Let my people go

Взагалі— то такі грандіозні тектонічні процеси на якомусь одному рівні, та ще й ізсередини, зрозуміти не вийде -завеликий масштаб. Через київський Майдан пройшли мільйони людей, а локальні «майдани» ще й досі продовжують клекотати по всій країні. Історикам, соціологам, психологам, культурологам вистачить роботи на довгі роки, а що вже письменникам, то просто пощастило понад усяку міру — такий надпотужний вибух людського матеріалу випадає раз на сторіччя (в Україні востаннє — у 1918-му).

Як найближчу й набільш «упізнавану» аналогію, зараз найчастіше згадують Прагу 1989-го (поляки, втім, ще й Варшаву 1980-го, а німці — падіння Берлінської стіни), але, по-моєму, як кожне інше, це порівняння також відчутно «кульгає». Тобто, за всіма ознаками — безперечно чергова «східноєвропейська оксамитна» (за демократичну форму правління, проти авторитарної), з квітами, піснями й загальним моральним пафосом, суголосним тій-таки Празі-1989 навіть на рівні гасел («Любов і правда переможуть»). Але є й ще одна важлива обставина: саме в цю осінь остаточно завершився 13-літній процес консолідації української політичної нації. Змінилася не тільки масова свідомість, але й масова енергетика. Унікальна — всі метафори блякнуть! — атмосфера «свободи, рівности, братерства» на вулицях столиці, сльози на очах од ніжности до всіх і кожного, злиття в помаранчевій ейфорії поліських фермерів, львівських і харківських студентів, запорізьких металургів, київських бізнесменів, і при цьому, що дуже важливо, ще й остаточна духовна асиміляція — ніби переплавка в загальному національному горні — етнічних росіян, євреїв, угорців… Ключову фразу цих тижнів — «Я горджусь тим, що я українець», — уперше випадало чути від різних людей безвідносно до їхнього етнічного походження, поняття «українець» нарешті стало з паспортного громадянсько-політичним.

Напевно, можна побачити витоки того, що відбувається, в минулому України…

Культури просто так не вмирають — а може, і взагалі не вмирають ніколи? Все-таки ще двісті з гаком років тому гетьманів у нас обирали, і дуже сильно підозрюю, що якби не було в культурному «геномі» українців цього (дуже шевченківського!) відчуття «неправедности» всякої невиборної, «призначеної згори» влади, то самих тільки тринадцяти років громадянського суспільства для становлення української демократії могло б, либонь, і не вистачити…

Якщо ж простіше, то впродовж останнього року в Україні остаточно оформився вже віддавна спроквола визріваючий цивілізаційний розрив між суспільством і владою. Пострадянська влада попросту репнула на тілі України по всіх швах, як на дорослому юнакові благенький підлітковий костюмчик. Не виключено, що нарешті настав «не календарний», як висловлювалась Ахматова, а справжній — духовний, чи, якщо завгодно, метафізичний — кінець СРСР.

Як і чому українська інтелігенція — письменники, діячі культури — бере (чи НЕ бере) участи в «помаранчевому русі»?

По— перше, революція на те й революція, що в ній у той чи той спосіб беруть участь УСІ, від малого до старого, -від мого сусіда-таксиста, який після зміни задарма розвозив по хатах людей із мітингу, до директора мого улюбленого японського ресторану, який щовечора відправляв у наметове містечко машину безплатних суші, і не менш ніжно мною люблених Олега Скрипки й Марійки Бурмаки, що не знати як не зірвали собі голосу багатогодинними безкоштовними концертами на вітрі й морозі. По-друге, головним двигуном «Помаранчевої революції», як і належиться «за підручником», виявився саме «третій стан», себто український середній клас, — і, розуміється, інтелігенція в тому числі. Вона-то почала опір іще ген як задовго перед 21-м листопада — і самвидав відродила (у вигляді роздруківок з Інтернету й самопально виготовлених листівок), коли по всіх телеканалах, крім 5-го й ТРК «Ера», ще плавом плинула цілком радянської стилістики пропаганда (Янукович — «креп-кий мужик» і чудовий прем'єр, Ющенко — підлий аґент американського імперіалізму, з ножем у зубах і свастикою на лобі), та й сам Інтернет якісно ох як змінився…

Для нас він став одним з найважливіших джерел інформації про події в Україні…

Взагалі про роль Інтернету в цій революції коли-небудь дисертації буде понаписувано, настільки важливою виявилася ця «зона свободи». А десятки тисяч інженерів, журналістів, студентів, що записувалися спостерігачами? А тисячі годин аматорського відео, на яких по всій країні люди з ризиком як не для себе, то для камери, фіксували незліченні «хоррори» цих виборів? Не живучи в Україні, мабуть, важко уявити, наскільки, власне, перемога Ющенка «не належить йому» і тільки до певної міри може бути віднесена на рахунок його штабів (за моїми «спостереженнями стороннього», справи там за багатьма параметрами стояли аж ніяк не блискуче!). Люди тому й вийшли на вулиці, що перемогу вкрали не в Ющенка, а в них, у всіх нас, це нас одурили (у тому числі, як терпляче пояснювали «помаранчеві» ошелешеним «біло-блакитним» десантникам, і прихильників Януковича: «Адже ви так і не знаєте, скільки вас насправді!»). Просто Ющенко зумів стати символом, що об'єднав і консолідував націю за тією самою моделлю, що Гавел чехів у 1989-му, а Іван Павло II поляків у 1980-му: він представляє рідкісний (може, тільки на таких-от переломних етапах історії й успішний!) тип морального політика . Ось це й виявилося найважливішим — і найбільш запотребованим.

Ще перед першим туром Янукович, виступаючи в Донбасі на якомусь черговому «хозпартактиві», вигукнув фразу, що стала крилатою: «Я верю, что сильньїх й здоровьіх людей у нас больше, чем зтих козлов, которьіе постоянно мешают нам жить!» Мене тоді вжахнули були навіть не «козли», а апеляція до «сильних і здорових» — пряма цитата з промов Гітлера 1933 року. Але от тепер, після двох місяців «опору козлів» і трьох тижнів Майдану, що потрясли світ, мимоволі думаєш собі: а правду ж дядько сказав! — якщо мати на увазі «сильних і здорових» не тілом, а духом, то їх, як з'ясувалось, у нас і справді неймовірно багато! З огляду на те, як довго розтлівали власті українське суспільство, воно виявилося навдивовижу морально здоровим. І, зрозуміло, вся інтелігенція, що була тихо задихалася в атмосфері гуснучої брехні й продажности, цієї осені вилізла зі своїх «екологічних ніш» і рушила по-партизанськи «рятувати вітчизну» — хто як умів.