На схрещених дорогах

Дорогі сестри, чи Ви писали коли? Чи ви знаєте, що значить казати письменникові писати по наказу і за згори установленою тенденцією? Мій Степан мучився, ходив по хаті, сідав, писав і дер написане, курив, не спав. Вкінці зрозумів, що по наказу не годен нічого творити й завдання не виконав. Так перестав бути письменником. Бо бути письменником — це беззастережно служити режимові, і писати тільки те н так як вимагає партія большевиків. А вона вимагає похвал, поклонів, агітації й вихвалювання режиму, що поневолює й убиває.

Степан пішов до банку як службовець. Ми відідхнули з полегшою, думаючи, що йому безпечніше в конторі. Одного дня його покликали до НКВД і, покликуючись на провини батька й брата та під загрозою винищити решту родини, зажадали, щоб підписав зобов’язання служити батьківщині. Що це за зобов’язання? Невже ми всі не служимо їй без підписування зобов’язань? Мій син і сам добре не знав. Думав, що, не маючи до нього довір’я, таким способом наглядатимуть його.

З тої пори що десять днів його кликали туди. Раз до установи НКВД, то знову до приватної кватири тайних його службовців, до неймовірних і підозрілих льокалів, і між ним і переслухуючим лежав револьвер. Випитували про всіх, жадали доносів на товаришів праці, навіть на сім’ю. Степан не міг і не хотів доносити на нікого, хоча ворогів нового устрою було багато, бо всі вже вспіли його пізнати та багато дехто й потерпіти від режиму. Степан мучився, страждав і боровся.

Кожен раз натискали на нього кріпкіше, кожен раз жадали виказання ворогів. Намічували осіб, що їх треба слідити, і на них доносити. Степан приходив завжди з нічим, кажучи, що дані особи говорять прихильно про владу або, що не бажають говорити про політику, що нічого про них не знає. Заявляли, що в такому випадку він сам ворог і зв’язаний порозумінням з ними, відомими ворогами совітської влади.

Коли вони примусили його підписати цю заяву, він зобов’язався про те не говорити нікому. І справді, про справу не знала ні його дружина ні приятелі. Але мені, своїй матері, він сказав. І кожного разу я виряджала його на ці муки. Наш рік ділився на десятиднівки. Що ближче проклятий день то наша тривога зростала. Ми не потребували календаря. Мірою тривоги ми мірили час.

Потім, коли він пішов, я ходила по хаті, від вікна до вікна і не находила собі спокою. Я дрижала, мерзла й дзвонила зубами. Я не була спроможна думати. Кожен крок на сходах заставляв мене вибігати до дверей. Кожен крик на вулиці видавався мені останнім криком мого сина. Коли вже надходила ніч, і мого сина не було, я кидалась на лежанку й уся трусилася в божевільній тривозі. Уява малювала мені жах, що переживав мій хлопець.

Тут значило: або ти мене потопиш, або я тебе. На такій страшній конфіденціяльній структурі держиться ця держава. Кожен наглядає за другим, видає його, знаючи, що той, можливо, вже видав його. Або він, або хтось інший мусить згинути. Відтіля громадянство таке покірне, спокійне й мовчазне.

Але мій дорогий хлопець волів згинути, як погубити другого. Одного дня я вирядила його як на смерть. І він не вернувся більше. Понура мовчанка запанувала над ним — як над плесом озера, коли в нього кинули камінь. Мій син пірнув у жахливу пустку. І ще щоб я знала, що він поляг на полі бою зі зброєю в руках. Яка я була б щаслива! Але я й нині боюсь подумати про муки, серед яких він мусів згинути. Ще й тепер, по роках, я зриваюсь поночі і мені здається що я чую стогони муки десь у підвалах НКВД і бачу там змасакрованого трупа мого сина. Хай їх Бог скарає за нього і за всіх наших синів замучених так!

Дружина його й досі не знає нічого. Я сказала їй, що його арештували, як Романа.

Знаєте, що зробив мій наймолодший син після того? Він кинув потайки дім і пішов у ліс партизанити. Він став до боротьби з ворогом, що знищив його рід і його нарід. У нерівній боротьбі, в лісі, зі зброєю в руках він розрахувався з обома ворогами нашими: спершу большевиками, а потім німцями. Коли другий раз до нашої землі наближались большевики, він жив ще. Але чи живе тепер?

Про доньку мою, Іванку, ще розказати вам? Її історія така проста як історія тисячів радянських жінок. Тому, що її чоловік, як член націоналістичної партії, втік від арешту за кордон, її разом з дітьми вивезли в Сибір.

Як це діється?

Ночі для радянських громадян навіть страшніші за дні. Удень небезпека наче б не така страшна, як уночі. Уночі над містом темінь і глуша. По вулицях їздять якісь авта. Це вантажники. Добре вловлює їхній гомін вухо бідного громадянина. В таку тривожну ніч він не спить. А той, що чекає, що нині хвиля «чистки» докотилася до нього, навіть не лягає спати. Припавши до вікна, наслухує. Потім перед домом спиняється машина, на сходах тупотять кроки. Тяжкі кроки окованих чобіт. Дзвінок — якщо його досі не вилучили — або добивання прикладом до дверей. І гострий наказ: собіраться!

Лемент, плач, інколи тільки глуша. Навіть частіше.

Іванка скинула до валізки кілька кусків дитячого одягу, я дала їй стільки грошей, що мала, і дві хлібини, вона покинула хату під штиками вояків, пригортаючи до себе дітей. Насильно втиснена в перевантажене людьми авто, вона від’їхала в невідоме. Запломбованими вагонами, набитими людьми — наступного дня віз потяг смерти сотні, тисячі таких, як вона. У далеку дорогу, в Сибір. На каторжну працю серед тайги, страшних, смертоносних морозів у лихому одягу, з дрібними дітьми. Описати це я не годна вам, Жінки Заходу. Я українська мати.

Ви дивуєтесь, що після того всього серце в мене не розірвалося. Прецінь Ніобі воно скам’яніло з болю. І віки милосердяться над її мукою. Але в Україні як не кожна мати, то щодруга могла б вам розказати те саме і ще гірше, як оце я розказала вам, Сестри. І тому вони такі спокійні та на вигляд зрівноважені. Бо в них серце скам’яніло. Але над нами, новітніми Ніобами ніхто не милосердиться. Бо ми жертви всевладного режиму, що брехнею або мовчанкою покриває наші муки.

Що Вам ще сказати, що Вам ще показати, Матері й Дружини Заходу? Після неповних двох літ таких порядкувань у нас большевики попали в війну з дотеперішнім союзником: німцями й мусіли покинути нашу країну. Зараз після приходу німці розкрили тюрми й льохи та дозволили публіці оглянути трупи та шукати серед них своїх близьких.

Оце настала макабрична проща до стосів трупів. Від місяців зогнилих, збутвілих, відразливо смердячих, жахливих, з слідами мук і масакрування: поламаними кістками, дірами від пострілів в черепах. Сотні, тисячі в кожній тюрмі. У підвалах у бетонових сховищах.

До них ми жінки й матері йшли прощею, шукаючи своїх. І я відбула мою Голгофу, і я взяла участь у цьому макабричному ноктюрні. Ми йшли між рядами чорних, відразливих трупів, що їх виложили на подвір’ї, підносили рядна і заглядали в їхні обличчя, що від довгого часу були в землі. Ми доторкались до решток одягу, стараючись хоч по ньому пізнати чи це не його сорочка або светер. Чи ми плакали? Мабуть ні. Чи ми не збожеволіли? Ні.

Ми обійшли тюрми і льохи, оглянули тисячі трупів, але наш ум працював на диво ясно, а наші нерви були на диво спокійні.

Так ми шукали чоловіків і синів і сестер і доньок замучених у тюрмах НКВД.

Але як большевики мали другий раз прийти до нас, ми не мусіли вагатися що робити. І, хоча наша земля опливала кров’ю з рук других окупантів, німців, ми не мали іншого вибору, як податися в Німеччину. У великому поході з наших земель у чужину, на захід і щораз більше на захід. Рятуючи останки українського народу недомученого катами. І коли діти наші згинули, ми взяли на руки внуків, отрясли з взуття пил нашої батьківщини і пішли в мандрівку тернистими шляхами еміграції, без дому, захисту і завтра.

Чи Ви тепер розумієте нас, українок, Ви, Жінки Заходу?

Такого листа написала до жінок світу Мати-українка. Тоді, коли над нею, залишками її роду — її онуками і всіми іншими людьми, що жили в таборах висіло мариво насильної репатріяції.

В МІСТІ

В той час, коли табір жив своїм, питомим йому життям, місто і його мешканці жили на свій лад. Еля, Гертруд, Марія бігли до праці, яку виконували з типовою для німок солідністю. Христина, що жила в домі наших «наців», як ми називали сім’ю президента, вчилася мідьориту і разом з тим кохалася у власникові робітні. Її чудові зеленкаві очі були повні сяйва, але її серце, це справжнє серце-мотор, що розганяє кров по тілі, хворіло, і я піклувалась нею. Вона лежала в лікарні діяконісок — це протестантські манахині — і там почалася наша довголітня дружба, хоч між нами було добрих два десятки літ різниці. Вона молодша. Старша панна Берта, що теж жила в нашому домі, давала лекції англійської мови, і її дні були так виповнені, що вже не мала ні години для мене. Але, коли я мала вільний день від праці в таборі, ми йшли на обід до ресторану та їли на картки скромний харч і говорили про життя-