Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин

Стояв дуб під млином. А він пішов, того дуба розколов, посеред дуба забив клин. «Ходіть сюда, пане вовк, та й пхайте тут свої пальці. І глибоко пхайте. Чим дальше запхаєте, тим тонші будуть вам до скрипки. Як я сю охоту (він каже, що то клин — охота) кину, то ви пхайте далі». Так він далеко лаби запхав, через цілого дуба, поки ся розкололо. Тим часом він клин витяг, а вовк скаче, аж реве, танцює. «О, тепер ти мене навчив, — каже, — танцювати. О, тепер я потанцюю. Я вже грати не годен, лиш вже потанцюю».

І так їм перейшла ціла ніч. І надходить рано ґазда-мельник та й собі гадає, що його вже вовк із’їв. Хлопець грає, вовк скаче, танцює. «А що ж ти, хлопче, робиш? Та я гадав, що тебе вовк з’їв». — «Їй, пане ґаздо, я вовка учу танцювати». — «І, та я виджу, як ти умієш з вовком ся обходити. Ти — добрий хлопець. Тепер ти мельником, не я мельником, бо я не умію вовка учити танцювати, а ти навчив; то твоє діло, твій млин». І тепер вовк каже: «Я гадав, що я буду ще грати, але я не хочу уже грати, досить мені танцю».

Так хлопець з мельником ся взяли з патиками до вовка, вовка убили, шкіру обдерли і продали і тогди робили міїни того хлопця.

Як хлопчик трьох вовків забив

Була кобіта і мала хлопчика, що, як вродився, то мав на шиї три ланцюжки злоті. І як підріс, пішов в ліс. Наперед нього стоїть вовк. Той його злапав, причепив до ланцюга і іде далі. Знов наперед нього стоїть вовк. Той і його злапав, причепив до ланцюга і іде далі. Зайшов ще далі, аж перебігає йому дорогу третій вовк.

Він злапав і його, причепив і вже йде з ними. Надибає в лісі хатку. Зайшов до неї на ніч, а вовків прив’язав надворі.

Іде тою самою дорогою дід. Вовки стали проситися, щоб їх пустив. Дід змилувався, пустив. Вони давай дертися до хатини. Продерли, влізли і стягнули того хлопця з печі. Хтіли дерти його, але він гарапником як вдарив — всіх трьох позабивав і додому чимборше мандрував. Мати ним втішилася і більше на мандрівку не соглашалася, бо він був тлустий, як баранчик, і ним поснідали би вовки, як рябчиком.

Як цапи врятували вівцю від смерті

Ішов лис лісом, здибається з сумним вовком та й питається вовка: «Чо ти так засумувався?» — «Нема моїх товаришів, я з ними погнівався і не маю з ким ходити». А лис каже до него: «От будем і оба». Вовк утішився, що має уже камрата, що має з ким ходити. Ідуть вони та й надибають свиню, що плекає поросята. Вовк напав на ню та й заїв її. Вже їдять оба. Лис каже до вовка: «Ти є сильний звір». — «О, я дуже є сильний». Та й ідуть знов оба. Але дивиться лис, а під дубом шопортається у листячку заєць. Лис забіг з-за дуба та й зайчика того злапав. Лис несе ід вовкові та й каже до него: «О, я ще є сильніший звір, як ти. О, я якого звіра теньгого несу в зубах». А вовк каже до него: «Я навіть його в писок не маю що брати». Та й зайчика пролиг. Але ідуть, ідуть вони та й надибають там вівцю. А вовк каже до вівці: «Тепер ти, небого, моя». — «Як ти, небоже, будеш мене їсти, коли я з вовнов?» — «Ти, — каже, — не питай; от будеш видіти». А вона каже до него: «Чекай, пане великий, пущу свій голосок у лісочок, що вже мене тут ніхто чути й видіти не буде».

Вовк став перед вівцев та й зарів. Вона пустила свій голос у лісок; та й надлетіло два цапи. «Чекай-но ти, небоже, зараз її з’їш, але ходи з нами». Вивели вони його на рівний пляц та й сказали до него: «Стій ти тут на середині, оден розбігнемся з одного боку, а другий — з другого боку; як ми тебе перескочим, тогди ти і нас поїш». А вовк сказав до них: «То най буде».

Розлетілися цапи до вовка; як гримнули вовка в черево, аж повилазили з вовка кишки. А цапи кажуть тогди до вівці: «Видиш, небого, відратували-м тебе від смерти».

Вже ходить вівця з цапами і до сего часу.

Як цап хизувався перед бараном

Раз зимою по містечку ходить баран та збирає стеблі сіна, що порозтрушувались з возів. На ґанку лежить цап та гріється на сонці. Цап углядів барана та й давай глузувати, сміятись з його: «Гей ти, опудало-мужичище! Впугався в кожушище та насилу повертаєшся, як той ведмідь. Ось подивись, який я прудкий та жвавий в легенькому сюрдуті». — «Мені добре і в кожусі, дарма що я опудало», — каже баран. «А дивись, баране, який я гарний в сюрдуті та як мені легко танцювати», — каже цап да скік з місця! Сп’явся на задні лапи, передні задер вгору та мах на один бік головою! Круть на другий бік рогами! Верть хвостиком! Загнув шию дугою ще й борідкою потряс.

Баран витріщив очі на цапа та й каже: «Потривай лишень, ось прийде вечір та вдарить мороз, тоді побачимо, хто з нас кращий».

Сонце зайшло. На небі стали червоні стовпи. З-за ліса виглянув страшний мороз з очима! Як дмухне холодом… Лід затріщав, неначе хто з рушниці вистрелив. В лісі дерево залущало! Дмухнув мороз на барана. Баранові байдуже: тепло йому в кожусі.

Як скрутить мороз цапа, — мій цап аж підскочив, неначе його хто окропом ошпарив. «Гей ти, лапище-мужичище! — кричить цап до барана. — Скидай швидше кожух, нехай я трохи погріюсь!» — «Чи то можна, щоб такий пан та впугався в простий кожух?» — каже баран.

Тоді цап давай просить барана: «Ой братику, баранчику, голубчику! Не видержу, бо дуже дошкуляє! Таки-так, неначе ножами ріже по шкурі та голками шпигає. Я хоч притулюсь до твого кожуха та хоч боки погрію!» — «Та йди вже, чванько, грійся, — каже баран. — Я знаю, що не з добра пан у жупані ходить, бо свити не має. Та це, бач, не першинка, що сюрдут коло кожуха боки гріє…»

Як чоловік і кінь перехитрили лева

Іде лев понад водою, а риба втікає. А він питається: «Чого ти, рибо, втікаєш?» Вона каже: «Я боюсь мужикових хитрощів». Лев каже: «Які ж ті хитрощі?» Риба каже: «Він возьме горох, начепить на гак та й тягне мене до верху».

А лев пішов ізнов до чоловіка на поле да й питається чоловіка: «Які-то твої хитрощі?» А чоловік каже: «А які ж твої?» А лев каже: «Як я дмухну, то на дереві лист пооблітає». А чоловік каже: «Як я батогом витну, то гілля поодсікаю». А той каже: [ «Як я зареву, то дерева з землі повискакують». А чоловік каже: ] «Як я свисну по очах, то, — каже, — тобі очі повискакують». А той і утік від чоловіка. «Ти, — каже, — хитріший».

А він іде, той лев, аж кінь скирту їсть. А він каже: «Які твої, коню, хитрощі?» А кінь питає: «А які твої?» А він каже: «Я як розженусь, то поперек скирти пробіжу». — «А як я розженусь, то вздовж пробіжу».

Та й утік.

Яструб — війтом

Зібралися якось яструби на велику раду. Треба їм було обрати собі війта. Порадилися вони: є тут, мовляв, один яструб файної вроди і до того ж письменний. І вирішили, що той буде добре війтувати.

Та поки його війтом не обирали, був він учений і мудрий. А як став війтом, то з того часу за багачами стоїть, а до бідних йому байдуже.

Бідні поки могли терпіти — терпіли. А бідних було більше, ніж багатих. От пішли бідні позивати війта, хотіли його скинути. Але в суді сказали, що ще строк тому війтові не вийшов, нехай урядує.

Бідним несила терпіти, дуже війт не по правді робить, а до річного строку ще далеко. Подумали і вирішили:

— Чого ми будемо його терпіти? Коли поб’ємо, то він сам від нас піде.

Піймали його, добре побили. І сидів він тихо, поки хворий був, а як одужав — полетів собі геть.

Почув той яструб, що у ворон нема війта. Почав до них навідуватись і випхався там у війти. Спочатку, як тільки його обрали, порядкував він добре: що вони йому казали, то він робив, і що він їм казав, вони виконували.

Ось оселилися ворони в одному лісі, а сорокопуди теж у тому лісі жили. Сорокопуди хоч і невеликі птахи, та дуже шкідливі. Дуже вони воронам надокучили, і почали ворони на них скаржитися:

— Що нам з ними робити?

А війт і каже їм:

— Якщо вони вам роблять шкоду, самі себе захищайте.

Розгнівались ворони на свого війта за такі слова, скликали раду, скинули його і сказали грізно: