Notre Dame dUkraine: Украiнка в конфлiктi мiфологiй

Завважмо, що для самої Лесі Українки, точніше, для Лариси Петрівни Косач, бунт почався ще раніше: «переступанням першого порога» (Дж. Кемпбел), відходом від свого соціально-конвенційного, статусного «я» (чи радше, фройдівського «Id») панни з доброї родини («дворянки, дочери действительного статского советника»), до того ж формально з хворим не зарученої, був уже сам її приїзд до Мінська — здійснений усупереч волі батьків і взагалі всупереч усім, приналежним жінці її становища, звичаєвим нормативам. Які психологічні бар'єри з боку найближчого оточення довелося їй при тому долати (щодо соціально-статусних, то ті завжди обходили її якнайменше [73]!), можна здогадатися хіба з натяків, розсипаних у листах, як-от до В. Д. Александрової-Мордовець: «я <…> много раз встречала у людей, вообще очень умных, хороших, отзывчивых, неумение или нежелание понимать такие отношения <…>; я слышала не раз, как подобную дружбу називали ломаньем, самообманом, чудачеством или, в лучшем случае, ненормальностью; и зто говорили не пошляки, а люди, вообще достойные уважения» [11, 336]. Що далеко складніше собі уявити, якщо взагалі можливо (тут уже справді, як казав Гамлет, «далі — мовчання», і Леся Українка в іншому «мінському» листі невипадково йому вторує: «есть вещи, которых даже не следует стараться высказывать, потому что слова выдуманы не для них» [11, 215]), — це її духовний досвід «Орфея в пеклі», невпинне й самотнє двомісячне сходження в смерть за коханим чоловіком («Взяли, правда, на ночь сиделку, но, во-первых, она не может сидеть беспрерывно всю ночь (а оставить больного нельзя ни на минуту одного, потому что он нуждается в помощи, как грудной ребенок), а во-вторых, я не могу сдать его на всю ночь на чужие руки, зто было бы и для него и для меня тяжело» [11, 214]; «я часто не узнаю теперь своего друга, так он бывает странен, как будто даже отчужденность какая-то чувствуется. Я искала этому причин в его, откуда-то теперь явившейся <…> религиозности, проявляющейся и в бреду, и наяву, но он сказал мне вчера в одну минуту просветления: „Это отчужденность смерти, других причин не ищите“. <…> мне все кажется, что только тень его со мной осталась, а сам он только изредка, на короткие моменты является и снова исчезает…» [11, 215], і т. д.) — аж доки ця миготливо-тонка нитка так розпачливо підтримуваного зв'язку нарешті не уривається («в последний день я не стала бы удерживать его при жизни, если бы даже это было в моей власти; только присутствие его родных мешало мне впрыснуть ему морфий (меня упорно преследовала эта отчаянная мысль)» [11, 239]) — і Орфей-Психея зостається перед лицем розверзтої пустки («Міріам зостається в пустині сама»).

Досвід такого близького переживання смерти і сам собою завжди є екстремальний, найбільш сенсобуттєвий для кожної людської істоти — пов'язаний із доторком до гранично оголених підстав людської екзистенції. Але для нашої Психеї-Орфея це ще й досвід одночасно веденої запеклої, лютої й безупинної війни з «землею й небом» — з цілим оточенням хворого, яке покинуло його вмирати на самоті («Який він одинокий, Боже правий!» — жахається Міріам, і ті самі інтонації гніву й розпачу на адресу «сонного кодла» байдужих друзів звучать у листах Лариси Косач з Мінська), і з усіма трансцендентними силами (=богами), які готують коханій людині такий гнітючо безславний кінець. На перший погляд, це богоборство відверто старозаповітного, дохристиянського зразка, згадане і в незакінченому вірші 1898 р. «Якби я знав, що їм нема рятунку», в епізоді про боротьбу Якова з янголом у Пенуїлі (за Книгою Буття, 32:25—29: «І зостався Яків сам. І боровся з ним якийсь Муж, аж поки не зійшла досвітня зоря. І Він побачив, що не подужає його, і доторкнувся до суглобу стегна його. І звихнувся суглоб стегна Якова, як він боровся з Ним. <…> І сказав: „Не Яків буде називатися вже ймення твоє, але Ізраїль, бо ти боровся з Богом та з людьми, — і подужав“»), — з тією, одначе, різницею, що Психея-Міріам, цей «Яків жіночого роду», ведучи свою боротьбу з Богом (Месією) та людьми, які покинули його на смерть, не роїть анінайменших надій «подужати» і сповна здає собі справу, що шансів у неї жодних (Месія небезпідставно закидає їй: «Таке смирення гірше від гордині»!), — нею рухає тільки й виключно «як поломінь, палка <…> любов», цебто дійсно несамовита за вольовою «температурою» інтенція цілої істоти врятувати коханого від екзистенційного жаху самотньої смерти («Нехай даремне! Та позволь загинуть / хоч не за тебе, то з тобою вкупі!» [74]), — якщо вже не викупити його в жорстокого Бога-Отця ціною власного життя, то принаймні непорівнянно страшнішою з релігійного погляду ціною власної душі (вічного спасіння) опротестувати волю і Отця, і покірного йому Сина-Месії, кинувши у вічі авторитарно-владним небесам своє непримиренне — не Орфеєве, а Алкестідине, — жіноче «Ні!» (так уперше з'являється в Лесі Українки промовити від першої особи той самий Дух, котрий, нагадую, у семітських мовах є жіночого роду, — витіснений з ортодоксального християнства патристичною ревізією жіночий компонент божества, з яким ми ще не раз зустрічатимемось у дальшому ході цієї студії).

З точки зору XX століття, котре в українській культурі в прямому (календарному!) й переносному розумінні якраз і відкривається «Одержимою», це суто екзистенціалістський бунт проти смерти, який згодом знайде розлогішу філософську артикуляцію в «Бутті й Ніщоті» Ж.-П. Сартра та в розправах мислителів Франкфуртської школи. З точки ж зору міфа та архетипів колективного несвідомого, сюжет виглядає ще цікавіше й провадить нас у глибину тисячоліть, до «Магабгарати» і «Бгагавадгіти», — тільки там знаходимо в такому чистому вигляді постать божого помічника (царевича Арджуни), який добровільно обирає для себе довічне пекло, щоб у цей спосіб довести свою абсолютну відданість богові Крішні. У неортодоксальній, гностико-маніхейській традиції можна знайти вказівки на те, що подібну місію ранньохристиянська екзегетика (згодом скваліфікована ортодоксальною церквою як єретична) певний час була схильна приписувати Юді [75]. Власна «есхатологічна програма» Міріам звучить на диво схоже до цієї ідеї, загубленої в нетрях давніх релігій і єресей Сходу (на яких, нотабене, Леся Українка таки несогірше зналася — ще замолоду спромігшись самотужки написати підручник стародавньої історії східних народів!), — ідеї найбільшої, трансцендентної жертви, яку здатна скласти людина своєму божеству:

Жарти набік — така Психея не вдовольнилась би від богів мізерною, як на її есхатологічний максималізм, подачкою у вигляді тимчасового воскресіння свого коханого (Міріам і не вдовольняється вісткою про Воскресіння, навпаки — сприймає її як остаточну поразку Месії в його спробі змінити людей на краще: «Для сеї самої юрби воскреснуть? / На се, либонь, не стало б і Месії!»). Міфологічна пригода такої Психеї, як бачимо, не просто ставить її в позицію онтологічного виклику, — вона дає підстави говорити про народження (чи відродження) якісно іншої, незнайомої ортодоксальному християнству міфологічної героїні, пов'язаної з набагато древнішими пластами культурної пам'яти людства. Ця героїня виступає не коханкою, не нареченою (Міріам не визнана Месією в такій ролі!), а своєрідною «тіньовою» (видимою вже хіба що крізь «окуляри» езотеричних учень і єресей) партнеркою, «іноверсією» вмираючого й воскресаючого бога, — чи, в перекладі з мови міфа на мову історичних реалій, тією Христовою ученицею й жінкою-апостолом, котру отці церкви могли й справді хіба що проклясти, символічно «каменувавши» (що й було благополучно вчинено з багатьма колежанками Міріам, постатями цілком достеменно-історичними, що їх із різною мірою брутальности вилучено з церковної історії [76]), — і чиє «Євангеліє від Міріам» (бо саме таким «апокрифічним євангелієм», в остаточному підсумку, і є «Одержима»!) могло мати свої аналоги, в кращому разі, серед знищених гностичних апокрифів II—III ст., знайдених у Наг-Гаммаді (Єгипет) щойно в 1945 р. — на тридцять третій рік по смерті Лесі Українки. Принаймні зацілілі фрагменти гностичного «Євангелія від Марії», де Марія «розплакалась» від того, що інші апостоли (Андрій і Петро) не повірили отриманим нею від Учителя одкровенням про проходження душі через владу «земних панств» [77], проливають на образ «одержимої» Міріам куди більше світла, ніж усе, понаписуване досі в нашому літературознавстві про авторчине антихристиянство й «атеїзм». Якщо вести мову в гностичних термінах, можна сказати, що душа Міріам, пройшовши на землі слід у слід за Месією всі митарства, зачепилась за владу останнього з «панств гніву» — гнівної мудрости, звідки її визволяє тільки мученицька смерть під градом каміння — «не за щастя… не за небесне царство… ні… з любови!».