Подорож Голубоi Стрiли

– Що за звичка – отак кружляти вулицею? – сердився Начальник Вокзалу. – Дітей хоч учи, хоч не вчи, що найкоротша лінія між двома точками є пряма, а вони тільки вийдуть зі школи, так і починають застосовувати знання на практиці: ходять по колу. Ось подивіться ви на цього Франческо: на відстані десяти метрів він десять разів переходив, вулицю. Просто дивно, як це його не переїхала машина!

А Курдуплик невтомно винюхував під снігом сліди свого друга. Він не відчував ні холоду, ні втоми і, никаючи по сліду, подумки вів розмову з Франческо:

«Ми всі їдемо, всі поспішаємо до тебе, Франческо. Ти навіть і гадки не маєш, як радітимеш, побачивши повний поїзд подарунків, цілісінький караван іграшок!»

Він так захопився своєю розмовою з Франческо, що забув про все, і схаменувся аж тоді, коли забіг кроків за десять від місця, де пропав слід хлопця. Довелося Курдупликові повертати назад, а Машиністові – вдесяте зупиняти поїзд. Бідний собачка кидався то сюди, то туди, але ніяк не міг уже натрапити на запах слідів Франческо. Нарешті він безпорадно зупинився. І не де-небудь біля воріт чи на тротуарі – прямісінько посеред тісної, тьмяно освітленої вулиці, в грузькому снігу.

«Просто неймовірно! – подумав Курдуплик, – не міг же хлопчина знятися й полетіти? !» 

– Що там скоїлося, гей? – крикнув Генерал, якому скрізь ввижалися вороги. Він їх бачив де треба і де не треба.

– Курдуплик не знаходить далі сліду, – цілком спокійно пояснив Генералові Машиніст.

У вагонах усі невдоволено загомоніли. Ляльки вже повірили в неминучу свою смерть у снігових заметах.

– Тисяча мерзлих китів! – вигукнув Півбороди. – Цього ще нам бракувало...

– Його вкрали! – схвильовано вигукнув Генерал.

– Кого вкрали?

– Хлопця, чорт забирай! Нашого Франческо! Його слід дійшов до середини вулиці і там як у воду впав. Що б це могло означати? А тільки те, що хлопця схопили, кинули у машину й повезли з такою швидкістю, що й сліду не лишилося.

– А хто його міг украсти? Кому потрібний бідний хлопчина?

– Що ж тепер діяти? – запитав нетерпляче Начальник Поїзда.

– Ану я полечу в розвідку! – запропонував Сидячий Пілот. ,

Всі погодилися з його пропозицією, бо ніхто не міг запропонувати чогось ліпшого.

Літак швидко набрав висоту. Деякий час його ще видно було при тьмяному світлі вуличного ліхтаря, а потім він зовсім зник. Не чути стало й гуркоту двигуна.

– Хай там що кажуть, а я переконаний: хлопця вкрали, – і далі наполягав на своєму Генерал. – А це означає, що смертельна небезпека загрожує і нам з вами. До мене, солдати! Негайно вивантажувати гармати! Місце розташування – хвіст поїзда! Приготуватися до бою!

– Щоб на тебе нежить, – кляли його артилеристи. – Цілісіньку ніч тільки те й робимо, що вантажимо та розвантажуємо гармати. Вже всі заряди змокли, що їх хоч у кратер Везувію кинь – все одно не займуться.

– Струнко! Мовчати! – грізно скомандував Генерал. Олов'яні солдати, сидячи нерухомо на дахах вагонів, тільки поглядали, як, обливаючись потом, вивантажували гармати їхні товариші артилеристи.

– Хлопцям щастить, – заздрили піхотинці, – хоч по-нагріваються, а тут снігу вже по коліна насипало. Ще трохи – і ми перетворимося на снігові статуї.

Музиканти теж були у відчаї: сніг зовсім позабивав їхні труби.

І тут скоїлося щось дивне і незрозуміле: тільки вивантажили першу гармату на сніг, як на місці, де вона була, з'явилася дірка. Поставили другу – і друга зникла, неначе в безодні. Поглинула земля й третю гармату, і на її місці залишився тільки отвір в снігу. Коротше кажучи, тільки-но гармати вивантажували на сніг, як вони танули в ньому, залишаючи по собі темну безодню.

– Що це? Диви... Ну й... – від подиву та гніву в Генерала відібрало мову. Він упав навколішки і став розгрібати руками сніг.

І таємниця незабаром остаточно з'ясувалася. Хоча, власне, тут ніякої таємниці не було. Річ у тім, що перед самісіньким носом Генерала була яма. Як на те, при розвантаженні гармати потрапили саме в цю яму (а вона була притрушена зверху снігом і повна-повнісінька води, що натекла сюди з усієї вулиці).

Генерал стояв на колінах, немов уражений блискавкою. Потім він почав шматувати свій генеральський берет, а після схопив себе за чуба і був би, напевне, стяг із голови разом з чубом і шкіру, якби не почув дикий регіт своїх солдатів-артилеристів.

– Негідники! Найкращі, єдині гармати нашого війська попали в пастку ворога, а ви регочете, як навісні! Невже ви не розумієте, що ми тепер обеззброєні? А вам смішки, дикуни кляті? Всіх під ар-решт! А тільки приїдемо в казарми, я вас – під суд за зраду!..

Артилеристи негайно скорилися наказу і зовні прибрали серйозного вигляду, але все ще мовчки душилися від сміху, здригаючись усім тілом.

«Це якось перебудемо! – міркували собі солдати. – Аби не тягати гармати з платформи на платформу. Хай собі синьйор Генерал кричить скільки завгодно, а нам без гармат набагато краще – менше буде роботи».

За ці дві хвилини Генерал, здавалося, постарів щонайменше на двадцять років. Волосся його зовсім побіліло, може, тому, що він скинув трикутний капелюх і йому сипав на голову сніг... А як змінилося його обличчя! Каміння – і те заплакало б із жалю до нього. Та каміння не могло бачити цього, воно лежало глибоко під снігом.

– Настав кінець усьому! – ридаючи, промовив Генерал. – Все пропало! Тепер нічого мені залишатися з вами.

У нього було таке відчуття, ніби замість смачного солодкого крему він проковтнув бридкий холодний шматок мокрого картону. Життя. Генерала без гармат – це все одно, що їжа без солі. Він стояв на колінах, глухий до благань, і зовсім не звертав уваги на те, що його засипало снігом.

– Синьйоре Генерале! Вас засипає снігом! – зверталися до нього артилеристи, намагаючись шанобливо згорнути сніг з його плечей.

– Не чіпайте мене! Дайте мені спокій!

– Вас закидає снігом! Ось гляньте, ви вже засипані майже по коліна!

– Байдуже...

– Синьйоре Генерале! Сніг сягає до грудей.

– А мені зовсім не холодно. У мене на серці зараз холодніше.

– Синьйоре Генерале! Вас замело снігом по саму шию!..

Та Генерал не відповідав. А сніг сипав і сипав. До того ж солдати, які сиділи на вагонах, жбурнули на Генерала увесь сніг, що там зібрався. Отак в одну мить Генерал був похований під снігом. Деякий, час ще видніли його вуса, та незабаром і їх не стало видно. І тоді на місці синьйора Генерала лишилася снігова статуя, статуя Генерала, що стояв навколішках, спершись руками на краєчок ями, в якій зникла його батарея.

Бідолашний Генерал! Яка безславна випала йому смерть!

Я певний, що він не заслужив такої смерті, хоч і добровільно прийняв її. Але хіба йому важко було встати, обтруситися і заховатися від снігу в вагоні? Він, як Генерал, мав повне право їхати навіть у вагоні першого класу. Але де там! Він волів стати сніговою статуєю. Гонор! І хай собі залишається із своєю незавидною долею. Прощавайте, синьйоре Генерале! Ми вас не забудемо!

Та що ж це я: витрачаю дорогий час на поминання Генерала, тоді як пасажирам Голубої Стріли загрожує величезна небезпека. Невідомо звідки поблизу наших втікачів з'явився Кіт. Справжній Кіт, не іграшковий, а живий і такий завбільшки, як два вагони Голубої Стріли. Саме в ту хвилину, коли ми всі були так зворушені загибеллю Генерала і віддавали йому останню шану, страшний звір непомітно підкрався по м'якому снігу, оглянув усіх блискучими зеленими очима і вибрав собі здобич.

Ви не забули ще про Канарку в клітці, яка стрибала на своїй пружинці і весь час щебетала «чіп-чіп»? Так-от, подорожні повісили цю Канарку з кліткою за вікном Голубої Стріли. Насправді вона не повинна була висіти надворі, але Канарка своїм щебетанням так надокучила всім, що клітку вирішили повісити за вікном. Звідти Канарка спостерігала трагічну смерть Генерала; тому їй не було коли поглянути праворуч на тротуар. А саме там готувався до стрибка великий Кіт. Хижак вирішив поласувати пташкою. Він увесь напружився і зробив дикий стрибок.