I знову Муфтик, Пiвчеревичок та Мохобородько

Мохобородько все щільніше тулився до Бенно, і той, немов прочитавши його думки, притулився так, що кумедний чоловічок міг сховатися йому під живіт. Чудово! Просто чудово! Довга собача шерсть прикрила б його від людських очей!

Саме тоді господиня й медсестра Кірсіпуу набалакалися.

— На жаль, я мушу йти, — сказала гостя, встаючи з-за столу. — По обіді треба на роботу до лікарні.

Встала й господиня, щоб провести гостю.

— Було приємно погомоніти, — всміхнулась вона. — Заходьте ще.

Медсестра Кірсіпуу окинула неуважним поглядом свого пса:

— Ходімо, Бенно!

Мохобородько просто закляк від напруження, вчепившись у шерсть сенбернара, всім тілом притиснувся до собаки. Ноги йому пощастило просунути за нашийник Бенно, так що для них була хоч якась опора.

Бенно встав. Він зробив це, правда, трохи повільніше, ніж завше, одначе Кірсіпуу все-таки нічого не помітила. Тоді собака спокійно вийшов до передпокою, а Мохобородько, зібравши всі сили, тримався в нього під черевом.

Господиня вже відчинила двері й подала медсестрі Кірсіпуу руку.

— Всього вам найкращого, — побажала вона.

— І вам теж, — одповіла Кірсіпуу, потискуючи руку. — А куди ж подівся ваш малесенький вихованець? Хіба він і не вигулькне, щоб сказати мені «до побачення»?

Жінка роззирнулась.

— Либонь, заховався десь у куточку, — вибачливо посміхнулася вона. — Мабуть, соромиться свого впертого й нерозумного поводження.

— Ну, що ж, — усміхнулась сестра Кірсіпуу. — Доки вони Спроможні відчувати сором, справи не такі вже й погані.

Мохобородько полегшено зітхнув. І тут медсестра Кірсіпуу поплескала Бенно й мовила гордовито:

— А ось Бенно соромитися нічого, нумо попрощайся любенько з господинею.

Сенбернар добре зрозумів, що від нього хочуть, бо цьому його навчили щеням. І він чудово знав, що зараз мав чинити: сісти на задні лапи і, помахавши передньою правою, приязно гавкнути.

Саме так Бенно й повівся. Проте наслідок був несподіваний. Замість того, щоб вдячно кивнути собаці, жінка злякано закричала:

— Мохобородьку!

Тут Мохобородька побачила й сестра Кірсіпуу. І в якому жалюгідному становищі: неборака висів униз головою на широких грудях сенбернара.

— Яка ганьба, Мохобородьку! — вигукнула господиня, і в її голосі явно вчувався глибокий докір.

Мохобородько розумів, що спроба втекти не вдалася. Він знічено плюхнувся на підлогу і пробубонів:

— Я просто хотів трохи погуляти.

Кумедний чоловічок і не сподівався, що господиня йому повірить, але вперто повторив:

— Я хотів трохи погуляти. Жінка не відповіла.

А сестра Кірсіпуу, знітившись, квапливо пішла разом із Бенно.

ОБГОДОВУВАННЯ КОМІРЦЯ

Муфтик і Півчеревичок були так вимучені метушнею попереднього дня, що прокинулися тільки тоді, коли годинник на міській прадавній ратуші пробив дванадцяту.

Тепер, після могутнього сну, обоє почувалися досить бадьоро.

— Нумо діяти! — вигукнув Півчеревичок.

— Нумо діяти! — повторив Муфтик, наче відлуння.

Через кілька хвилин вони хутенько потамували голод у готельному буфеті.

— А тепер шукати Мохобородька! — оголосив Муфтик.

Але Півчеревичок багатозначно підняв палець.

— Не забувай, любий друже, що внизу, на подвір’ї, тебе чекає жива істота. І, якщо я не помиляюсь, ця жива істота не що інше, як малесеньке миле собача, яке так само хоче попоїсти.

— Ну, звичайно, — ніяково пробурчав Муфтик. — Як же я міг про нього забути! Очевидно, починаю старіти, бо пам’ять, охо-хо, слабшає.

Півчеревичок пхекнув:

— Не мели дурниць. У твоїй муфті ще немає сивини. Просто річ у тому, що ти ще не звик, до чого зобов’язує утримання собаки.

— Вважаєш? — невпевнено запитав Муфтик.

— Авжеж! — квапливо запевнив Півчеревичок. — Той, хто надумав тримати пса, більше не належить тільки собі. Так само, а то навіть більше, належить він своєму собаці.

Муфтик мовчки і трохи стурбовано прийняв цей факт до відома. Отже, сповна він уже не належить самому собі? Як же так — ні сіло ні впало? На хвилю він відчув якийсь щем, але відразу ж згадав учорашній вечір, і після цього щем зник. Увечері, перед тим як лягати спати, він провів Комірця на готельне подвір’я до собачої будки. І коли залишав там собача саме, Комірець так ніжно й водночас журливо поглянув на нього, так жалібно й водночас так віддано заскавулів, що цей песик раптом став йому страшенно близьким. Те саме відчуття спорідненості зараз знову охопило його, і це саме почуття ніби змело його миттєві сумніви. Більше він не хотів анічого, лиш до останку належати своєму милому Комірцеві. Муфтик рішуче ступив до буфетної стойки.

— Будь ласка, мені кілограм шинки і кілограм холодцю, — звернувся він до буфетниці.

— Так багато? — усміхнулась вона. — Такому маленькому чоловічкові?

Муфтик насупився.

— Я купую не собі, — буркнув він. — У мене є собака, це для нього.

Таке пояснення, певне, вдовольнило буфетницю і вона стала зважувати кілограм шинки. Тим часом до Муфтика підійшов Півчеревичок.

— Я мушу тебе серйозно застерегти, любий Муфтику, — сказав він, повчально насварившись пальцем. — Це вельми славно, що ти хочеш добре дбати про своє собача, але турботливість зовсім не означає його обгодовування. Шинкою і холодцем ти можеш із самого початку так розбалувати Комірця, що потому він взагалі зіпсується.

— Авжеж, звичайно, — неуважно відповів Муфтик.

І перш ніж він спромігся щось додати, буфетниця в нього запитала:

— А можна шинки трохи більше? І Муфтик захоплено кивнув:

— Так-так, прошу. Хай буде трохи більше.

Тут уже й Півчеревичок збагнув, що говорити зараз із Муфтиком про балування собаки надмірним харчуванням марно. Любов його друга до Комірця спалахнула з такою силою, що просто не було змоги обмежити її рамками розумного.

«Нічого не вдієш, — думав Півчеревичок. — Нехай уже пестить свого Комірця, якщо хоче. Таке поводження, скоріше всього, користі собаці не принесе, проте, можливо, потішить самого Муфтика, чого йому, Півчеревичкові, здається, не зрозуміти. Певна річ, особисто Муфтик, піклуючись про собаку, якимось чином стане душевно багатшим».

Тим часом буфетниця загорнула шинку в папір і почала зважувати холодець.

— Гарний телячий холодець, — проказувала вона при цьому. — І свіжий-свіжісінький, тільки сьогодні привезли. У мене, до речі, теж собака, фокстер’єр. А якої породи ваш, якщо не секрет?

Якої ж породи все-таки Комірець? Муфтик цього не знав і через це примовк. Та по хвилі Півчеревичок одповів замість нього:

— Це кумедтер’єр, досить рідкісний вид.

— Ох, кумедтер’єр, — шанобливо кивнула буфетниця. — Тоді йому чудово підійде телячий холодець — дуже добре перетравлюється.

— У такому разі й холодцю можна трохи більше, — випалив Муфтик.

І буфетниця знову кивнула.

— Оце правильно! — похвалила вона. — Візьмете два кілограми, еге?

— Будь ласка, — сказав він і не помітив, як Півчеревичок скрушно зітхнув.

Буфетниця загорнула в папір холодець, і Муфтик схопив обидва пакунки під пахву. Потому він заквапився до свого милого Комірця і, незважаючи на важкі пакунки, так розгонисто помчав коридором, що Півчеревичок ледве встигав за ним.

Очікуючи ліфт, такий урівноважений Муфтик був на диво нетерплячим.

— Неможливо, — сердито сопів він. — Неможливий готель. Ніякого порядку. Ліфти повзуть, мов гусениці.

— Та не гнівайся так, — спробував угамувати Муфтика Півчеревичок. — Хвилиною раніше, хвилиною пізніше… За цю хвилину твій Комірець з голоду не помре.

— Ага, не помре, отакої? — мов батогом шмагонув Муфтик. — Незабаром побачиш сам!

Та ось ліфт прибув. Муфтик і Півчеревичок спустилися вниз і по хвилі обоє опинились на готельному подвір’ї, де побачили, що до голодної смерті Комірцю ще таки далеченько. Собача вискочило з будки і з неймовірною радістю кинулося їм назустріч.

— Ой, Комірчику, мій милий Комірчику! — вигукнув Муфтик.