Iван Франко

У цьому випадку поліграфічний брак «спричинився» до появи геніального твору. Пролог народився спонтанно, за день чи за ніч, а можливо, навіть за одну годину, писався, як кажуть, на одному диханні. Він «жив» десь «на поверхні» художньої свідомості поета. Потрібен був лише зовнішній збудник, що спричинився б до його народження.

Перебуваючи під впливом щойно завершеної поеми, емоційно заряджений, пройнятий високою ідеєю великого твору, налаштований на народний лад, геній автора «Мойсея» шукав виходу до рідного народу. Легендарна історія біблійного пророка вийшла на національний український ґрунт, бо саме в такій історичній ретроспекції вона була задумана. Іван Франко писав про український народ і для українського народу.

Порівняно невеликий за обсягом (16 терцин), пролог глибокий за змістом. Перед нами – сконденсована, спресована, подана у розвитку історія українського народу в її епічних і драматичних, трагічних і героїчних звершеннях і в різних часових вимірах (минуле, сучасне, майбутнє). Тяжко однозначно накреслити жанрову модель прологу. Зводити його роль до коментарю поеми «Мойсей» (нехай і високопоетичного) – означає якоюсь мірою зменшувати його значення, знецінювати композиційну та ідейно-естетичну функції. Хоч він і розкриває алегоричний зміст поеми, це не просте пояснення твору, підказування читачеві, як треба його розуміти. Це той асоціативний нерв, що з’єднує Франкового «Мойсея» із сучасністю. Як ліричний зачин, заспів до поеми, пролог водночас є цілком самостійним, змістовно й композиційно завершеним твором.

Ганна Франко-Ключко згадувала: «Коли вийшов з друку “Мойсей” і тато приніс книжку додому, ми всі зараз же кинулися читати. Я прочитала його кілька разів підряд, і мене вразила одна думка. Ми всі сиділи за столом в їдальні, а тато писав у своїй кімнаті. Тут же піднявся спір і обговорювання тільки що прочитаного. Тарас і Андрій заступали погляд, що тато написав про Мойсея як про визначну біблійну постать. Петро висловив свою думку, розглядаючи поему крізь свою призму. Мене розсердила їх короткозорість і обмеженість, і я виложила їм мою думку, що так ясно для мене проглядала з прочитаного тільки що твору.

Це ясно, що тато писав про себе, це ясно він зазначав у Пролозі до поеми. Це ж тато 40 років невтомно і невпинно працював для свого народу, це він своєю працею вивів свій народ з єгипетської неволі – з неволі темноти духової, заскорузлості, матеріальної біди. Він вказував стежки і засоби до боротьби, він відкривав очі невидющим на причини тої єгипетської неволі. Він будив приспаних, він розбуркував сумління, він ганьбив продажність, зраду, підкупство, брехню, він був ворогом неправди і фальші. Він на кожнім кроці кожної хвилі вказував на ясніючу ціль. Він заохочував малодушних, він власним прикладом вказував правдиві стежки. Він сам, як Мойсей, так часто попадав у зневіру, і як Мойсей – мусів дальше нести своє знам’я, бо це знам’я дістав від Бога. Чи ж не писав він свої скрижалі-закони для свого народу: чесна праця для свого народу, без підкупства, брехні, пониження, зломитися, а не зігнутися! А найвища ціль: вільний народ у вільній державі, господар у власній хаті. Ті хитання, блудження, що переживав сам і терпів із-за них невимовно, навели його на вірний шлях. Власним терпінням учив, що помилитися, зійти з дороги – це річ людська, але признатися до цієї помилки – треба мати мужність. І він мав ту мужність. А робити помилки, їх не бачити, не признаватися до них, а ще більше – заставляти вірити других в їх правість – це прикмета низької безхарактерної вдачі.

Чи ж мало було тих Датанів і Авіронів, які боролися проти навчання Мойсея, вони підбурювали народ проти нього, раді були його каменувати? Чи не знайшлись вони й серед українського громадянства? Скільки наруг, зневаги натерпівся тато від своїх же братів! Чи не відвернулись деякі провідники суспільності від нього тоді, коли він, вкинений у тюрму ворогами, терпів і страждав самітній, одинокий?

А тим часом виховувалися сміливі полки Єгошуї й стали закликати своїх воїнів зичними голосами до зброї, до походу, до перемоги. І росте нове покоління, яке не знає неволі своїх батьків, яке влаштовує воєнні турніри, стріляє з луків, воює мечами. Це бачив своїм духовим зором Мойсей. Він передбачав, що прийде вінець його змагань: вільна обітована країна. Та сам, знесилений своїм горіючим змаганням, усувається в душевну самоту – на гору Сінай.

Він знає: не йому суджено вступити в обітовану землю, але він певний, що це призначення грядущих поколінь. <…>

Нараз мої очі звернулися на те місце, де звичайно стояв тато. Мова моя урвалася, тато дивився на мене, може, і не бачив мене, таємна усмішка блукала коло його уст, і він, не сказавши нічого, вийшов з кімнати. Всі накинулися на мене: “Чому ти не запитала тата, що він думав, коли писав “Мойсея”? Але ніхто з нас не відважився питати».

Визнання. Хвороба

Рада Харківського університету в 1906 році присвоїла Іванові Франкові почесний ступінь доктора російської словесності. Письменник сприйняв це як належне від харків’ян, які поважали його більше, ніж львів’яни – його ближчі земляки.