I знову Муфтик, Пiвчеревичок та Мохобородько

— Терпіння. Хто має терпець, той буде холодець! Півчеревичок зрозумів, що Муфтик вельми хвилюється. Інакше він не переплутав би відомого прислів’я: хто має терпець, той буде молодець. Чому тут дивуватись! Сам Півчеревичок страшенно переживає. Таке хвилювання цілком зрозуміле, бо щосекунди вони наближаються до свого друга Мохобородька.

— Двадцять один… дев’ятнадцять… сімнадцять… — читав Півчеревичок номери будинків.

Тепер або ніколи! На терези кинута доля їхнього друга Мохобородька. А втім, не на терези, а в господарчу сумку. І от уже стало видно ту заповітну сумку.

— Будинок номер дев’ять, — сказав Півчеревичок. Вони прибули на місце. Муфтик підкотив до тротуару і заглушив мотор.

— Ну поглянемо, на що здатний слон, — мовив він. Тепер усе залежало від слона. Самі вони анічого не

могли вчинити, вся надія на хобот.

Слідом прибув і слон. Вольдемар зупинив його прямо під сумкою.

— Чи та сама? — Вольдемар показав пальцем на господарчу сумку.

— Та сама, — запевнив Муфтик.

Працівник зоопарку вмостився на спині слона зручніше.

— І Мохобородько там, у ній? — запитав він.

— Авжеж, — ствердив Півчеревичок. — Він, очевидячки, спить.

— Гм-м, — здивувався Вольдемар і замислився. Це тривало деякий час, а слон поки що погойдував

хоботом туди-сюди.

— Що ж, розпочнемо? — запитав нарешті новий друг кумедних чоловічків.

— Можна б і починати, — зронив Муфтик. А Півчеревичок додав:

— А що тут зволікати!

— Правильно, — погодився Вольдемар.

Тоді нахилився до слонового вуха і щось прошепотів.

Муфтик і Півчеревичок заціпеніли. Чи ж до пуття пояснив Вольдемар слонові, що слід робити — зняти господарчу сумку й опустити вниз? Адже Вольдемар не якийсь цирковий дресирувальник, а звичайний працівник зоопарку. І слон його не здатний на всілякі штуки на цирковій арені, а звичайний, із зоопарку, який просто показує себе людям.

Але сумніви Муфтика й Півчеревичка все-таки виявились даремними. Хобот слона уже підіймався до господарчої сумки. Мабуть, Вольдемар так душевно зріднився зі слоном, що той розумів його цілком.

Кінчик хобота сягнув господарчої сумки і доторкнувся до неї.

— Щоб тільки не впустив його додолу! — забідкався Муфтик.

І ця засторога, на щастя, виявилась безпідставною! Слон хоботом зняв господарчу сумку з держака таї спритно, що Муфтик і Півчеревичок ахнули.

— Ти бачив?! — вигукнув Півчеревичок. Муфтик кивнув:

— Воістину майстерна робота!

Задоволений Вольдемар вдячно погладив слона.

Господарча сумка на кінчику слонового хобота по-1 вільно наближалася до землі. Схоже, слон розумів, що із сумкою треба поводитися обережно, і ніжно-ніжно опустив її на землю.

— Готово! — захоплено вигукнув Півчеревичок. І блискавично разом із Муфтиком опинився біля’

господарчої сумки.

— Він точно в сумці? — запитав Вольдемар, сидя- і чи на слоні.

— А де ж йому бути — в сумці! — щасливо усміхнувся Муфтик. — І спить!

Кумедні чоловічки дивилися на сплячого друга, їхні серця сповнювала безмежна радість. Ось він тут, їхній любий Мохобородько! Нарешті все-таки він тут! | Нарешті після тривалої колотнечі вони знову разом! | Нарешті він вільний!

Зненацька Мохобородько відкрив очі і нерозуміюче і втупився на Муфтика й Півчеревичка.

— Що трапилось? — запитав він. — Де це я?

— Ти на волі, — усміхнувся Муфтик. Півчеревичок теж розплився в усмішці:

— Ми зняли тебе хоботом із отого вікна. Мохобородько сів у господарчій сумці.

— Неймовірно, — пробурмотів він. — Це просто неймовірно.

— Він ще в тенетах сну, — моргнув Півчеревичок Муфтикові. — І нічогісінько ще не розуміє.

Та ось Мохобородько заговорив:

— Становище й справді незбагненне. Мені здається, що я прокинувся, але не можу цьому повірити. Невже, невже це ви, мої друзі?

— Звісно ж, ми! — вигукнув Півчеревичок.

— А на спині слона сидить Вольдемар, — сказав Муфтик. — Йому ти зобов’язаний своїм звільненням.

Мохобородько вмить вибрався з господарчої сумки і низенько вклонився Вольдемарові.

— Вельми вдячний вам, — ґречно мовив він. — Од щирого серця дякую вам.

Тоді знову недовірливо озирнувся і зітхнув:

— Я все одно побоююсь, що все це лиш чарівний сон. Адже цього разу я взагалі лягав спати не в господарчій сумці, а на дивані, а отже, мене ніхто не міг звільнити.

— Та очуняйся ти нарешті, — майже розсердився Півчеревичок. — Сідай краще в автомобіль і поїхали. Погомоніти про цей сон у нас ще буде вдосталь часу.

Мохобородько послухався і ступив уже кілька кроків до машини, як несподівано поблизу пролунав проникливий жіночий голос:

— О-о, мій малесенький, дозволь мені хоч попрощатися з тобою, — у цьому голосі бриніла схвильованість. — Дозволь тебе перед розлукою приголубити бодай разочок.

Кумедні чоловічки ошелешено застигли на місці. Комірець одразу ж сполохано загавкав у машині, а Вольдемар, сидячи верхи на слоні, здивовано гмукнув.

— Ви! — скрикнув Мохобородько, який одразу ж впізнав голос жінки. — Ви тут!

Тієї миті вона вийшла із-за ліхтарного стовпа, де вже давно причаїлась, очікуючи на появу Муфтика, Півчеревичка і Вольдемара.

— Перш за все я хотіла б розвіяти твої сумніви, — сердечно звернулася вона до Мохобородька. — Зараз ти бачиш не якийсь сон, а все відбувається наяву. Ти справді ліг спати на моєму дивані, та коли нарешті заснув, я знову поклала тебе в господарчу сумку.

— А навіщо ви це зробили? — здивувався Мохобородько.

— Я випадково дізналася, що друзі збираються тебе звільнити, — вела далі жінка. — Я грунтовно обдумала твоє становище. І нарешті зрозуміла, що ти належиш своїм друзям, і я не маю права силоміць тебе тримати. Тоді й перенесла в господарчу сумку, щоб друзі могли тебе звільнити.

Запала тиша.

— Спочатку я хотіла тайкома поглянути, як ти полишаєш цей дім, — мовила жінка. — Але не витримала, бо дуже закортіло ще раз тебе приголубити.

Вона схопила Мохобородька і міцно пригорнула до себе. І в її очах зблиснули сльози:

— До побачення, мій малесенький! Я бажаю тобі лише добра.

Знову мовчання. І кожен в оцій тиші думав про своє. Коли жінка поставила Мохобородька додолу, вона кинула погляд на слона.

— Яка чудова тварина! — похвалила вона. — Він теж чистопородний?

Запитання, звичайно, стосувалося Вольдемара.

— Це — африканський слон, — пояснив працівник зоопарку.

— О-о, — зронила жінка. — Якби ви знали, як мені подобаються тварини!

Вольдемар кахикнув. Він змушений був подумки зізнатись, що жінка не така вже й страшна, як увесь час гадав. Навіть навпаки…

— В зоопарку є ще й інші цікаві тварини, — сказав Вольдемар жінці. — Я міг би при нагоді розповісти вам про них…

— Дякую вам, — промовила жінка. — Я вельми зворушена і неодмінно скористаюся вашим великодушним запрошенням. Мені дуже приємно з вами познайомитись. Ви справді надзвичайно добросерда людина, як про вас і говорять.

Вольдемар зашарівся, на щастя, цього не було видно в темряві.

— Я теж радий цьому несподіваному знайомству, — стиха пробубонів він.

І ось настала мить розлуки. Жінка ще раз приголубила Мохобородька.

— Щасливої дороги, — побажала вона і почережно погладила по голові всіх кумедних чоловічків.

— Щасливої дороги, — пророкотів зі спини слона Вольдемар. — Напишіть мені, як викроїте час.

— Неодмінно, — запевнив Муфтик. — Я вже давно не писав нікому, навіть самому собі.

Кумедні чоловічки сіли в машину.

Муфтик завів мотор і натхненно продекламував:

Після тривалої перерви Муфтик віршував знову, а Півчеревичок зазначив, що це дуже гарна прикмета.

Крізь нічну пітьму фургончик кумедних чоловічків мчав із міста.

Литературно-художественное издание

Рауд Эно

И снова Муфтик,Полботинка и Моховая Борода