На схрещених дорогах

Але ж в розпалі організаційних мрій я забула, що прецінь це все нереальне. Прецінь скінчились часи праці на фабриці, часи примусово депортованих робітників. Що ж буде далі?

Щоб обговорити санітарний стан фабрики, я пішла до «директорів» її: Дідіє і Бурля. Хлопці були цілий час зайняті господарськими справами, і я бачила, що зі мною мають мало часу і потреби говорити. Погоджувались на всі мої санітарні пропозиції швидко й з байдужим виглядом. Їхня увага була цілком звернена на свої справи. Вони самі, як казали, збираються додому, тут не мають ніяких зацікавлень. Швидко від’їдуть. Зручно я зійшла на українську справу і переконувала їх, що українці є різні, але більшість була і є проти німців, переводила аналогію з їхнім становищем. Виявилося, що вони обізнані досить добре, й українців з-поза Збруча вважали за порядних, а галичан якось не дуже. Мабуть мали таких інформаторів. Все ж відносились до нас усіх з помітним легковаженням. Коли ми згадали про погрози, вони заявили, що це неправда, що вони до нас не мають ніякого діла, у них досить багато своїх справ і клопотів, що їм ніколи займатися другими народами.

Треба знати, що зараз же з приходом американців наступила масова репатріяція. З ранку до ночі їхали автами всі: бельгійці, французи, італійці. Та до цієї справи вернусь ще в окремому розділі. Тепер ще до французів: частина їх була теж на роботах, як наші, але друга були добровільні робітники так, як був і французький легіон війська. Тож не один з цих добровільних не мав охоти вертатись додому. На багатьох обличчях видно було непевність або й журбу. Мала я враження, що до них належить і Дідіє.

Все ж вістки, які я принесла нашим, заспокоїли їх трохи. Ще втішніші вісті були з Іннсбрука. Роман і Мітельський натрапили в Іннсбруку на подібний стан, як попереднього дня у нас: там зійшлось декілька громадян, нашвидку утворили якийсь комітет та пішли до американської влади представитись. Були вони у майора, який привітав їхній комітет, що було згідне з відозвою генерала Айзенговера, який закликав чужинців організуватись у комітети та співдіяти з американською владою. Запевнив їх, що влада візьме під опіку чужинців (їх потім називатимуть ДП, тобто переміщені особи, так і я називатиму їх коли мова йтиме про різні народи), що ніякого насильства ніхто не сміє їм чинити — що тепер є демократія.

Дуже втішені вернулись і переказали таке нам. У всіх піднісся дух. Перші репатріяційні ластівки вже були над нашими головами, й ми боялися, щоб нас не примушували вертатись.

Наш комітет скріпився, Філько найняв кімнату, де колись була НСДП [57]. Ми пошили жовтоблакитний прапор — жовте я відтяла від моєї заслони на вікно, синє дав хтось, і прапор замаяв над домівкою. На вікні швидко з’явився тризуб.

Два дні я ходила на фабрику й дбала в першу чергу про наведення якогось ладу та гігієни. Третього дня я прийшла й застала лікаря-німця. Таня інформувала, що американська влада призначила його фабричним лікарем. Я підійшла до нього, ми познайомились. Це був тутешній лікар, партійний наці. Колись працював на фабриці, але, як казав, не міг погодитись з Пішлевими порядками і відійшов. Тепер без його, ніби, згоди військова влада призначила його тут лікарем. Але він готовий кожної хвилини піти зі мною до них, зректися посади на мою користь. Говорив дуже ввічливо й скромно. Не почував себе безпечно. За декілька днів його арештували, й він зустрівся, мабуть, з Пішлем у концентраку.

Що було робити? Я була самозванцем. Мабуть поляко-французи постарались, щоб я не була на фабриці. Я умовилась з лікарем, що завтра вранці підемо до влади. Скинула халат і відійшла. Швидко й без думок. Життя було тепер інше й справи зовсім інші. Вже тепер було відомо, що всі ці дівчата вертаються додому. І то в найближчому часі. А як їх не буде, то й мені нічого там робити. Хоч як я скреготала зубами, але вони були мої, бо були українки, і не фабрика і не фахова праця мене тягнула, а їхнє добре. Тож до лікаря я не пішла й раз назавжди розпрощалась з фабрикою. Потім після його арешту Іннсбрук призначив лікаркою якусь росіянку. Але я вже не цікавилась фабрикою, де не було моїх дівчат.

Разом із змінами режиму наступили великі зміни і в фабриці. Як я вже була зазначила, Гофман залишився на фабриці, а Пішль сховався. Отож зараз після капітуляції робітники арештували Гофмана і Пешлиху та Шойрінґа. Тримали їх під наглядом в їхніх кімнатах, виводили на працю: замітати фабричне подвір’я і чистити відпадки. Робітники приглядались і, самі не працюючи в ті дні, тішились бачучи своїх ворогів на найгіршій праці. Скоро американська влада поклала цьому край. Пешлиху випустили, а Гофмана й Пішля, якого арештували в його домі в горах забрали як партійних, так як і того лікаря, як бургомістра і ще декількох наці з міста. Їх бачили потім в Іннсбруку на вуличних роботах, а потім перестали про них і згадувати. Небавом одначе всіх їх випустили…

По від’їзді французів управу фабрики обняв інженер-естонець. Залишили і решту персоналу навіть з отим партійним Яйтнером, і фабрика мала перейти на мирну продукцію для населення.

Тоді вже не було наших дівчат, тільки декілька бельгійок і білоруска та власівська родина. І Танина родина. Вона до кінця трималась фабрики, не хотіла дати себе викинути жодній владі і Танин чоловік працював уже потім за американців далі при варстаті як ткач, а батько в фарбарні. Була це солідна, спокійна, працююча родина і без праці їм було ніяково жити. Тож безуспішні були зусилля Яйткера позбутись їх — свідків його злочинного діяння, як лагерфюрера табору остарбайтерок. Так і залишила я їх на фабриці від’їжджаючи з Тельфсу на північ.

РЕПАТРІЯЦІЯ

Ясні й великі дні на весні. На широкі полотна травень кладе фарби неба. Сонце тірольське світить тепло й яскраво. Відбивається від снігу й води й опалює обличчя. Гарно в Тіролі на весні.

Хто почав репатріюватися перший? Мабуть італійці. Їх було найбільше в Німеччині. І французи.

Дивно, коли приходять такі майже спонтанні мандрівки народів, вони нагадують мандрівки птахів. Хто дає кличі? Як то діється, що вони стягаються в спільні місця? Хто визначає провід і напрям?

Але кудись тягнуться. Не пішком — часи тепер інші. Автами, а далі потягами. На автах розмаїті люди. Після бенкетів і розпусти останніх днів їдуть на високо навантажених автах, на першім авті чоловіки й жінки, все переважно молодь. Повбирані — одні звичайно, другі чудернацько, наче на маскарад: кольорові лахи, дивовижній одяг, червоний циліндер, зелений фрак, табачкова широка краватка. Маски на обличчі. З бубнами, саксофонами, гармоніями. Співають, кричать, регочуть. Карнавал.

За ними авта, повні майна. Переїздять через містечко, зустрічають знайомих і незнайомих, кричать — адіо, оревуар, гурра! Кричать, мають хустинами, капелюхами, руками. Весельчаки скачуть на горі клунків і показують штуки. Музика грає!

Радісно вертаються додому романські народи. Найрадісніше італійці. Хоч не одного муляє журба і непевність, що буде дома. Але алькоголь, гульня й повні клунки підбадьорують. Скінчилась війна, скінчились бомби, скінчилась примусова праця! Їдуть і їдуть і їдуть. Цілими валками.

На хідниках стоять люди в робітничих одягах. Щось знайоме в них. Це наші. Стоять, понуривши голову. Дивляться на радість, з якою інші вертаються і йдуть у поле. Там присядуть, десь на плоті, закурять і слухають журби, що смокче й нудьги, що шепче. Похитують головами і вирішують:

— Ні, не вернемось!

Це вони. Це українці. Але не всі. Є такі, що вертаються, і є такі, що не хочуть. Виїздять французи. Зідхаємо з полегшою. Між ними частина поляків, а друга — комуністів. Добре, що їдуть.

Поки виїдуть, влаштовують на фабриці баль. Два дні й дві ночі триває оргія. Наші дівчата кинули геть журбу й розправили спини, придавлені працею, й гуляють. Алеж гуляють! Без стриму й міри. П’яна гульня, розпуста, повне розперізування. Вино, горілка, пиво — бочками. Приходять вояки появляються заморські присмаки, граються помаранчами, шоколядою немовлят годують, горілкою заливають їх, щоб не кликали мами. Бо мама гуляє, ох і як гуляє! Не тільки з Ванькою і Мішою, але й з П’єром і Андре і з Чарлі та Вілі, з усіма. Ох, мама! Мамі принесуть французи матеріял на суконку, американець — годинник, а Міша? — Міша принесе горілки. Самогону. Пий Катя, напивайся, гуляй. Завтра вже не будеш. Пий і гуляй так, щоб відробляючий мрячні трудодні «на родіні» було чим згадувати Германію, було чим згадувати перемогу своїх. І то ще щоб дома — згадувати. А то хто зна, на якому Сибірі, в чистому полі. Там, де вже не можна буде проклинати Пішля, де треба буде бити браво і ухвалювати 10–12 годин праці й стаханівщину і… і…