На схрещених дорогах

Інцидент розізлив мене. Вислів Пішля «зо ґетс ніхт» показував, що з цього зроблять ужиток, хоч вини по моєму боці не було. Коли я прийшла до хати й розказала це чоловікові, він сказав:

— Ов, зле! Треба мені розглянутись за працею.

За працею він зразу ж розглядався, але окрім робітничої не було іншої, а до такої в нього здоров’я не було. А на його працю у Пішля я не погодилась би була навіть якби йому були пропонували хочби й директуру.

Але оця Пешлиха! Яким правом вона лізла в родильню з своїми руками від картопель, з своєю дурною мордою! Хіба не було досить акушерки й сестри? Її очі аж горіли радістю, коли дивились на мене з поза окуляр.

З ЯСНОГО НЕБА

Через два дні портьєр вручив мені листа. Тримаючи в руках фірмовий конверт, я зразу ж знала, що в нім щось неприємне. Бо й чого писати, коли щоденно мене бачать на роботі? Тож сховала до кишені. Ввійшла до амбулятора й сіла читати. Он текст:

Прочитала я раз і другий — з різними почуттями. Звільнення… Зараз же страх перед безпритульністю — вже не вулицею, бо до неї в Німеччині німець теж не мав права. Тоді — якийсь лагер. Але який? Чи той карний? За що?

З другого боку — відпадало все давляче і тяжке і наче розкривалося вікно на волю. Мет оком за вікно — там яскраве альпійське сонце, іскриться сніг і синява обіймає любовно Гогемундині верхівя. І мій любий верес, до якого я вже так давно не ходила в гості. Воля! Але ж що далі? Де дітись? І почуття образи. Незрозумілої й нічим не обгрунтованої.

Стільки праці! Такої корисної для фабрики і робітниць. Сам розгар її. І, оце як ножем прорізують зачате діло. Ні, ні! неможливе! Йду до дирекції.

На подвір’ї зустрічаю Гофмана. Кажу — чи вам відомо, що мене звільнено? Розводить безрадно руками, ні словечка. Тільки усміх: широкий, садистичний усміх двома рядами білих зубів, до того ж очі спущені вниз, що сміються, й тому треба їх прикрити віями. 3 чого сміються ті очі?!

Пішль. Як першого дня нашого знайомства, в своєму бюрі, в шкіряному фотелі з-за окуляр дивиться дитяче наївними очима.

— Звільнив я вас. Мотиви маєте в письмі.

— Як то, тепер звільняєте, коли я щойно розгорнула працю? Тепер, коли в мене сам розмах організаційної й оздоровної праці? — Я вичисляю мої дотеперішні успіхи й його користі з безгарячкових пологів, зменшення хворобливости дітей і т. др.

Слухає, а тоді з упертістю маніяка повторює:

— То все дуже добре, так, дуже добре, але відкіля на те все взяти гроші? Не маю грошей, не маю грошей!

І що вже потім говорити, що пояснювати, у нього один аргумент: не маю грошей. До того ж лице дитяче-заклопотане й безпорадне.

Не маючи грошей, мусить він не розгортати, а стягати охорону здоров’я. Він надіявся, що як прийме лікарку, то зможе звільнити сестру, піклувальниці і хочби прачку до пелюшок. Очевидно й акушерку. Тепер я вдивляючись у нього:

— Якто й лікар мав би це все робити у вас? — Ну, дещо лікар, наприклад догляд дітей і приймання пологів та обхід поліжниць (мити, купати, виносити відходи, подавати харчі) а решту матері (прання пелюшок і допомога в догляді дітей). Не поможе переконувати, що мене післали тут, щоб поліпшити, а не погіршити охорону здоров’я, щоб усунути смертність дітей, а не повбивати їх.

Дивиться дитячими очима й каже:

— Ви не зрозуміли свого завдання тут, і як такі ви не надаєтесь на цю посаду. А потім — гроші, гроші, гроші! Я ж не маю чим платити!

Встаю й виходжу. Так, я незрозуміла мого завдання тут. Тут же мерли діти від бруду й недогляду, а жінки від пологового зараження. Бо не було фахового догляду за ними. Але фабриці треба було лікаря: треба було фірми. Ця фірма мала писати звіти й виказувати латинськими діягнозами, що вмерти треба одним і другим. Щоб фабрика була крита перед всілякими дафами і арбайтсамтами і щоб ніякі комісії її не чіпали.

Так, тепер розумію. Але на це моя фірма задобра. На те я не погоджусь, хоч би мені не давали оцеї шопки для спання і ложки робітничого харчу та пару папірців, як зарплату, ані навіть тоді, якби мені дали розкішну Пішлеву палату й найрозкішніше життя. І, якби не ця певність, що такої фірми й на те їм треба було, я могла б була проситися, що буду працювати зовсім даром, що буду сама прати пелюшки й відбирати пологи та ходити з жінками під скриню, з якої залишиться верства у вісімдесят сантиметрів цементу й тяжкі сталеві машини — тільки на те, щоб не дати вмирати дітям й хворіти жінкам мого народу. Щоб їм у чужині допомагати — хоч би вони були такими, як вони і є тепер. Але вони — це я, це мій нарід!

Виходжу з дирекції та стаю при віконці мого приятеля портьєра Ротенштайнера. З-за окуляр дивиться мені в очі щиро і співчутливо. А потім розглянувшись, чи кого немає каже пошепки:

— Не журіться, то вже не довго!

Щоб не побачив, що в очах маю сльози, я тепер накриваю їх повіками і йду до амбулатора та показую листа Тані. Таня ловиться за голову і лементує. Повідомляю її про рішення Пішля не прийняти лікаря, а цілу роботу звалили на неї. На неї молоду, недосвідчену, та ще й при її стані здоров’я. До того ж будуть звільнені доглядачки й прачка до пелюшок, а в кухні —куховарка дитячого харчу. Таня плаче, ловить мене за плече й благає рятунку. Та який в мене для неї рятунок? Хай робить, що може, а як не зможе, зголоситься хворою й усе.

Пополудні й наступного дня роблю звіт про мою роботу. Табеля просліджених дітей з виказом ваги й діягнозу хвороби. Показується, що здорові це тільки ті діти, що щойно народились. Через дві неділі вони вже мають біля свого прізвища латинський діягноз хвороби й спадання ваги.

Табеля поліжниць і вагітних, статистика пологів, гарячкових до мене й безгарячкових за моїх часів.

Виказ оглядин хворих та вільних від праці днів. 

Докладний опис санітарного стану до мого приходу і в дні відходу.

Спис бракуючих ліків і лікарських засобів.

Меморіял на десять сторінок друку. Беру ввечері зарплату. Дістаю 200 марок.

За дві неділі — ніхто не повірив би, що це все діялось впродовж тільки двох неділь.

Платня 200 мк. Відрахування:

за харчі за хату

за обезпечення і податки

156-76

По відтягненні 156.76 від 200 залишається до виплати 43.24 дм.)

Та це не важливе. Тих 43.24 марки я могла б і загалом не діставати. Але праця, праця що я її з таким розмахом зачала й боротьба за життя й добро тих жінок й їхніх дітей! Праця й боротьба, в які я кинулась з любов’ю, майже пристрастю. І вкінці мій престиж, який тут понівечено, як зрештою всюди було в Німеччині у відношенні до чужинців.

Ні, треба боротися далі, тепер уже за збереження цієї «посади».

Тож їду до Іннсбруку шукати правди. До кого? До тих самих, що тут і що погодились на це все. Все ж чую, що не можу відійти, як німа тварина, мовчки.