Тернистий шлях кубанця Проходи

У таборі знали, що Прохода — «українець, до того ж ще й петлюрівець». Не забував про це і капітан Грінзберг — мерзотник з «пронизливими колючими очима» [98, с. 41]. Якось він закликав кубанця в кабінет начальника КВЧ (культурно-виховної частини). Там уже очікував лікар.

Грінзберг наказав Проході роздягтися, а лікареві — оглянути його.

Коли Василь скинув одяг, капітан кинув задоволено:

— Відно, што ви значітєльно паправілісь.

— Да, гражданін капітан, нємного опух.

Вердикт про зняття інвалідності постановив сам Грінзберг, лікар мусив лише погодитися, хоч і знав, що це рішення має бути колегіальним.

Сперечатися не було сенсу — ні лікареві, ні Проході…

На Воркуту

Одного теплого квітневого дня 1948 року до майстерні зайшов дозорець і гукнув:

— Прохода, сабірайся нємєдлєнно, поєдєш на родіну.

Василь страшенно здивувався і зрадів. У санітарній частині він довідався про наказ відправити усіх чужинців до Ленінграда, а вже звідти — в їхні країни. У талліннському таборі виявилося семеро громадян інших держав — три поляки, австрієць, угорець, росіянин з Болгарії та Прохода, громадянин Чехословаччини. До обіду всі вони пройшли санітарну обробку, сяк-так помилися, постриглися і поголилися.

Отримавши на два дні сухий пайок, сіли до вантажівки. Приятелі щиро раділи за Проходу і тихо сумували, думаючи про свою долю.

Наступного дня Василь уже був у «Крестах» у Ленінграді. Тут він пробув вісім тижнів, кожного дня очікуючи звістки про репатріацію. Товаришами по нещастю виявилися естонська інтелігенція, лютеранський пастор і православний священик. Познайомився Прохода з Миколою Поповим, сином полковника Добровольчої армії, який отримав 10 років «за батька».

І ось настав «той» день. Грюкнули двері, і до камери зайшов лейтенант з охоронцем та зачитав список в'язнів, яким наказано готуватися до етапу. Василя здивувало, що разом з ним поїдуть й естонці. Невже їх теж відправлять до Чехословаччини?

Лише вранці він збагнув, що сполипінський вагон везе його не на захід, а на схід… Коли доїхали до Вологди, Василь згадав земського начальника з Оріхова Балліна, який лякав селян, що зашле їх до Вологодської губернії. Ось куди завела життєва стежка кубанця. Та вона тут не закінчувалася — Прохода мав здолати ще дві тисяч кілометрів — аж до самої Воркути.

До столиці ГУЛАГу етап прибув на початку червня 1948 року. «Було 12 годин ночі, — пригадував Василь, — а сонце знаходилося ще над південним обрієм. На моє запитання, коли тут сідає сонце, мені відповіли, що воно впродовж двох місяців не заходитиме зовсім. Почалось заполярне літо. На решту 10 місяців припадає зима з двома місяцями постійної ночі… У мене склалося враження, що ми втрапили до пустельної місцевості без жодної деревної рослинності, на якій всюди були лише загороди з колючого дроту з вишками, а за ними — низькі дерев'яні бараки, обмазані глиною, що місцями обсипалась…» [98, с. 46].

Під час медичного огляду лікар визнав Проходу дистрофіком і наказав покласти до стаціонару. Тут Василь в одному санітарові розгледів підхорунжого Сірої дивізії. Це була щаслива зустріч. Упізнавши Проходу, підхорунжий зрадів йому наче рідному братові. Він все зробив, щоб товариш став на ноги: давав йому подвійну порцію баланди, приносив кістки з м'ясом, діставав додаткові пайки хліба і сухарів… «На жаль, — згадував Василь Прохода, — я тепер не можу пригадати точно прізвища цієї надзвичайно милої людини; здається, називався він Нагорнянський» [98, с. 47].

Лікар також був українцем. Протримавши Василя два тижні в лікарні пересильного табору, він допоміг помістити його (як дистрофіка) в більший стаціонар на березі річки Воркути. «Дух у мене був сильний, з вірою у перемогу, — писав Прохода, — а от від слабкого тіла зосталися кістяк і шкіра. Важив я щось біля 50 кілограмів» [98, с. 48].

У стаціонарі ПХ (посиленого харчування) керували українець Лисецький та лікар-литовець, які симпатизували і допомагали Проході, кололи аскорбінову кислоту (проти цинги), давали риб'ячий жир та, головне, протримали його там 10 тижнів. За цей час Прохода набув майже 30 кілограмів «заполярного м'яса», позбувшись нарешті дистрофії. Це призвело до того, що «начальник санітарної частини, москаль, напосівся, щоб виписати мене як здорового на роботу», — писав Прохода [98, с. 50].

У комендантському ВТП завідувач кухні запропонував Проході чудову (як на табірні умови) посаду: контролера на кухні — мрію багатьох в'язнів. Обов'язки контролера — неважкі: слідкувати за правильним одержанням продуктів, видачею готової продукції і взагалі за тим, щоб не крали. «Для такої ролі треба самому бути пролазою, — писав пізніше Василь, — що знає всі злодійські звички. Звісно, при чесному виконанні своїх обов'язків не можна було уникнути суперечок із блатними. Бути постійно в теплому помешканні та мати добру страву спокушувало мене, але я одверто заявив завідувачеві, що на таку роль не надаюсь» [98, с. 53].

Чесність Прохода виявив навіть тоді, коли мова йшла про фізичне виживання. По правді живи, по правді й вмреш, вважав він.

Розплата за віру у справедливість не забарилась: його зарахували до залізничної бригади — на роботи з лопатою на відкритому повітрі при 20-градусному морозі. Першого ж дня він обморозив пальці. Та лікар-єврей звільнення не дав. Навіть не подивився на його руки, чим глибоко образив вояка. Прохода змушений був три тижні працювати з обмороженими пальцями. Вся бригада обурювалася, згадував він, чому «мене — старого і кволого — виганяють на роботу, і дивувались, чому я не прошу призначення лікарської комісії для звільнення мене від тяжкої фізичної праці. Але йти і просити того попихача з амбулаторії я не хотів» [98, с. 55].

Та найгіршим стала відсутність у переповненому бараці вільних нар. І немолодий уже чоловік, страшенно виснажений, мусив спати на короткій дошці, яку клав на кінці нар двох блатняків, котрі обкидали його вуркаганською лайкою. Нарешті пожалкував кубанець, що не пристав на пропозицію завідувача кухнею…

У квітні 1949 року Проходу перевели у Північний район Воркутинського вугільного басейну до режимного табору № 3 «Речлаг», тобто ще далі на північ. Його номером став ІЕ-375.

Коли Василь влаштувався писарем у санітарну частину, з'явилася можливість ознайомитися з анкетними даними в'язнів, вивчити національний, соціальний і віковий склад бранців, довідатися, за що їх було засуджено. Виявилося, що у таборі українців було більше половини. Естонці, латиші і литовці разом становили 30 %, решта — білоруси, поляки, росіяни, євреї та інші.

Національно свідомої української інтелігенції у таборі було мало. «Значно більшою національною свідомістю відзначалися прибалтійці та поляки, які між собою розмовляли своїми рідними мовами». І все ж «сіра, головно селянська, маса була свідома своєї національної окремішності від москалів і горнулась до української інтелігенції для моральної підтримки у спротиві намаганню зробити з них «радянських людей» [98, с. 70, 71].

У таборі існував підпільний український гурток на чолі з талановитим лікарем-хірургом Конським, який задля конспірації спілкувався російською, бо всі, хто розмовляв українською мовою, потрапляли під підозру. Представники гуртка не раз зав'язували з Проходою розмови, але він не дуже відгукувався, оскільки вважав, що в СССР «справа розвідки поставлена так геніально, що всяка таємничість рано чи пізно стає явною для НКВС» [98, с. 76]. Лише Володимиру Корецькому з Макіївки Прохода розповідав правдиву історію Визвольних змагань 1917 — 1920-х років. З іншими українцями близьких стосунків, як правило, уникав.

«Всякі об'єднання в таборі без відома начальства — пастка для легковірних, а для провокаторів — легка праця й добра їжа, — говорив він Корецькому. — Допоки не пощастить нам вийти на волю, маємо лише особистим довір'ям безпосередньо і навзаєм морально підтримувати один одного, щоб не втратити своєї людської гідності та не наражатись на передчасне знищення» [98, с. 77].