ладу не дізнався. Знаю лишень, що батько непростим чоловіком був. Три рази в таборах в Сибіру сидів. За що — хто його знає? Може, в наколці щось важливе для мене було?! Але ж я ріс, шкіра розтягнулася, розмазала малюнок так, що тепер і не розбереш! — Степан поглянув на блакитні сліди татуювання.

Ігор підійшов ближче. Подивився на ліве передпліччя. Побачив багато синіх крапок, які не складали ні малюнка, ні тексту. Задумався.

— А твій батько де? — запитав раптом Степан.

Ігор подивився садівникові в очі. Заперечливо хитнув головою.

— Десь у Києві Мати від нього давно пішла. І правильно зробила, — Ігор зітхнув. — Ми йому були непотрібні.

— І що, ніколи з ним не зустрічаєшся? — з сумнівом у голосі поцікавився Степан.

Ігор не поспішав із відповіддю. Задумався. Потім знову заперечливо хитнув головою.

— Навіщо? Мені й так непогано. У мене на згадку про нього кілька шрамів залишилось.

— Що, бив? — обличчя Степана на мить прибрало лютого, сердитого виразу.

— Ні. Мати його зі мною в парк на атракціони відправляла. Він мене відпускав самого, а сам йшов пиво пити й теревенити з мужиками. Одного разу мене велосипедист збив, руку зламав. Другого разу ще гірше…

Садівник скривив губи.

— Добре, — махнув рукою. — До дідька його! Забудемо!

Ігора розважила реакція Степана. Він посміхнувся і знову втупився у «розмазане» часом татуювання.

— Знаєте, а можна спробувати «прочитати» цю шифровку, — після недовгих роздумів сказав хлопець.

— Як же ти її прочитаєш?!

— Треба на цифровик сфотографувати! На цифрову камеру. А потім файл з фотографією на комп’ютері «покрутити». Може, щось і вийде! У мене друг є, класний комп’ютерник. У випадку чого допоможе!

— Ну, прочитаєш — з мене пляшка! — усміхнувся Степан, на обличчі якого в цю мить, крім насмішки, доброї й необразливої, на адресу сина господині нічого іншого прочитати було неможливо.

Ігор виніс з дому цифровий фотоапарат, зробив кілька знімків татуювання.

2

Ігор випив кави з молоком і засів за комп’ютер. «Злив» на нього фотографії з цифровика. Збільшив, потім зменшив, покрутив так і сяк, але «розмите» роками татуювання так і залишилося незрозумілим. Розпорошені синюваті крапки не утворювали ні малюнка, ні слова.

— Добре, — змирився з невдачею Ігор, — поїду до Коляна в Київ. Якщо й він не зможе щось з цим зробити, значить — гаплик! Залишусь без пляшки від садівника.