Iван Франко

21 квітня 1913 року Андрій ліг спати, а вранці рідні побачили, що він мертвий. Поховали його на Личаківському цвинтарі. Зі спогадів сестри Ганни: «Одного вечора, прийшовши з гімнастики, ліг спати й рано щось довго не вставав. Коли ми прийшли його будити, побачили, що він лежав лицем до подушки, ввесь посинів, не рухався. Це була перша смерть у нашому домі. Ми були немов громом поражені. Зателефонували до лікаря, але лікар, прийшовши, заявив сердито: “Адже він уже давно помер”. Поховали Андрія скромно на віддаленому місці Личаківського цвинтаря. Тато припав на коліна коло домовини, а сльози котилися по його обличчі… Та довелось лишити дорогу могилу, іти додому. Я ще часто ходила з мамою на могилу брата, але, насправді, мама ніколи не повірила, що він умер. Часто, прийшовши з міста, казала мені: “Я бачила Андруся, він напевно живе, оженився”. І тоді накидалася на нас усіх: “Чому ви його сховали від мене? Хай він прийде!”». У 1994 році працівники Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка відшукали на Личаківському цвинтарі могилу Андрія, впорядкували, поставили дубовий хрест і освятили.

Тарас – другий син письменника. Він народився 9 березня 1889 року. Назвали його на честь великого Кобзаря. Формувався як особистість під впливом батька, який прагнув дати синові фундаментальну освіту. «Своїх дітей батько завжди заохочував працювати, вчитися й усякими способами по глиблювати свої знання», – писав Тарас Франко у статті «Мої спогади про батька». Тарас закінчив гімназію з відзнакою. Навчався у Віденському, а потім у Львівському університетах. Був фахівцем з класичної філології. Ще в студентські роки почав переспіви віршів античних авторів. Уже в 1913 році опублікував дві збірки поезій: «Старе вино в новому місі», «На крилах гумору». Займався педагогічною діяльністю в гімназіях Станіслава, Львова, Ряшева (Жешув).

З початку Першої світової війни Тарас був мобілізований до австрійської армії. Коли почалася боротьба за державність України, він – у лавах січових стрільців. Тарас Франко був четарем, відзначився в боях за Львів у листопаді 1918 року. Він служив в армії й журналістом, висвітлював події боротьби за волю, героїчні подвиги січовиків.

У 1919—1922 роках Тарас Франко жив на Східній Україні в місті Харкові. Працював у видавництві, читав лекції з української літератури, викладав на курсах червоних старшин. Познайомився з поетом В. Сосюрою, написав схвальну рецензію на його збірку поезій «Червона зима». Поет був вдячний за це Т. Франкові. Через хворобу матері Тарас повернувся до Львова. Свою діяльність присвятив вивченню спадщини батька. Т. Франко зробив також певний внесок у розвиток спорту в Галичині, видавши в 1923 році книжку «Історія і теорія руханки», а в 1925-му – книжку «Розвиток руханки серед українців». 1934 року видав свою першу наукову працю «Лис Микита. Критичний розбір поеми Івана Франка».

Влітку 1950 року Тарас Франко всією сім’єю виїхав до Києва, де працював науковим співробітником Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР, завідував бібліотекою свого батька. В інституті успішно захистив кандидатську дисертацію на тему: «Іван Франко і Борислав». Багато зробив для впорядкування архіву свого батька, що істотно допомогло в підготовці зібрання творів Івана Франка в 50-ти томах.

Tapac Франко – автор спогадів «Про батька», які містять багато цікавих матеріалів про Івана Франка. Він також автор збірки гуморесок «Вздовж і впоперек» та інших творів. Працював викладачем у Львівському та Київському університетах, написав «Нарис з історії римської літератури», перекладав з польської й німецької мов. Був членом Спілки письменників України.

У Тараса Франка було дві доньки, Зіновія й Люба, та син Роланд. Зіновія стала відомим науковцем, Люба працювала у видавництві «Українська Радянська Енциклопедія». Син Роланд – кандидат технічних наук, автор монографій з проблем автоматизації промислових процесів.

Петро народився 11 листопада 1890 року в Нагуєвичах. Ріс здоровим і рухливим хлопцем. Ще в шкільні роки виявив любов до хімії, захоплювався спортом. Створив першу юнацьку організацію Пласту. Закінчив, як і старші брати, гімназію. Захоплення юнака були різнобічні: література, історія, техніка, збирання фольклору, військова справа. У своїх спогадах «Іван Франко зблизька» Петро писав: «Це збирання етнографічного матеріалу мало свій вплив і на старшого сина Андрія, й на мене. І Андрій, і я збирали теж пильно. Я особливо зібрав багато приповідок та коломийок у Нагуєвичах, а цілу збірку передав, за радою батька, професорові Гнатюкові до видання. На жаль, видання не дійшло до завершення».

У 1913 році випускав для юнаків «Пластові забави та ігри». Під час Першої світової війни вступив добровільно до січових стрільців, став сотником УГА. Закінчивши школу льотчиків у м. Сараєво, він очолив авіаційний загін з 20 літаків. Петро Франко вилітав на бойові завдання разом з іншими льотчиками. 4 січня 1919 року під час чергового польоту в околицях волинського села Дуліби його «Альбатрос» був підбитий. Петро потрапив у полон. Його відправили в польський табір Домб’є під Краковом. На щастя, між сторожею був Петрів товариш із Львівського політехнічного інституту. Він допоміг Петрові втекти.

Після закінчення війни син письменника вчителював у Львові, а після одруження переїхав до Коломиї. Працював у Коломийській гімназії вчителем руханки та хімії. Брав участь у суспільному та культурно-освітньому житті.

Петро Франко написав декілька творів з історії визвольних війн українського народу: «Семенко, Івась та Ганнуся» (1922), «Битва під Пилявцями. Полковник Абазин» (1923). У 1923 році закінчив політехнічний інститут, отримав диплом інженера-хіміка.

1924 року вийшли його пригодницькі твори «Пачкар Демко і інші оповідання», а в 1928-му – «В пралісах Бразилії», твір про міграцію галичан. Надрукував спогади «Від Стрипи до Дамаска. Пригоди четаря УСС» (1934), де є й автобіографічні елементи. Інсценізував повісті Івана Франка «Захар Беркут», «Борислав сміється», оповідання під назвою «Без праці».

Польська поліція переслідувала його, робила обшуки в його помешканні. У 1931 році Петро Франко з сім’єю виїхав з групою польських інженерів на роботу до Радянського Союзу. Оселився в Харкові. Займався дослідницькою роботою в інституті прикладної хімії. Бачив, як гинуть з голоду люди. Після закінчення контракту в 1936 році, не прийнявши радянського громадянства, яке йому пропонували, виїхав до Львова і тим зберіг ще на деякий час своє життя.

Петро Франко викладав хімію у Львівському політехнічному інституті, займався літературною й науковою діяльністю. Здійснив переклад поем Івана Франка «Мойсей» та «Іван Вишенський» польською мовою, дописав дві останні глави повісті «Борислав сміється», створив підручники з фортифікаційних робіт, шведської руханки для народних і середніх шкіл.

У 1939 році більшовики прийшли до Львова. Їм необхідно було використати у власних цілях сина відомого поета. Петра обрали депутатом Народних Зборів трудящих Західної України і змусили виступити з промовою про віковічне прагнення західних українців возз’єднатися зі Східною Україною. Коли Червона армія 1941 року відступала, Петра Франка з іншими вченими Львова забрало НКВС, буцімто охороняти й евакуювати. Слід по ньому зник. За офіційними повідомленнями, Петро Франко загинув під час війни. Однак згодом радянська влада його чомусь реабілітувала.

Ганна – четверта дитина в сім’ї Франків. Дочка народилася 3 вересня 1892 року у Львові. Закінчила вчительську жіночу семінарію, але вчительської посади не дістала, бо не була лояльною до тодішнього польського окупаційного уряду. Вона виступала проти шовіністичної політики польських правителів у Галичині, брала участь у боротьбі за Український університет у Львові. Працювала деякий час у страховому товаристві «Дністер» у Львові.

1914 року, коли почалася Перша світова війна, Ганна залишилася в Києві і стала працювати в шпиталі для полонених, позаяк вона ще у Львові закінчила курси сестер милосердя.