Пригоди Незнайка i його товаришiв
Пригоди Незнайка i його товаришiв читать книгу онлайн
"Пригоди Незнайка і його товаришів" — весела повість про казкових коротульок — вченого Знайка, дивакуватого Незнайка, майстрових Шпунтика й Гвинтика та інших цікавих малюків і малючок, про подорож на повітряній кулі й пригоди, яких довелося зазнати мандрівникам.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Цих шаблонів Тюбик зробив кілька штук. Якщо в малючки були голубі очі і світле волосся, він брав шаблон з голубими очима й світлим волоссям, додавав трошки схожості, і портрет був готовий. А якщо в малючки було темне волосся і темні очі, то в Тюбика й на цей випадок був під рукою шаблон.
Таких шаблонних портретів Тюбик намалював багато. Це удосконалення дуже полегшувало роботу. До того ж Тюбик зрозумів, що за трафаретом, зробленим рукою досвідченого майстра, кожен коротулька може заготовляти шаблони, й залучив собі на поміч Якосьбудька. Якосьбудько успішно зафарбовував по трафарету шаблони фарбами, і шаблони виходили аж ніяк не гірші від тих, що були зроблені рукою самого Тюбика. Такий розподіл праці між Тюбиком і Якосьбудьком ще більше прискорив роботу, а це мало велике значення тому, що замовлень на портрети не меншало, а з кожним днем надходило більше й більше.
Якосьбудько дуже пишався своєю новою посадою. Про Тюбика й про себе він з гордістю говорив: «Ми — художники». Але сам Тюбик був невдоволений своєю роботою і називав її чомусь халтурою. Він казав, що з усіх портретів, які він намалював у Зеленому місті, справжніми витворами мистецтва можуть бути тільки портрети Сніжинки й Синьоочки, усі інші придатні лише для того, щоб накривати ними каструлі й глечики.
Але цієї думки не поділяли ті, що мали портрети. Усім їм подобалося, що вони вийшли красивими, а схожість, говорили малючки, — це десята справа. На все можна дивитися по-різному.
Розділ двадцять п'ятий
КУЛЬКУ ЛІКУЮТЬ…
Після втечі Бурчуна й Пілюльки весь персонал лікарні те й робив, що лікував свого єдиного хворого — Кульку. Відчувши, що до нього прикована увага всього колективу лікарні, Кулька став страшенно вередувати. То він вимагав, щоб йому на обід варили суп із цукерок і кашу з мармеладу; то замовляв котлети із суниць з грибним соусом, хоч усім відомо, що таких котлет не буває; то наказував принести яблучного пюре, а як приносили яблучне пюре, він казав, що просив грушевого квасу; коли ж приносили квас, він говорив, що від квасу несе цибулею, або ще щось видумував.
Усі нянечки з ніг збилися, потураючи його примхам. Вони казали, що в них споконвіку не було такого хворого, що це суща кара, а не хворий, і щоб він уже швидше видужав абощо.
Кожного ранку Кулька посилав котрусь із нянечок шукати по місту собаку Бульку. А коли втомлена нянечка поверталася в лікарню, сподіваючись, що він уже забув про свого собаку, Кулька неодмінно питав:
— Ну, знайшла?
— Та його ніде нема.
— Так ти, мабуть, і не шукала.
— От, слово честі, всі вулиці обійшла!
— А чому я не чув, як ти кликала собаку? Йди-но ще пошукай.
Бідна нянечка виходила за ворота і, не знаючи, куди їй податися, кричала:
— Булька! Булька! Щоб ти пропав!
Вона знала, що її крик справді не поможе, але виконувала вимогу Кульки, бо вважала, що це заспокоює хворого.
Другу нянечку Кулька посилав дивитися, що роблять малюки, і доповідати йому тричі на день: вранці, в обід і ввечері. Третю нянечку він примушував розказувати йому з ранку до вечора казки, і, якщо казки були нецікаві, він виганяв її і вимагав, щоб прислали таку нянечку, яка знає кращі казки. Кулька страшенно сердився, якщо ніхто з товаришів не приходив до нього. А коли хтось приходив, він виганяв і говорив, що йому заважають слухати казки.
Медуниця бачила, що характер у хворого з кожним днем псується, і казала, що він тепер у двадцять разів гірший, ніж Бурчун і Пілюлька, разом узяті. Допомогти хворому могла тільки виписка з лікарні, але в нього ще боліла нога. Крім того, Кулька сам собі нашкодив.
Якось уранці йому здалося, що нога вже не болить. Він зіскочив з ліжка й побіг по палаті, але не пробіг і десяти кроків, як нога підвернулась, і Кулька впав. Бідолаху перенесли на руках у ліжко. Одразу нога опухла, а ввечері підскочила температура. Медуниця цілу ніч просиділа біля його ліжка, не стуляючи очей. Завдяки її турботам опух спав, але цей випадок дався взнаки, лікування ноги затяглося.
Нарешті хворому дозволили потрошку вставати з ліжка. Спираючись рукою на милицю і тримаючись за стіни, Кулька потихеньку шкандибав по палаті і так учився ходити. Потім йому дозволили на годину виходити у двір прогулюватися з нянечкою навколо лікарні. Від цих прогулянок характер хворого покращав, він не так уже лютував, як раніше, проте коли надходив час повертатись у палату, Кулька сердився, кричав: «Не піду!» — і відмахувався од нянечки милицею. Доводилося хапати хворого на оберемок і силоміць класти в ліжко.
Завдяки цим крутим заходам лікування пішло успішніше, і незабаром Кульці було об'явлено, що через день його випишуть із лікарні. Малюки й малючки з радістю почули цю добру звістку.
На другий день усе населення зібралося біля входу в лікарню.
Усі вітали Кульку з одужанням, піднесли йому квіти, а він сказав:
— Ось ми й зібралися всі. Нема ще тільки Знайка та мого Бульки.
— Ну, нічого, — втішали його малючки. — Може, й Знайко ваш знайдеться, і Булька відшукається.
— Як же вони самі знайдуться? — відповів Кулька. — Треба їх шукати.
— Справді, — сказав Незнайко. — Доведеться шукати цього дурненького Знайка, а то десь пропаде без нас.
— Чому ж він дурненький?! — заперечив лікар Пілюлька.
— Певна річ, дурненький і боягуз до того, — відповів Незнайко.
— І зовсім не боягуз… — почав було Бурчун.
Але Незнайко перебив його:
— А ти мовчи! Хто тут за головного — ти чи я? Чи, може, ти знову хочеш у лікарню?
Почувши про лікарню, Бурчун замовк. Сніжинка сказала:
— Ми призначили на неділю бал з нагоди одужання усіх хворих, а потім ви можете йти й шукати свого дурненького Знайка. А коли знайдете його, ми влаштуємо ще один бал. Це навіть чудово буде.
— Чудово! Чудово! — зраділи всі.
Невідомо, що більше втішало: те, що розшукають Знайка, чи те, що можна буде влаштувати з цієї нагоди ще один бал.
Це питання досі не вияснене.
Робота по збору фруктів закінчилася. Усі підвали було набито яблуками, грушами, сливами, а на деревах ще лишилося багато спілих плодів. Вирішено було подарувати їх зміївським малюкам.
Почалася підготовка до балу. Частина населення розчищала зарослий травою круглий танцювальний майданчик, друга частина робила лавочки й ставила їх довкола майданчика. Поспішайко, Мовчун і Цвяшок, озброївшись сокирами, будували біля майданчика двоповерхову альтанку для оркестру. Інші малюки будували ятки для газованої води, морозива й інших ласощів. Робота йшла під музику, бо Гусля відібрав десять найкращих арфісток і створив оркестр. Вони тут і проводили репетиції.
Хоч це дивно, але навіть Цвяшок працював з захопленням. Він виконував усе, що йому доручали, і не витворяв ніяких фокусів.
Він наче переродився.
— Як це добре з вашого боку, що ви допомагаєте нам! — говорила йому Киценька.
— А чому й не помогти? — відповідав Цвяшок. — Коли вже треба, то я хоч довбешку розіб'ю, а зроблю.
— Все ви робите так старанно, що просто приємно дивитися, — говорила Ластівонька. — Ви, очевидно, любите працювати?
— Дуже люблю, — признався Цвяшок. — Я завжди люблю щось робити. А коли нема чого робити, я не знаю, що робити, й починаю таке робити, чого зовсім не слід робити. З цього виходять дурниці, і за це мені часто влітає.
Цвяшок голосно шморгнув носом і провів по ньому кулаком.
— А що це значить — влітає?
— Ну, трепанація.
— А що значить — трепанація?