I знову Муфтик, Пiвчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4)

Та зараз тішитись панциром друзі не мали часу. Напрямок визначено, і Муфтик, звичайно, очікує на їхню допомогу. Тільки зле, що не можуть полишити просто так на лісовій дорозі авто, Тож закотили свого фургончика в кущі й закидали його вітами.

МУФТИКОВІ НЕПЕРЕЛИВКИ

Муфтик, якого іклами підхопив сіроманець, погойдувався у повітрі. Хижак нарешті дістався свого лігва, з якого, радісно повискуючи, висипали йому назустріч вовченята. І як тільки вовк жбурнув Муфтика своїм щенятам, зчинилася неймовірна колотнеча. Вовченята забавно загарчали й миттю кинулися до Муфтика. Вони перекочували кумедного чоловічка один одному навколо кубельця з таким запалом, що тільки шмаття летіли з муфти навсібіч. Інколи вовченята давали спокій Муфтикові й дозволяли йому зіп’ястися на ноги. Але чинили це задля того, щоб пожирувати, а потім налітали на крихітного чоловічка, збивали його з ніг і знову розпочинали свою дику гру.

Якби не Муфтикова муфта, то справді він би на віки вічні склепив очі. На щастя, товста муфта, яку вовченята не могли прокусити, чудово захищала Муфтика. Та попри все, становище було воістину кепське. Від безугавної шарпанини малесенького чоловічка вже нудило, він украй заслаб і навіть кілька разів непритомнів.

Старий вовк здаля деякий час уважно спостерігав за цією метушнею. Зненацька він підбіг до вовченят і рішуче відігнав їх од Муфтика. Яке полегшення! Муфтик сів і вдячно поглянув на сіроманця. Та сидів він лише якусь хвилину-другу. Ось хижак опинився біля нього і став писком відштовхувати подалі від кубла. Муфтик був ошелешений. Невже сіроманець подає йому знак, що він може йти куди заманеться? Невже цей лісовий хижак так просто дарує йому волю? Вовк знову підштовхнув чоловічка, буцімто невдоволений з того, що Муфтик не квапиться і не слухається. По хвилі чоловічок пішов, спершу поволі, все ще вагаючись, а тоді скільки мав сил наддав ходи.

«Ось так, — подумав Муфтик, — здається, мої страждання закінчились. Тепер тільки б зібрати рештки сил, щоб не впасти у лісі. Перш за все мушу знайти струмок, де можна хоч трішечки освіжитися. І після цього майнути далі, тримаючись струмка».

Непомітно для себе Муфтик, поринувши у свої думки, перейшов на тюпанець. Адже друзі чекають його! Чекають і переживають!

Одначе доля не була милостивою до Муфтика, як він по своїй душевній простоті сподівався. Він саме зійшов на лісовий згірок, коли спало на думку озирнутися. І тієї ж миті сповна збагнув своє становище. Ніякого порятунку! Скоріше — навпаки…

Картина, яку побачив Муфтик, озирнувшись, і справді була вельми невтішна. Вовки ступали за ним: як великий, так і вовченята. Вони продовжували з ним свою дику гру. Та чи й було це лише грою? Кумедному чоловічку пригадалася розмова краєзнавців, яку випадково почув з-за кущів. Краєзнавці говорили, що старий вовк навчає своїх дітлахів, як полювати. Мабуть, саме зараз вони виношують щось подібне. Чи не саме зараз відбудеться оте рідкісне видовище, яке так прагнули побачити краєзнавці.

Вже наступні миті засвідчили, що він мав рацію. На чолі зі старим вовком вовченята загрозливо утворили півколо, і, наблизившись до Муфтика, один із звірів швидко став і попереду, відрізав Муфтикові шлях до втечі. Незважаючи на те, що кумедного чоловічка огорнув смертельний жах, він усе-таки зауважив, що пересувалися звірі надто швидко, безголосо і мудро, з лукавинкою. Це, певно, кортіло побачити краєзнавцям! Проте Муфтик був сам-самісінький, і він збагнув оце своєрідне навчання вовченят і при цьому не мав ані крапелиночки надії на порятунок: він — жертва, він той, кого загризуть!

Муфтик уже ніскілечки не уповав на краще.

«Мій кінець близький, — подумав чоловічок. — Нить мого життя урветься у вовчій пащі. Все-таки, що б там не було, я хочу гідно померти».

А яка ж смерть гідна?

«Я — поет, — мізкував далі Муфтик. — І, може, найліпше, коли, мережачи рядки, покину цей світ. Що з того, що тільки дерева почують мої останні поезії, Та я і не прагну величезної слави. Проте я, йдучи на смерть, складатиму вірші і в цьому вбачаю свою гідність».

Муфтик зосередився. Випростався. І по хвилі став урочисто читати:

Далі Муфтик читати не міг, бо четверо вовченят з люттю кинулися до нього й збили з ніг. Його просто осатаніло підкидали й перекочували. Кілька разів зуби хижаків дошкулили Муфтикові й крізь муфту. Невже таки настає кінець.

Ні. Ще ні.

Знову з’явився старий вовк, підступив до чоловічка й відштовхнув щенят од нього. І знову дорослий сіроманець заходився підпихати Муфтика своїм писком, тільки цього разу спрямовуючи до лігва.

Що ж це все, зрештою, має означати?

Муфтика раптом осяйнуло: це ж бо вовченята на ньому вчаться кусати-гризти доти, поки він іще живий. Він — лише експонат із наочного приладдя, який годиться використовувати до тих пір, допоки рухається. Ось чому його спочатку не загризли!

Старий вовк знову тицьнув мордою Муфтика, і той мусив чеберяти назад до кубла.

Муфтикове серце раділо. Він іще живий! Коли так триватиме далі, він ще хоч трішечки поживе. Можливо, навіть до вечора. І якщо в нього буде натхнення, він складе чимало віршів!

Та невдовзі все повторилося знову. Коли Муфтик дістався кубла, його виштовхали на дорогу. І вовченята знову стали підкрадатися до нього. Правда, цього разу хижі звірята оточили кумедного чоловічка зусібіч і добряче потермосили його. І все-таки Муфтик переніс їхнє жирування легше, ніж попереднього разу. Він був живий і сподівався жити надалі! Ця надія додавала Муфтикові сил, і він по-чоловічому витримував покуськування вовченят.

Небавом старий вовк вирішив зробити перерву. Він полишив Муфтика вовченятам, а сам поплентався до лісу. Маленький чоловічок украй розхвилювався, бо саме вовк як-не-як наводив якийсь лад, — коли-не-коли, а відганяв хоч на трохи вовченят. Але скоро з’ясувалося, що особливих підстав для занепокоєння не було. Вовченятам обридло перекочувати його по землі, і малі хижаки Дали Муфтикові спокій.

Саме зараз той міг би спробувати втекти, але попередні поневіряння настільки виснажили його, що подібне навіть не спало на думку. Натомлений Муфтик звалився мішком біля вовчого лігва і лежав там, ніби в якомусь чудернацькому заціпенінні. Через деякий час дорослий вовк повернувся до кубла із загризеним ягням, і вовченята, гавкаючи, шматували смачну їжу, вихоплювали один в одного кусні. Удень це була остання сутичка, і тоді, коли малі хижаки вдосталь наїлися, вони дещо вгамувалися.

Настав вечір. Запала ніч. Старий вовк знову полишив лігво. Муфтик, як і раніше, лежав на місці і навіть, здається, трохи покуняв. Та коли знову зійшло сонечко, він знову почувався бадьорим. Йому почулись дивні голоси. Підвивали вовченята. Звівши писки до неба, вони буцімто завивали в хорі, сумно й жалісливо.

Почувши це, Муфтик одразу ж страшенно розчулився — в очах заворушилися сльози.

«Ох, я бідолашний! — подумалось йому сумно. — Ніколи я не терпів самотності. Та хіба це ліпше, ніж перебувати в товаристві диких вовченят? Ні, зовсім ні! У порівнянні з таким гуртом моя самота була істинним раєм! Не зможу я завивати разом із вовками!»

І все-таки Муфтик був недалеко від того, щоб у відчаї завити. Сльози закапотіли додолу. Чоловічок, не ховаючись, схлипував. Таким нещасним, напевне, ніколи раніше він не був.

Старий вовк повернувся з нічної мандрівки. Вовченята кинулися йому назустріч, але цього разу він анічого не вполював. Адже малі хижаки повинні самі вчитися задирати, і великий сіроманець одразу ж опинився біля Муфтика й змусив його піднятися.

«Сподіваюсь принаймні, що зі своїм навчанням вовк не вельми поспішатиме, — подумав Муфтик, коли на вимогу дорослого сіроманця почав віддалятися від кубла. — Повторення — мати мудрості. Перш ніж почати мене гризти, все-таки їм треба до пуття опанувати попередні навички».