I знову Муфтик, Пiвчеревичок та Мохобородько

Далі думати про Мохобородька не міг: з очей бризнули сльози.

— Отакої! — здивувався Півчеревичок. — Що це з тобою?

Він дивився, як Муфтикові сльози струміли на муфту, і думав, що цілком даремно Муфтик не скористався ванною у люксусовому номері, бо все одно його муфта промокла до нитки. Вода у ванні чи вода з очей, яка зрештою різниця…

— Ох, бідний Мохобородько! — побивався Муфтик — Де ж це він лежить із переламаними ніжками?

— Ось не зітхай так гірко, — спробував розважити Муфтика Півчеревичок. — Адже взагалі ще невідомо, що в нього зламано обидві ноги. Можливо, одна нога цілісінька.

— Ти справді таке припускаєш?.. — запитав Муфтик із промінцем надії.

— А чому б і ні, — продовжував Півчеревичок. — Звідкіля мені все достеменно знати? А що, як з ногами все гаразд, може, постраждали саме руки?

— Ох, ти вважаєш, що руки? — скрикнув Муфтик, і сльози просто потекли струмками. — Ой леле, якою ж несправедливою може бути інколи доля! Хіба Мохобородько своїми руками заподіяв коли зле? Ох ні, й крапелиночки! Скоріше навпаки. Своїми руками він зривав смачну брусницю і щедро ділився зі своїми друзями. Своїми руками він готував чудовий чай з оленячого моху. Своїми руками він захищав од злих кішок безвинних пташенят і навіть захищав отруйну гадюку, якій він був наче старшим братом. І як же доля віддячила йому за все це? Його рученьки зламані, і він більше ніколи не зможе робити ними хороше!

 Муфтик промовляв так розчулено, що й Півчеревичка розжалобив. — Ну, — буркнув він і сковтнув кілька разів підряд, бо перехопило горло. — Може, друга рука все-таки ціла. Адже я не знаю, в яку саме халепу він вскочив.

— Як ти гадаєш, яка в нього залишилась здоровою рука? — запитав, схлипуючи, Муфтик. — Ліва чи права?

— Сподіваймося, що права, — сказав Півчеревичок, по тому раптово заплакав і схилився Муфтикові на плече.

Вони якийсь час не вимовили ні слова. Тільки плакали, обійнявшись. Ридали невтішно. І через те, що Півчеревичкові сльози лилися на Муфтикову спину, його муфта геть змокріла.

ВІДВІДИНИ ЛІКАРНІ

Нарешті Муфтик і Півчеревичок виплакалися до останньої сльозини. Та їхні очі, як і раніше, були сумні і від невтішного плачу почервоніли. І цими сумними й почервонілими очима дивилися вони тепер один на одного.

— Ми повинні діяти, — запропонував Муфтик.

— Маєш рацію, — погодився Півчеревичок. — Бездіяльність — діяльності смерть.

Перш за все вони вирішили піти до лікарні. Якщо їхнє припущення збулося і на Мохобородька справді хтось мимоволі наступив уночі, то зараз він повинен перебувати в лікарні. Як тільки вони сіли в автомобіль і звернули на вулицю перед готелем, як обом стало ясно, що здійснити свій намір їм буде нелегко. Час пік уже настав. Вервечки машин мчали вулицею, немов спінена бляшана річка, і скрізь хутенько й діловито кудись квапилися люди. Чимало хто помітив Муфтиків фургончик і кинувся до нього. Біля машини вже юрмилися хлопчаки, які намагалися зазирнути у віконця.

— Зараз ми знов опинимось у тенетах слави, — стурбовано мовив Півчеревичок. — Будь-якої миті нас знову оточить людський натовп.

— Схоже, ти правий, — зітхнув Муфтик.

Але несподіваний випадок став кумедним чоловічкам у пригоді. Зненацька пролунали різкі звуки сирени. Люди зупинились і з цікавістю дивилися туди, звідкіля все гучав і наближався гудок. І машини на перехресті теж завмерли. На всій вулиці життя умить наче заціпеніло. І тут з’явилася машина «швидкої допомоги», яка мчала на повній швидкості.

— Зараз! — вигукнув Муфтик. — Зараз або ніколи!

Як тільки машина «швидкої допомоги» промчала повз готель, Муфтик дав повний газ. Славний фургончик рвонув з місця і за якусь мить наздогнав медичну машину.

— Ми повинні мчати слідком за нею, — просолів Муфтик. — Будь-що-будь.

— Дивись тільки, щоб не врізався в неї, — тривожно застеріг Півчеревичок.

Муфтик не відповів. Вести авто на такій шаленій швидкості слід з граничною увагою. Лиш не відстати б! І не наскочити на «швидку допомогу». Через найменшу похибку, ба навіть якусь дрібничку, могло негайно скоїтися нещастя.

Скрізь машини і перехожі завбачливо розступалися перед «швидкою допомогою». І разом з нею легко мчав фургончик. І жодній людині не спало на думку, що кумедні чоловічки користуються цією нагодою і «швидкою допомогою» ніби розчищають собі шлях. Жоден охоронець порядку і гадки не мав звинуватити Муфтика в перевищенні швидкості. Всі вважали, що фургончик теж належить до «швидкої допомоги» і виконує якесь важливе й відповідальне доручення.

Нарешті «швидка допомога» зупинилася перед Дверима лікарні, і саме на це Муфтик і Півчеревичок тайкома сподівались. Звісно, Муфтик блискавично зупинив автомобіль і, коли санітари на ношах винесли з машини потерпілого й попрямували до лікарні, двійко друзів, не гаючись, рушили за ними.

Лише тут Муфтик збагнув, що вони для Мохобородька нічого з собою не прихопили.

— До хворого не личить приходити впорожні, —І забідкався він. — Повинні були б купити якихось ласощів. Або фруктів. Або хоч квітів.

Але Півчеревичок обстоював іншу точку зору.

— У нього ж не день народження, — одрізав він. —-І Ти подумай сам, куди це годиться — можливо, він з голови до ніг у гіпсі, а ми з’явимося, мов на посміх! вітати його з квітами.

— Ну, гаразд, — погодився Муфтик. — Щодо коштів я з тобою згоден. Проте щось із ласощів ми маємо неодмінно маємо принести.

Усе ж Півчеревичок не погодився і з цим.

— Сам Мохобородько вважає почуття набагато вагомішими за речі, — непохитно вів своєї. — Якісь нікчемні солодощі у порівнянні зі справжніми дружніми почуттями — ніщо. Наше завдання — бути Мохобородькові моральною опорою, а не обгодовувати його солодким.

Півчеревичок говорив дуже переконливо, і нарешті Муфтик погодився з ним. Хай і так. Зрештою це ж бої правда, що ніяка коробка мармеладу чи цукерок неї переважить щиросердого співчуття.

Але ж де шукати Мохобородька? Лікарня велика, і не можна просто ходити з палати в палату. Кумедна чоловічки безпорадно озирались, та ось помітили чоловіка в білому халаті, який, буцімто на замовлення, наближався до них. Його великі окуляри в роговій! оправі й невеличка біла шапочка достеменно засвідчували, що мають справу з лікарем.

— Даруйте, будь ласка, — сказав Муфтик, підходячи до лікаря. — Ви не могли б повідомити, в якій! палаті перебуває Мохобородько?

— А, борода… — пробурмотів, зупиняючись, лікар, і немов щось обдумуючи. — Чи це той, що займається тваринами?

— Саме так, — квапливо запевнив Півчеревичок. — Тварини — його найбільша слабкість.

— Вірю, вірю, — мовив чоловік у білій шапочці, і його лице раптом оповив смуток. — На жаль, така слабкість інколи обходиться вельми дорого.

— Безперечно, — погодився Півчеревичок. — Я, наприклад, з тваринами завжди дуже обережніш. Якось мені довелося віч-на-віч здибатися з пацюком і, повірте, відтоді це стало для мене неабияким уроком.

Але Муфтикові зараз не хотілося просторікувати про тварин.

— Скажіть, будь ласка, як він почувається, — настирливо звернувся Муфтик до лікаря.

А Півчеревичок додав:

— Ми побоюємось, що… що на нього, либонь, наступили.

Медик зняв окуляри і протер їх носовою хусточкою. А тоді сказав:

— Недаремно побоюєтесь.

Кумедні чоловічки, мов по команді, миттю зблідли.

— Як?! — скрикнув Муфтик.

— Це неможливо! — заволав і Півчеревичок. Лікар начепив на перенісся окуляри.

— На жаль, усе-таки можливо, — вимовив він. — Я, певна річ, не стверджую, що подібне може траплятися щодня, але цього разу на нього таки наступили.

— Ми повинні його побачити! — став благати Муфтик.

І Півчеревичок повторив, як відлуння:

— Ми повинні його негайно побачити! Чоловік у білій шапочці, здавалося, міркував.

— Хто ви йому будете? — запитав по хвилі.

— Ми — його друзі, — відповів Муфтик.

— Ми — його єдині друзі, — запевнив Півчеревичок. — Окрім нас, у нього нікого немає.