Подорож Голубоi Стрiли

– Прямо й прямо! – гукнув йому Генерал. – Лобова атака – найкраща тактика для розгрому ворога.

– Якого ворога? – запитав Начальник Вокзалу. – Прошу вас, припиніть, будь ласка, всі ці вигадки. В поїзді ви такий самий пасажир, як і всі інші. Тут ваші нашивки на береті не мають ніякої сили, і поїзд їхатиме туди, куди я накажу. Зрозуміло?

– Слухайте, – нетерпляче мовив Машиніст, – та говоріть же швидше, а то, чого доброго, ще торохнемо в тротуар.

– Праворуч! – дзявкнув боязко Курдуплик. – Завертайте швидше праворуч! Ми йдемо слідами Франческо. Отут ступали його драні черевики й мокрі пальці. Сюди!

Собачка метушився, але не міг знайти слід.

– Отже, крути праворуч! – повторив за Курдупликом Начальник Вокзалу.

Машиніст натиснув на важіль, і Голуба Стріла на повній швидкості повернула праворуч.

Сидячий Пілот, щоб не випустити поїзда з поля зору, летів на висоті двох метрів над землею. Він спробував був піднятися вище, та ледве не заплутався у трамвайних дротах.

Ковбої та індіанці, мов ті бандити, що переслідують здобич, скакали верхи обабіч поїзда.

– Закладаю генеральські погони на діряве сольдо, якщо це подорожування закінчиться щасливо, – промимрив Генерал. – Від цих вершників жди всього... На першій же зупинці за всяку ціну перейду на платформу, де їдуть мої гармати.

Саме в цю мить пролунало тривожне скавчання Курдуплика, який помітив, напевне, якусь небезпеку. Та було вже запізно. Машиніст не встиг загальмувати, і Голуба Стріла з розгону влетіла в глибоку баюру. Вода підійшла майже під вікна поїзда. Ляльки страшенно перелякалися і подерлися на дахи вагонів, де їхали олов'яні солдатики. А бідолашний Курдуплик плавав у баюрі, клянучи власний голос: «Добра б йому не було! І якої я породи? Навіть гавкати нездатний! ! Все б на світі віддав, аби тільки гавкнути по-справжньому, по-собачому. Якби був гавкнув хоч раз, то оце б не сиділи усі в баюрі... »

– Приїхали... – промовив Машиніст, витираючи холодний піт на лобі. – Висадилися...

– Ви хочете сказати – опинилися у воді? – промимрив сумно Півбороди. – Тепер що ж – нам залишається єдиний вихід: спустити на воду мого славного Вітрильника і всім перевантажитися на нього. Іншого рятунку нема.

Та хіба маленький Вітрильник витримав би всіх? На щастя, Головному Інженерові-Конструктору спало на думку, що в його ящику з інструментами є всі деталі, з яких можна побудувати міст.

– Доки цей міст буде готовий, то розвидниться, і нас половлять, – бурчав Капітан Півбороди, похитуючи головою.

Та іншої ради не було. Треба було рятуватися. Всі роботи під керівництвом свого Інженера, який сам був роботом надзвичайно складної конструкції (він складався з сили-силенної блоків, важелів і неймовірної кількості гвинтів), узялися до праці.

– Краном ми піднімемо Голубу Стрілу і поставимо її на міст, – пообіцяв Інженер. – Пасажирам залишатися на місцях!

Промовляючи ці слова, він згорда поглядав на Ляльок, які, що й казати, захоплено дивилися на Інженера. Тільки Лялька Нера залишалася вірна своєму Пілоту і не зводила з нього очей.

Пішов сніг. Вода в калюжі стала швидко прибувати. Здавалося, складним розрахункам Інженера судилося зазнати краху.

– Нелегка справа – спорудити місток під час повені, – процідив крізь зуби Інженер, – але сподіваємося, що все-таки спорудимо.

Щоб прискорити будівництво, Полковник віддав у розпорядження Інженера всіх своїх солдатів. Місток зростав на очах над темною водою баюри. Серед пітьми й сніговиці лунав брязкіт заліза, стукіт молотків і блоків передачі роботів-монтажників. Ковбої та індіанці на конях поперепливали тим часом на другий берег і стали там табором. Здалека видно було червону цяточку, яка то спалахувала, то гасла, немов світлячок. Це смоктав свою люльку Срібна Пір'їна. З вікон Голубої Стріли пасажири пильно стежили за цією червоною цяточкою, що жевріла, мов далека надія. І три Ляльки-Артистки, що теж не відривали очей від вогника, сказали водно:

– Це, напевне, зірочка. ,

Бачите, вони були великими мрійницями: їм увижалися зорі навіть сніжної ночі. Та нехай мріють, аби почували себе щасливо, чи не так?..

Небагато минуло часу, і на будівництві залунали радісні вигуки: «Ура! Ура!» Це роботи-монтажники й олов'яні солдати досягли другого берега калюжі. Міст був готовий!

Великий кран підняв Голубу Стрілу і поставив її на рейки (тут, як і на кожному добропорядному залізничному містку, були рейки), Начальник Вокзалу дав зелений сигнал – сигнал для від'їзду, Машиніст натиснув на важіль, і поїзд, легенько здригнувшись, рушив по містку. Та не проїхали вони й кількох кроків, як Генерал зчинив тривогу:

– Погасити світло! Над нами – ворожа авіація!

– Тисяча китів з пухлою печінкою! – крикнув Капітан Півбороди. – Щоб я свою бороду проковтнув, коли це не Фея!

В цю мить високо над площею з'явилася, все збільшуючись, величезна довгаста тінь. Втікачі з першого погляду впізнали летючу мітлу та двох бабусь на ній.

Фея, треба вам сказати, була вже примирилася з утратою своїх найкращих іграшок. Вона позбирала решту іграшок з полиць та комори і, вилетівши в димар на мітлі-автоматі, рушила у свій звичайний передноворічний політ. Але не встигла вона долетіти ще й до середини площі, як служниця вигукнула:

– Синьйоро баронесо, гляньте-но вниз!

– Куди? – озирнулася та. – Ага... бачу... бачу. То часом не фари Голубої Стріли?

– Отож мені теж так здається, синьйоро баронесо.

Не гаючи часу, Фея повернула важіль мітли на південний захід, і хитрий апарат пішов сторч на світло, що блищало на поверхні калюжі.

Як бачите, цього разу Генерал зчинив тривогу недарма. Світло в поїзді миттю вимкнули. Машиніст дав останню швидкість, і поїзд блискавкою промчав через міст. Але ще не встигли двоє останніх коліс товарної платформи (на якій стояв Вітрильник з Капітаном Півбороди) торкнутися твердої землі, як земля і небо здригнулися від страшного вибуху, і високий залізний місток розсипався, звалився на дно калюжі.

«Чи не Фея часом почала нас бомбардувати? »– не в одного з переляку промайнула думка. Але річ тут була зовсім в іншому. Генерал, нікого не попередивши, замінував моста і власноручно висадив його в повітря.

– Я краще його шматками проковтну, ніж залишу ворогу! – гордовито вигукнув він, накручуючи з радощів вуса.

Фея спустилася вже зовсім низько і летіла просто на Голубу Стрілу.

– Завертай ліворуч, мерщій! – крикнув один ковбой. Не чекаючи наказу Начальника Вокзалу, Машиніст на

великій швидкості так круто звернув ліворуч, що поїзд ледь-ледь не розірвався навпіл. Голуба Стріла влетіла з розгону в темний під'їзд, де вже блимав червоний вогник у люльці Срібної Пір'їни.

Поїзд підігнали впритул до стіни, а браму швидко зачинили й замкнули на засув.

– Хоч би вона не помітила нас, – шепнув Капітан Півбороди.

Та де там було Феї помітити їх!

– Дивна річ!..– бубоніла Фея, кружляючи над площею. – Наче земля їх поглинула, навіть і сліду не видно...

– А може, вони попадали десь у рівчак... – висловила свій здогад служниця.

– І це могло статись, – погодилася Фея. – Тим більше шкода мені Голубої Стріли. Вона не заслужила того, щоб валятися в якомусь брудному рівчаку. Це ж була найкраща іграшка в моєму магазині. Нічого не втямлю... Може, вони втекли від злодіїв і шукають дорогу додому? І таке може бути... А втім, не будемо тут баритися. У нас ще роботи сьогодні хтозна-скільки. А список подарунків, які нам треба розвезти дітям до ранку, дуже великий. Хоч би встигнути! Ну, полетіли!..

І, повернувши мітлу на північний край неба, переслідувачі зникли в густій завірюсі...

Бідна старенька Фея! Уявіть себе в її становищі: остання ніч, треба вже розвозити дітям іграшки, а їх нема – покрали! І саме в новорічну ніч, коли в тисячах будинків і хат тисячі дітей підвішують, лягаючи спати, панчохи, щоб Фея поклала туди подарунки. Таки добра морока з ними... А тут ще сніг сипле, як із мішка, – квітчає Новий рік. Та коли б тільки сипав, а то ж січе з вітром, очі заліплює. Ото ніч, синьйори мої! Ото ніч! Таке мете, таке крутить, світу не видно!