I знову Муфтик, Пiвчеревичок та Мохобородько

— Он воно що, — сказав лікар. — Ну, коли справді, окрім вас, у нього нікого немає, я візьму на себе відповідальність і дозволю вам його провідати. Побачення з друзями, гадаю, благотворно вплине на його здоров’я, чи не так?

Обоє друзів згідливо закивали.

— Одначе зважте, що становище його серйозне, — вів медик далі. — Із вами, його друзями, буду відвертий : у нього переламані всі ребра, окрім цього, є внутрішні пошкодження. Так що довго турбувати його не можна, щонайбільше — п’ять хвилин.

Кумедні чоловічки знову кивнули, і лікар запросив їх іти за ним. В кінці довгого коридора вони зупинились перед дверима однієї з палат.

— Послухайте! — раптом злякано прошепотів Півчеревичок. — Що це за голоси?

Не було потреби особливо напружувати слух, щоб почути дивовижні звуки, які долинали з палати. Незрозуміле постогнування й охання впереміж із безладними словами.

— Ваш друг без угаву щось бурмоче, — пояснив лікар. — Ось чому нам довелося влаштувати його в окрему палату, щоб він не турбував інших хворих.

Сказавши це, лікар одчинив двері і провів Муфтика і Півчеревичка до палати.

— А до вас гості! — гучно повідомив він і, звертаючись до обох друзів, додав:—Я не заважатиму вашій зустрічі своєю присутністю, але прошу вас пам’ятати — цього разу не більше п’яти хвилин. Надалі, коли йому стане краще, звісно, гостям можна буде побути довше.

Муфтик і Півчеревичок сказали лікареві «до побачення» і підступили до ліжка хворого. І, зрозуміла річ, неважко уявити їхній подив, коли вони побачили незнайомого чоловіка з чорною бородою. Його темні очі засвітилися радістю і водночас неприхованим збентеженням.

Кумедні чоловічки стояли коло ліжка мов прицвя-ховані і не знали, що й казати.

— Мене звати Вольдемар! — нарешті урвав мовчанку хворий і простягнув Муфтикові й Півчеревичку руку. — Дуже радий з вами познайомитись.

— Муфтик, — назвався Муфтик, потискуючи руку. — Радий взаємно.

— Радий невимовно, — сказав Півчеревичок і в свою чергу потиснув руку хворого. — Ми гадали, що тут лежить наш друг…

Муфтик помітив, що очі Вольдемара оповив смуток, і поспішив урвати Півчеревичка:

— Ми побоювались, що тут лежить наш інший ДРУГ, увесь у гіпсі. А тепер ось ми з полегшенням побачили принаймні, що руки у вас цілі-цілісінькі.

— І ноги теж неушкоджені, — зізнався Вольдемар, і тінь зажури зникла з його очей. — Зламані лиш ребра і, здається, нутрощі зрушені з місця. Однак тут і дивуватися нічого. Добре, що так обійшлося. Якщо на тебе наступає слон…

— Слон?! — одночасно вигукнули Муфтик і Півчеревичок.

— Авжеж, слон, — продовжив Вольдемар. — А хіба ви не знали? Я ж працівник зоопарку, і там на мене ненароком наступив слон.

— З тваринами треба бути дуже обережним, — діловито порадив Півчеревичок. — Якось зі мною сталася подібна пригода, я сам мимоволі наступив, прав-Да, не на слона, а на гадюку. Життя моє трималося на волосинці.

— Авжеж, — мовив Вольдемар. — Із тваринами треба вміло поводитися.

— Вам, мабуть, дуже боляче? — співчутливо запитав Муфтик. — Ми чули з-за дверей, як ви стогнали.

— Я справді стогнав, — зізнався Вольдемар. — Але все ж не стільки від болю, як від суму. Я неймовірно сумую за своїм улюбленим слоном, і цей смуток змушує мене мимоволі стогнати.

— Дивина, — не міг зрозуміти Півчеревичок душевного стану Вольдемара. — На вас наступив слон, а ви, незважаючи на це, сумуєте за ним!

— Саме так, — погодився працівник зоопарку. — Я не знаю, як вам пояснити, але це саме так.

На Вольдемаровому обличчі з’явилося якесь дивне осяяння, яке не могла приховати навіть борода, і погляд його став мрійливим і лагідним. Муфтик і Півчеревичок умить збагнули, що подумки Вольдемар зі своїм слоном. Вони тактовно помовчали.

В цей час одчинилися двері і ввійшла сестра з пучком термометрів у руці.

— Доброго ранку, — сказала вона Вольдемару й мигцем кивнула Муфтику й Півчеревичкові. — Як ми сьогодні почуваємо себе?

— Дякую за турботу, сестро Кірсіпуу, — відповів Вольдемар. — Трохи ліпше. І як бачите, в мене гості.

— Бачу, бачу, — ствердила сестра і простягнула Вольдемарові термометр, який він одразу ж сунув під пахву. — Сподіваюсь, що гості не занадто втомлять вас.

Сказавши це, медсестра легким порухом поправила Вольдемару ковдру і вийшла. Та її останні слова нагадали Муфтику й Півчеревичкові, що їм уже треба йти. Адже п’ять хвилин — невеличкий відтинок часу, який вже, напевне, минув.

— Коли ви завітаєте знову? — запитав Вольдемар.

— Можливо, завтра, — сказав Муфтик.

— Так, — підтримав Півчеревичок. — Неодмінно завтра.

— Ви й не здогадуєтесь, як утішили ви мене своїми відвідинами, — усміхнувся Вольдемар.

Та коли Муфтик і Півчеревичок зачинили за собою двері, з палати знову почувся жалібний стогін.

— Все це, звичайно, вельми красиво, — мовив Півчеревичок, — але в нас ще й досі немає жодної вістинки про Мохобородька.

Вони трохи порадились і вирішили розшукати реєстратуру. Одначе там їх запевнили, що хворого на ім’я Мохобородько в лікарні взагалі немає.

— А що, як через свій маленький зріст він помилково потрапив до дитячої лікарні? — висловив припущення реєстратор.

Але Муфтик і Півчеревичок пояснили, що в Мохобородька борода майже до землі, і через це така можливість виключена.

І реєстратор з цим погодився цілком.

— Я сповна розумію вашу турботу, — співчував він. — І якщо на нього справді наступили, як ви гадаєте, то ми негайно приймемо його до лікарні. Тільки спершу, звісно, його треба знайти.

— Зрозуміла річ, — погодився Півчеревичок. Було ясніше ясного, що Мохобородька треба розшукувати.

Тут, у лікарні, зараз їм робити нічого, і тому вони подякували реєстраторові за співчуття і вийшли з приміщення.

МУФТИКІВ КОМІРЕЦЬ

Муфтик і Півчеревичок стояли на сходах лікарні.

— Куди ж тепер? — запитав Півчеревичок у повному відчаї.

— А туди, куди нам покаже машина «швидкої допомоги», — вирішив Муфтик.

На жаль, іншого виходу не було, бо вони не мали змоги вибирати собі напрямок. Вулиці, як і раніше, були запруджені людьми, які неодмінно рано чи пізно зупинили б фургончик. Єдина розумна можливість — мчати услід за якоюсь «швидкою допомогою». Вони опинились у цілковитій залежності від цих автомобілів і шукати Мохобородька могли тільки там, куди забагнеться їхати «швидкій допомозі».

Чекати їм довелося недовго. Почулася знайома сирена, і машина, скреготнувши гальмами, зупинилася перед ґанком. Дверцята відчинились, люди в білих халатах винесли на ношах хворого і заквапилися до лікарні.

— Ходімо, треба завести мотор, — запропонував Муфтик. — Раптом доведеться рушати негайно.

Невдовзі з’ясувалося, що Муфтик мав рацію. Ледве вони влаштувалися у фургончику і ввімкнули мотор, як бригада «швидкої допомоги» повернулася до машини. Ще мить, і вона так рвонула з місця, що Муфтикові було нелегко встигнути за нею.

Почалася шалена гонка. І знову Муфтикові пощастило попри все триматись на «хвості» «швидкої допомоги». Під супровід оглушливої сирени обидві машини мчали все далі й далі, і скрізь їм завбачливо поступалися дорогою.

Та незабаром кумедні чоловічки знову занепокоїлися. За нетривалий час вони перетнули майже все місто, і попереду вже замаячила околиця.

— Куди ж це вона летить? — дивувався Півчеревичок. — За місто?

Так і є. Вже позаду лишився міст, обабіч замелькотіли лани й пасовиська. А «швидка допомога» тепер ще більше додала швидкості, і хоч Муфтик зробив усе, що міг, поступово їхній фургончик почав відставати. Окрім цього, мотор надто перегрівся, і невдовзі Муфтик змушений був зупинитись на узбіччі.

— Хай їде собі, куди заманеться, — кинув він. А Півчеревичок додав:

— Мудріше поступитися.

Вони вибралися з машини і сіли край рівчака, щоб трохи перевести подих і порадитись.

— Просто чудово через деякий час знову опинитися серед природи, — зронив Муфтик, озираючись.