Let my people go
Let my people go читать книгу онлайн
У прозі мене завжди найбільше цікавило саме це — як, у який спосіб історія стає культурою. Як «перекладаються» мовою літератури принципово неохопні оком суспільні процеси, у котрі втягнено мільйони людей. Ця книжка — ні в якому разі не персональна письменницька «хроніка революції», хоча деякі, незнані українському читачеві, інформаційні штрихи до загального тої революції портрета вона, сподіваюсь, і додасть. Але насамперед це спроба відповісти на головне питання, яке мене тоді мучило, — як водночас проживати історію і писати про неї. Як, перебуваючи «всередині» неї, добувати з неї смисл — той, котрий зрештою й відкладається в арсеналі культурної пам'яти народу.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Як ти прокоментуєш лист групи українських письменників, опублікований ще напередодні виборів, де говорилося, що російська мова — це «мова попси і блатняка»?
— Навряд чи росіяни уявляють собі, до якої стадії «блатного» розпаду дійшла сьогодні в Україні російська мова, що нею наша збанкрутіла політична еліта (за нечисленними винятками) володіє в обсязі не більшому за 500 слів (українською, боюсь, у ще меншому!), причім половина з них — то фєня, арго і мат. Це вже навіть не радянський дискурс — у тому бодай синтаксис зберігався! Провладний же «єдиний кандидат» пан Янукович був не раз заскочений ЗМІ за вкрай невимушеним уживанням мату так-таки просто в ході зустрічей із виборцями під час кампанії. Навіть під час «теледебатів» (на яких зачитувався заздалегідь заготовлений текст!) він примудрився, перейшовши в заключному слові на російську, за п'ять «російськомовних» хвилин кілька разів зірватися — пролунало (щоправда, швиденько стлумлене заникуванням!) «без балди» і ще кілька перлів.
А тепер про листа, за який ти згадала. Листів на підтримку демократії були десятки, коли не сотні, — я особисто підписала штук із п'ять, у тому числі «від творчої інтелігенції» (того, найбільш «зоряного», що зібрав близько 500 підписів) і «від інтелектуального співтовариства» (того, що його слідом за нами, українцями, стали підписувати й іноземці — серед них Ноам Хомський і ряд інших видатних умів сучасної цивілізації). Зі своїм окремим «Листом 12 аполітичних літераторів» виступила й літературна група Ю. Андруховича. Лист їхній адресувався своїй читацькій аудиторії — молодіжній, студентській — і витриманий був у звичному для них «постмодерністському» форматі. За стилем, мовою, ексцентрично-стьобною композицією він більше скидався на літературний твір, ніж на політичну заяву. Серед численних яскравих інвектив на адресу «прємьєр-міністра», що пише свою посаду в анкеті з двома помилками, там була й така фраза: збирається, мовляв, «зробити мову попси і блатняка другою державною». Між іншим, цікаве філологічне спостереження моєї надінтелігентної старушки матері, яка цієї осені вперше в житті навчилася розмовляти, іно мова заходила за дії властей, приблатньонним жаргоном: «Господи, який жах, — спохопилась якось раз, перебивши сама себе на якомусь напівтюремному звороті: — Він же, виходить, таки ввів другу державну мову!»
Тобто у свідомості освіченого українця словосполучення «російська мова» зараз асоціюється з блатним жарґоном, а через нього — з ненависною пострадянською системою?
Сама собою мова — ні, звичайно, абсолютна більшість українців нею прекрасно володіє, а майже третині населення вона взагалі рідна… А от російська як мова української влади — безперечно! І от коли на цю дотепну метафору безневинної групи провінційних літераторів з ґвалтом і криком насипалась уся російська пропагандистська машина, і вони подибали по другому-третьому-четвертому колу витлумачуватися й виправдовуватися, — отут мене вже взяв справжній жах, відчуття наповзаючої оруелівської тьми. І було дуже соромно й гірко за деяких славних діячів російської культури, які підхопили все це «політтехнологічне» біснування, особливо ж боляче за автора з дитинства обожнюваних фільмів, котрі колись, у радянські часи, якраз і допомагали випростатися — і не йти туди, куди жене строєм конвой за покриком п'яного начальства.
Ці люди не розуміють, що в даному випадку якраз немудровані в публічних жестах прикарпатські хлоп'яки виступили на захист саме російської мови й російської культури — тобто тих цінностей, які й зробили її світовою! Але чому той-таки Ноам Хомський чи Жерар Депардьє можуть без особливого труда розібратися в українських подіях, а Марк Захаров виступає рядовим службовцем орвелівського «міністерства правди»? Що взагалі коїться з російською інтелігенцією — де її листи до нас у ці дні?
Атож, сердечне спасибі Юрієві Шевчуку, який приїхав і заспівав на Майдані, спасибі московським хлопцям, які стояли там із російським триколором, і багатьом-багатьом росіянам, які писали й телефонували до Києва з тим самим, із чим звертався до нас у ці тижні весь світ: тримайтеся, ми з вами! Але російські письменники, інтелектуали, режисери, актори — чому ми їх не чуємо? Невже хамські вигуки російської гастрольної попси та ще знуджені личка пацанят із «Фабрики звьозд», привезених у Київ для масовки на безглузду й провальну «альтернативну» акцію, — «от і все, що залишиться нам», як співав на Майдані Ю. Шевчук?
Запитання: Єлєна Марінічева