На схрещених дорогах

Ще в сутінку видно було цей фантастичний краєвид. Доріжка звивалась у збіччя гори. Стрімко й майже рівною стіною спадало воно в глибочезний яр. На дні яру молочно-зелений потік проривався через скелі. Він був так глибоко, що здавалось наче його вода зупинилась. І шуму не було чутно. По той і другий бік потоку стояли покриті густим смерековим лісом гори. Узбіччям однієї бігла дорога. В одному місці мінами вирвано глибоке провалля і дорога обсунулась у прірву. Все ж попід стіною залишилась вузька стежечка, якою міг пройти пішоход. Тією стежечкою ми стали носити клунки. І добре було, що була ніч. Зоряна літня ніч, видна настільки, щоб не сковзнутись у прірву. Бо за дня було б страшніше йти туди, бачачи розкриту пащу від вибуху міни й стрімку стіну, що летіла просто в глибінь яру. Десь до години 11 ночі ми перенесли все через прірву та готувались на ніч у лісі. Ходити вільно було тільки до 10 години вечора. Вранці прийдеться везти цей крам фірою. Та це завтра. Сьогодні перед нами ніч у лісі, на кордоні. Хочби ж за дня були! А це ніч. Воєнний час і кордон.

Проте не було іншого способу, тільки сидіти тут до ранку. Тож ми розклали на дорозі сітки з ліжок, з мішка видобули ковдри й подушки й так зробили нічліг для нас обох. Роман хотів спати — як на прогулянці: хвоя, на землі. Цю хвою казав мені рубати ножем, коли носив клунки, і я трохи намучилась при тому, тим більше, що була ніч, і я боялась ступити поза дорогу, щоб не полетіти в провалля. Але він був тепер командантом, увійшов з розмахом у свою ролю, вивчену досконало в пласті й наказував. Ми старі корилися без слова протесту, хоч як нам видавався божевільним цей ескапад. Розумна людина не їхала б з речами попід ніс сторожі на зелену границю і не сиділа б поночі в лісі. А що як вночі хтось повбиває нас та пограбує? Ніхто і знати не буде.

Позаду нас стояло велике колесо з каблем. Під його охороною мав леговище шеф цієї виправи. Для нього це була розвага, і він став говіркий та веселий. Мабуть і його давили тельфські будні без праці й поступу. Це була нагода показати нам свої здібності й уміння. Пахло індіянами…

Ще пізно ввечорі через цю границю проходив вояк без ноги, його вела туди сестра. Я допомогала їм перейти, сестра мала велосипед. Потім вже вночі прокрадались два чорно одягнені чоловіки. Трохи злякались натрапивши на табір, але пішли далі.

Довго ще вночі жеврів, а потім яснів вершок Арнімгорн десь з голої скелі кидаючи соняшні рефлекси в нашу лісову щілину. Потім мерехкотіли зорі, шумів ліс і — дрімалося. Увійшла якась тиша й довірливість. Позаду лежав Тіроль з усім пережитим. Тепер уже вірилось, що назавжди.

Удосвіта я збудила Романа й послала до Міттенвальду по коні. Заясніло небо, і Ріг зловив перші рожеві соняшні промені та кидав їх у простори. Повітря було пречисте, сповнене ранньої молитви дерев і пташок. Дихалось легко, повними грудьми. Легкий легіт ніс ранній привіт відкілясь з теплого полудня. Щойно тепер бачилось цілий чар цієї щілини. Цей старий ліс був підшитий пухкою зеленню, обабіч глибочезного кеньону гори з різаними-шарпанами стінами, з яких валились могутні дерева стрімголов у молочну зелень води. Вона була така недоступна, що для того, щоб помитись чи напитись, треба було вертатись у Льойташ. Дивне враження: вода біля тебе, а ти не можеш її досягнути.

Ще поки Роман приїхав, я ходила трохи по лісі й збирала ягоди та розглядала красу природи. В потоці була електрівня, може з півтора кілометра від нас в напрямі Льойташу. Але замкнені вікна, двері й тиша. Тут вдалось мені зійти й, вклякнувши на берег, досягти води. Була біло-прозора, як інші альпійські. Плеса були глибокі, хоч потік вузький. Таємні повні чару печери й гучні водоспади, тихі плеса й прудкі струмки змінялись один з одним, прорізуючись між горами. Прорізавшись, вливався потік в Ізар у Міттенвальді.

Першу фіру повезли обидва мої чоловіки разом, і я залишилась далі в лісі вже сама. Певно була десь дев’ята година. Друга фіра поїхала в полудень. Той час, що перебувала в лісі, був для мене дуже милий. Сонце вже світило ясно, ліс жив і щебетав, і літо пахло молодістю, чарами життя. Зараз з самого досвітку почали через кордон іти люди. Приходили і переносили речі, жінки везли дітей і їхні візочки і несли на спинах тягарі. Німецька жінка загалом тверда, роботяща й ділова. Кожен, хто йшов, зупинявся біля мене і розмовляв-розказував про себе. З часом, як сонце піднялось і стало пражити, я сховалась під кабель, де була тінь. Там я влаштувала собі «бюро». Сидячи на валізі, я приглядалась мандрівному народові, кожен підходив до мене й розпитував про умови безпеки переходу в одну або другу сторону. Бо йшли сюди й туди, одні до родин, другі за купном, треті вимандровуючи, як ми. Я мала вже вісті з Міттенвальду від моїх, що дорога безпечна як і з Льойташу і так я інформувала людей та заспокоювала їх. Тоді вони ставали біля мене чи сідали й розказували мені про своє життя й справи. Був то вповні безжурний час, і я хотіла б була, щоб він тривав і щоб не треба йти нікуди далі! Мені було добре.

З мандрівного народу прилучилась до мене одна родина, що мала більше речей, вона чекала нашої фіри. Коли вже фіра везла клунки, я була вільна і бігала та скакала по збочах за квітами. Фльора північних схилів Альп була мені незнайома, і я тішилась фіолетовими великими квітами орхідеї цефалянтера рубра, так як моєю улюбленою ванілевою орхідеєю, що наче на прощання вибігла масово на берег лісу. Як і перед тим не раз і тепер я обіцяла собі, що ще вернусь в ті околиці.

При виїзді з лісу ми зіткнулись з невеличкою пригодою, яка повчила нас, що все ж ночівля в лісі не була така безпечна. З-поза закруту вискочило двоє жидів-кацетників та старалось нахабно нас затримати погрозами і застрашуванням. Необхідно їм було знати, хто ми — на скриньках було написано моє прізвище, й вони почувались в праві «репатріювати нас», чи теж наше майно…

У Міттенвальді в колеги в якомусь бараку чи на горищі відпала ціла напруга останніх часів. Ми вже за кордоном.

Містечко повне гамору й руху. Маса американських авт і вояків, маса різних чужинців. Не бракує теж і кацетників, що ставились до людей з нахабством.

Наступного дня при від’їзді така розхрістана брудна Соня Моисеевна напала на нас на станції, стараючись знову спинити наш від’їзд. Але ми все таки навантажили все: треба було самому вантажити.

У Міттенвальді вже пополудні погода змінилася: захмарилось і став іти дощ. Гострі шпилі гір надівали поволі шапки з хмар і ховались в кожухах мряк. Я дивилась їм назустріч і прощалась з ними. Я завжди мріяла про Альпи. Їхній образ я зберегла в пам’яті й уяві ще з дитячих літ, з тих мандрівок з батьками по Австрії. Ці квіточки рододендронів чи вовчого лика, які батько купив мені на одній з альпійських станцій, я возила з собою продовж усієї поїздки. Потім довгі роки я тужила за тими квітами. Вже змалку в мене прокинулась величезна любов до природи, просто захоплення рослинами, квітами і велика ніжність до них. Малою дівчиною я любила гори й не бажала собі нічого так, як жити серед них. Мрія про Альпи йшла зі мною роками. Оце рік життя в них вилікував мене з цієї мрії. Тож дивуючись їхній височині й стрімкості, я дивилась на них ще в Міттенвальді й останній раз наступного дня в Ґарміші. Але я покидала їх без жалю й з почуванням полегші.

Вогкі холодні хмари закрили гори в Ґарміші. Було, як глибокої осени. Враження збільшував вид снігу на вершках. Цугшпіце, який я так хотіла бачити тонув у хмарах і дощах, і я могла бачити тільки його темнолісі боки. Місце світових олімпіяд, живе від руху американських возів і безлічі різнорідних людей, дрімало в слоті з своїми гарними віллами, огрядними домами, пишними готелями. Це було туристичне місце першої кляси, і все там ще мало сліди цієї ознаки міста — ратуша, розмальована і в дзеркалах, склепи з гарними виставами, обслуга чемна й елегантна, звикла до чужих гостей. Були то справді ще все жінки, чоловіки ще не вспіли вернутись і зайняти свої чи не свої місця. Але жінки були гарно одягнені, елегантно зачесані в біжутерії і з увічливим усміхом на обличчі.