Notre Dame dUkraine: Украiнка в конфлiктi мiфологiй

Забігаючи наперед, уточню, аби уникнути непорозуміння, що імперську аристократію як  к л а с  («аристократію в ледачому сенсі», за точним висловом П. Куліша) «українці», з їхнім суто «буржуазним» культом праці, зневажали як «пустопорожню» [647], самі себе з нею жодним чином не ідентифікували, навіть коли формально до неї належали, а реґламентовану до дрібниць аристократичну звичаєвість трактували переважно з поблажливим гумором, для нас на сьогодні вже геть екзотичним [648] (великопанське виховання Миколи Лисенка в інтерпретації М. Старицького — друга, кузена і швагра — обертається чимось на кшталт домашнього курйозу [649], у Косачів так само добродушно кпили з «генеалогічної манії» петербурзького родича, каламбурили над своїм родовим герцоґським титулом, переінакшуючи латинське San Sabo — «св. Сава» — на французьке «sans sabot», аналог російського «безлапотник», і жартома титулували молодших Косачівен, котрим улітку під час гостьового велелюддя нестало місця спати в домі, «герцоґинями де Комор» [650], а в «якобінському» домі Драгоманових на тему дворянських привілеїв — тих самих, що їх дід Лесі Українки боронив у своїй юридичній практиці! — оповідалися анекдоти просто-таки мольєрівського штибу [651]). Деякий відбиток цього комізму можна добачити і в етикетному педантизмі Командора: всі ті суворі приписи жалоби по ніколи не бачених дядькові, тітці, «братові у третіх чи небожеві у четвертих», у висліді яких Анна за все своє заміжжя не була в жалобі (як із готовністю підказує їй позбавлений почуття гумору Командор) аж «цілий місяць», викликають у читача все-таки радше посмішку, ніж відчуття камінного гніту, — одначе тільки до того моменту, коли з'ясовується, що дотримання «вимог найменших етикети» для Командора зовсім не самоціль, не виплід його внутрішніх переконань, а неуникненний, хоч і не конче приємний засіб, — по-сучасному мовивши, «політтехнологічний прийом» — у задуманій ним боротьбі за престол: «камінність», отже, лежить не по стороні норми як такої, а по стороні влади (в цьому сенсі це таки справді драма «проти „політики“», як, за свідченням М. Драй-Хмари, резюмувала Л. Старицька-Черняхівська Лесин до неї листовний коментар [652]!). Що ж до норми «поза собою, вищої за себе», якій належить «добровільно підпорядковуватися» не з примусу, а з «глибокої внутрішньої потреби», і наявність якої Ортега-і-Гасет вважав головним розпізнавчим критерієм аристократизму («Це є життя, обернене в дисципліну, — шляхетне життя. Шляхетство визначається вимогами, обов'язками, а не правами» [653]), то під цим оглядом «українців» косачівського кола таки доводиться визнати аристократами par excellence, причому «предківський спадок» лицарської служби (NB: НЕ сама по собі «ледача», пасивна високородність [654]!) мислився в цій спільноті тим категоричним імперативом поведінки, «преділом, іже не прейдеши», який і «прив'язує» до норми (пор. у В. Матушевської про «рід, зв'язаний одним почуттям»), тримає при ній додатковим зобов'язуючим вагарем (як Дон Жуана — перстень Долорес!), не дозволяючи з неї збочити. Як спрацьовує цей «вагар», видно по тому, що кожна спроба від нього «визволити» сприймається гаданим «невільником» як замах на особисту свободу й спричиняє негайний протест — хоча б такий, яким вибухає Леся Українка в листі до М. Павлика від 10.04.1903 p., у відповідь на цілком безневинне для людини, жодними спадковими приписами не обтяженої, застереження, що, живучи в Галичині, панні Косач довелося б поводитися «тихо» та «скинутися всякої політики», — таке, може, пристало б К. Квітці, бо «у нього в родині не було декабристів, соціалістів-еміґрантів і радикалів-засланців, він не пам'ятає 70-х років!», але для неї, дочки старогромадівців-«сімдесятників», онуки Якова Драгоманова, небоги Михайла Драгоманова по материнській лінії і Олени Тесленко-Приходько («тьоті Єлі», чий арешт і висилка в Олонецьку губернію 1879 р. стали першим життєвим потрясінням 8-літньої дівчинки) — по батьківській, подібна «зрада» родинних традицій (от уже, достоту: «Такий весь рід: вікліфовці, лолларди, / „незгідні“, „незалежні“, „рівноправці“» [655]…) є не більше не менше, як «самовбивство» [12, 65], — noblesse oblige! М. Павлик не розуміє причин такої темпераментної реакції й ображається. Аристократка перепрошує фразою, теж навряд чи зрозумілою «різночинцеві»: «Мій лист <…> зовсім не був вимірений проти Вас, а скоріш проти мене самої» [12, 66]. Достеменно так.

При цій нагоді не втримаюсь поставити запитання, яке має виникнути в усякого вдумливого читача: щó ж то, цікаво, такого важливого з «70-х років» (які в нашій свідомості нині зяють темним провалом, нічим, крім Емського указу, не прикметним!) могла «пам'ятати» дівчинка «молодшого шкільного віку» (7—10 років), що потім дало 32-літній письменниці підставу апелювати до тої дитячої пам'яти як до одної з базових констант свого «спадку»? Йдеться ж бо явно про щось більше, ніж дитячі травми від розлуки з коханими родичами з числа висланих «вікліфовців»-«лоллардів», — навіть якщо, як пише шестилітня Леся до Женеви Драгомановим (вмисне на те й вивчившися писати!), «Я дуже скучила за вами всіми» [10,9] і, особливо зворушливо, «Де ви живете, бо ми колись до вас приїдем?» [10, 10], — а у випадку «тьоті Єлі» травма навіть спричинилася до одного з унікальних у світовій літературі дитячих «моцартіанських» інсайтів, коли художня інтуїція випереджає соціальний розвиток індивіда, — до першого вірша юної поетеси з його геть-то недитячим зачином («Ні долі, ні волі у мене нема…»), у якому з подивом упізнаємо, страх сказати, пра-зернятко тої самої проблематики (що є «доля», а що «воля»?), котрій присвячено «Камінного господаря»… (Психологія дитячої творчости, нівроку, давно вже розвинулася в самостійну галузь, і давно б час вітчизняним дослідникам зацікавитися й феноменально раннім виявом Лесиних літературних здібностей: при належних методиках у ньому, поза сумнівом, віднайдеться чимало семантичних ключів до її міфа!)

Почасти відповідь на це питання дає сама Леся Українка — в іншому, вже зрілому вірші «Забуті слова» (1900), теж навіяному образом молодої «тьоті Єлі» («Мені сім літ минало, / а їй, либонь, минуло двадцять літ» [656]), яка, плетучи з маленькою небогою вінки, щось їй пристрасно оповідала «про волю золоту», то оплакуючи якихось «замучених братів», то виносячи комусь «грізні вироки», — яких і кому, лишається неясним, самі «слова» забулися, бо не в них справа, справа в набагато важливішому (саме так!) — у їх «барві» і «мелодії»:

Сказавши за М. Шлемкевичем — «це царство Ероса, царство, що в ньому лямпадою не ясні мислі, але релігійні здогади та формотворчі починання мистецтва. Це вихідна точка культури» [657]. Саме ця точка, взята на шкалі індивідуального духа, у вірші й фіксується. Цілий його образний ряд — то «кінострічка» архетипів, історія народження міфа під виглядом одночасного плетіння вінків (NB: акт суто формотворчий, ба й підкреслено «космогонічний», як упорядкування хаосу: «Здавалося, вона плела не для забави, / а щоб зробить оправу для речей» — курсив мій. — О. З.) та «творення світу» словами-ейдосами, «червоними» і «необачними» [658] (NB: чи не є кожна дитина стихійним піфагорейцем?), — і в центрі цього світу, витворюваного на очах зачарованої (і то таки, без перебільшення, «на ввесь вік»!) дівчинки, на правах деміурга (=жіночого божества?) опиняється образ молодої жінки, сповненої, як потім скаже дівчинка вирісши, «надлюдської екзальтації», — тип весталки, діви-жриці, «тип мучениці прирожденної, що все мусить гинути розп'ята на хресті, хоч би мала сама себе на той хрест прибити, коли бракує для того катівських рук», — «грішниці» з однойменної поеми, і Іфігенії, і Міріам, і Тірци, і Прісцілли, і Мавки, і Долорес, — одне слово, вічної Українчиної пошукувачки за Абсолютом, невситимої у своєму пошуку («бо там, де Анна могла б уже бути щасливою, Долорес ще б таки не знайшла свого святого Грааля» [12, 462]), образ ідеальної лицареси Святого Духа, що й стала для семилітки взірцевою рольовою моделлю. (Взагалі, треба сказати, що «косачівський» вплив на Лесю Українку якось випав із поля зору лесезнавців, затлумлений інтелектуальним блиском Драгоманових, і це вкрай несправедливо, бо в її чуттєвому формуванні вирішальну роль відіграла таки незаперечно «батьківська лінія» [659], і невипадково ж сама вона завжди ідентифікувала себе як «жінку з косачівського роду» — пор. її напучування сестрі: «Коли ти  м о ж е ш, то се вже досить для жінки з косачівського роду (згадай, що нам часом на сю тему тітки говорили)» [11, 234]).