Подорож Голубоi Стрiли

Заглибившись у свої думки, сторож і не помітив, як Фея та її служниця влетіли на мітлі в під'їзд і шмигнули у вікно крамниці. Незабаром з-під залізної штори блимнув промінь світла. Сторож зрозумів, що в крамниці хтось є.

Він підійшов і обережно постукав.

– Хто там? – озвалася служниця. – Кого це там носить у такий пізній час?

– Я нічний сторож і маю невідкладну справу до вас.

– Ми вже лягаємо спати. Приходьте вранці.

– Але ж зрозумійте, у мене до вас дуже невідкладна справа.

– Ми лягли спати і зараз найневідкладніша справа для нас – це сон.

Потім озвався інший голос. Це була Фея. Вона щось питала у Терези.

– Та нічого, синьйоро баронесо. Там чогось хоче нічний сторож.

«Мабуть, прийшла сама хазяйка», – подумав собі чоловік і гукнув:

– Синьйоро баронесо! Ви не спите? Синьйоро баронеса!

Почувши, що її кличуть «баронесою», Фея вмить подобрішала.

– Почекайте хвилинку, будь ласка, – озвалася вона. – Зараз накажу відчинити двері. Ну от... Заходьте. Чим можу бути корисна?

В двох-трьох словах нічний сторож розповів їй, що трапилося. Фея без труднощів пригадала Франческо.

– Я пам'ятаю цього хлопчину, – сказала вона. – Він з бідної родини і, на жаль, не в списках моїх клієнтів. Ви розумієте, що я хочу сказати? Я ніколи не могла подарувати йому що-небудь. Ви не знаєте, як мені завжди було жаль цього хлопця. І взагалі хочеться, щоб усі діти були щасливі. Та, повірте, це не так уже й легко зробити за обставин, що склалися. Але я можу піти з вами в поліцію. То як, тепер ви щасливі?

За десять хвилин Фея та нічний сторож стояли вже перед черговим поліцейським.

– Нам треба поговорити з начальником поліції, – заявила Фея.

– В таку пізню годину? Ви, мабуть, спросоння. Начальник поліції буде тут лише о дев'ятій годині ранку.

– Зараз же покличте його!..

– Покликати зараз? Та ви з глузду з'їхали!..Розгніваній Феї увірвався терпець.

– Що? ! Я з глузду з'їхала? Та чи ти тямиш, що верзеш? Та щоб ти знав, я майже баронеса. І запам'ятай, якщо ти не викличеш мені негайно начальника поліції, каятимешся все своє життя!

Пихатість чергового поліцейського як у воду впала. Бідолаха мусив скоритися. Викликаючи по телефону начальника поліції, він люто поглядав на сторожа, який не приховував своєї великої втіхи і відверто потирав руки з радощів.

Начальник поліції з'явився заспаний. Фея напустилася й на нього. Що за темперамент, друзі мої! Ця сердита старенька вміла тримати в руках людей!

– Гарний начальник, що й казати! Як це ви дозволяєте держати цілісіньку ніч під арештом сердешну дитину?

– Та що ви, я нікого не тримаю під арештом! Хлопець сам залишився тут. Він хоче, щоб його допитали.

– Ага, он воно як? Що ж, зробіть йому допит. Але мерщій, бо я поставила варити каву.

Поліцейський пішов будити Франческо. У бідного хлопця всі кістки боліли від утоми. Та коли Франческо побачив Фею, у нього мороз пішов поза шкірою.

«Звичайно, вона прийшла звинуватити мене, – вирішив Франческо. – Адже Фея стільки разів бачила, як я стояв перед вітриною її крамниці! Вона, певне, вважає, що це я привів злодіїв... »

– Синьйоро, я нічого не брав! – вихопилося мимоволі у Франческо. – Повірте, то я зняв тривогу, щоб усі почули...

– Вірю тобі: це ти врятував мене від пограбування! – промовила Фея тоном, що не припускав ніяких заперечень. – Тепер я все розумію. Ходімо додому!..

– Хвилиночку! – втрутився начальник поліції. – А звідки ви знаєте, що це було саме так, як каже хлопець? Адже він міг і збрехати. Вам відомо, що ми його зловили вкупі з двома найнебезпечнішими в нашому місті грабіжниками?

– Ну й що з того? Невже ви думаєте, що я вже така стара, що навіть не тямлю, коли дитина говорить правду, а коли бреше? Цей хлопчина врятував мою крамницю від пограбування, а ви, замість того, щоб нагородити його за цей вчинок, посадили в тюрму! Гарна мені справедливість, що й казати! Але про це вже я сама потурбуюся і віддячу дитині, як належить... Ходімо, хлопче!

Начальник поліції тільки розвів руками. Бо що, справді, вдієш з цією грізною бабусею? А Фея схопила Франческо за руку, суворо й грізно глянула на поліцейських, які аж очі позаплющували, щоб не осліпнути від того погляду, і повагом рушила до дверей. Вартові відсалютували їй, наче справжньому генералові. І запевняю вас, що Фея в цю мить була величніша за найвідоміших генералів в історії, так урочисто вона йшла.

Нічний сторож стрибнув на велосипед, але на радощах схибив, перелетів через сідло і впав на сніг.

– Дуже забилися? – запитала його Фея.

– Анітрохи! Це все з радощів, – пояснив сторож. Попрощавшися з Франческо, він шанобливо поцілував Феїну ручку (повага, якої заслуговує лише велика синьйора! ) і швидко погнав велосипеда додому.

– Симпатичний синьйор! – зауважила Фея, глянувши на руку, яку поцілував сторож. – Знає, як поводитися із справжньою синьйорою...

Другою рукою вона міцно тримала спітнілу від хвилювання руку Франческо. Як бачимо, не така вже й лиха була ця Фея: адже це вона визволила бідного хлопця і зараз вела його містом, мов рідна турботлива бабуся!

Служниця Тереза очам своїм не повірила, побачивши на порозі Фею з Франческо. Вона хутко приготувала третю чашку кави і дістала з шафи скляну вазу з сухим давнім печивом. Воно було тверде, як цемент, але зуби Франческо були міцніші: він хрумав печиво, аж поки у вазі не лишилося й крихти.

– Дивилася я на тебе, як ти хрумав сухе печиво, і мені аж заздрісно ставало, от би мені твої зуби! – промовила, зітхаючи, Фея.

Франческо, усміхаючись, дивився на неї. Потім підвівся і промовив:

– Треба йти додому, а то мама, певно, вже хвилюється!

Фея почухала за вухом.

– Не хотілося б пускати тебе з порожніми руками, – промовила вона, – але в крамниці хоч підпали – жодної тобі іграшки. Залишилися хіба одні миші. Знаю: тобі подобався той прекрасний електричний поїзд – Голуба Стріла. Проте куди вона поділася – сама не знаю.

– Не турбуйтеся, будь ласка! – відповів, посміхаючись, Франческо. – У мене нема часу гратися, ви ж знаєте, що я працюю. Зранку продаю газети, а вечорами – карамельки в одному кінотеатрі.

– Слухай-но! – промовила Фея, якій сяйнула раптом геніальна думка. – А знаєш що? Я вже давненько шукаю собі помічника в крамницю. Мені треба такого, щоб й іграшкам давав лад, і відповідав на листи покупців, і гроші міг порахувати. Щиро кажучи, я вже стала недобачати, та й сил уже тих нема, що колись були. Хочеш стати моїм прикажчиком?

У Франческо з радощів аж дух захопило.

– Прикажчиком Феї! – вигукнув радісно хлопець.

– Прикажчиком у магазині, звичайно, – відповіла Фея. – Не думай, що я тебе посилатиму на мітлі розвозити подарунки дітям. Цього не буде.

Франческо глянув довкола – якою гарною здалася йому зараз крамниця, дарма що вітрина стояла порожня, а на полицях валявся тільки грубий папір та картонні коробки з-під іграшок.

– На цій роботі не обморозиш рук, – жартома додав Франческо, показуючи Феї свої червоні, спухлі від морозу пальці. – Та й газети краще самому читати, ніж комусь продавати.

– Отже, згода? – востаннє запитала Фея. – Тоді з завтрашнього дня ставай до роботи.

Франческо подякував і розпрощався з Феєю. Він чемно вклонився і служниці, яка в душі трошки заздрила хлопцю, бо тепер Феїне довір'я треба було ділити з ним. Та тільки вона подивилася на Франческо, у його щирі, довірливі очі, як це почуття одразу зникло, і на обличчі старої служниці засяяла усмішка.

– Почекай-но! – гукнула Фея. – Зараз я викличу візника, а то ще застудишся. Ти ж тепер у мене на службі.

Візок! Чудова річ! Кілька разів Франческо їхав візком, тільки, звичайно, ззаду, причаївшись і пригнувшись, щоб візник, бува, не помітив та не потяг батогом. А зараз він зручно вмостився на м'якому шкіряному сидінні, над яким було напнуто від дощу та снігу чорний шкіряний каптур. Візник закутав ноги Франческо товстим теплим килимом, сів на своє місце і цьвохнув батогом. Кінь підтюпцем рушив по бруку.