Подорож Голубоi Стрiли

– Гей, ви! Стійте, а то стріляти буду! Ні з місця, бо там і покладу!

– Нарешті їх схопили, – прошепотів Франческо, безсило падаючи на долівку.

Незабаром хтось постукав у штору.

– Гей, хто там? Відкривайте штору і виходьте: все одно ви вже в наших руках.

Франческо ледь зрушив на кілька сантиметрів штору, як раптом її підхопила знизу дужа рука і підняла аж під стелю. Перед ним стояв поліцейський з пістолетом у руці. А недалеко від крамниці просто посеред вулиці кілька патрульних одягали злодіям залізні наручники.

– Та це ж дитина! – вигукнув поліцейський, схопивши Франческо за плече...

– Я сюди не залазив... – ледь чутно промимрив Франческо. – Це вони мене...

– Ага, тепер, кажеш, не залазив? А як же ти опинився в крамниці? Тобі, мабуть, захотілося новорічного подарунка? Га?..

Франческо глянув у кімнату, освітлену кишеньковим ліхтариком поліцейського, і впізнав крамницю іграшок. Кров захолола у нього в жилах: та це ж магазин іграшок, магазин Голубої Стріли! Але злодії навряд чи йшли сюди за цяцьками: їх цікавила тільки залізна шафа з грішми, що стояла за дверима цієї кімнати.

– Я нічого не розумію...

– Он як! Ти вже нічого не розумієш? Може, ти уві сні прилетів сюди? Не мороч нам голови, хлопче, ходім! Розкажеш про це в поліції. Як посидиш ніч за ґратами, то отямишся...

Тим часом під'їхала поліцейська машина. Франческо посадили поміж злодіями, які були в наручних кайданах. Бандити зразу почали мстити йому: штурхали хлопця ліктями в груди та в спину.

– Ти чистим теж не вийдеш! – просичав до нього бандит. – Ми скажемо в поліції, що ти сам пішов з нами та ще й показав дорогу. Чекай, поліція здере з тебе шкуру!

– Замовкніть там! – наказав поліцейський. – А то звелю зашити вам рота.

– Синьйоре! – благав Франческо. – Повірте, я не злодій. Я нічого не знаю...

– Добре, добре! Зачекай ще трохи! Навіть у новорічну ніч не дасте нам спокою.

– Для нас нема свят, – глузливо відказав злодій, – для нас усі дні робочі.

– Ти хочеш сказати – «всі ночі? »– виправив його поліцейський. – Годі вже, замовкни і кинь свої дурні жарти.

За півгодини Франческо сидів, сумно похнюпивши голову, на лавці в коридорі відділення поліції, а над ним стояв поліцейський. Хлопця не посадили в одну камеру з грабіжниками, бо він був ще дитина, а все ж тримали під арештом.

Франческо намагався розповісти, як усе трапилося, але ніхто йому не йняв віри. Поліцейські чомусь були абсолютно переконані, що він злодій. Один, навіть не вислухавши, почав лаяти Франческо:

– Ганьба! Рано ти, брате, починаєш!..Спав би собі зараз у теплому ліжку, і тобі снилася б Фея. А ти злигався з найнебезпечнішими злодюгами міста і грабуєш магазини! Щоб це отаке зробив мій син, я б йому вуха поодривав, ще й зняв би штанці та відшмагав лозиною.

Франческо мовчки ковтав солоні сльози.

– Тепер ще й плаче. Кому потрібні твої крокодилячі сльози!

Другий поліцейський був набагато добріший. Він навіть дав хлопчику свою недопиту чашку кави і зітхнув так важко, немов його мучив якийсь тягар. Незабаром Франческо прихилив голову до стіни і заснув.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Мотоцикліст показує дорогу

Поки Франческо спить на лавці в коридорі відділення поліції, схиливши голову на вогку й брудну стіну замість подушки, подивімося тим часом, що поробляє Голуба Стріла.

Будемо сподіватися, що тепер її пасажири своєчасно прибудуть на місце призначення, адже в них є адреси дітей. Та й час: незабаром світатиме, і ляльки мусять поспішати, щоб не приїхати до малюків тоді, як ті виплачуть усі свої сльози, не знайшовши на ранок подарунка від Феї.

Мотоцикліст дуже пишався своєю надзвичайною роллю провідника. Міцно тримаючи кермо, він щодуху гнав, перестрибуючи безстрашно через сніжні замети, з розгону переїжджаючи глибокі баюри та канави. Хитрун навмисне відчепив вихлопну трубу від мотоцикла, а Голуба Стріла раз по раз потрапляла у хмари диму й чаду. Через це Машиніст страшенно гнівався на акробата.

Коли треба було зупинитися, Мотоцикліст піднімав руку, і Машиніст гальмував, щоб не наїхати і не розчавити його.

– Ми перед будинком, де живе Франческа Цеппеллоні. Хто злазить?

Ляльки якусь мить радилися:

– Ні, я!..

– Я злізу...

– Підемо всі, так буде веселіше. Хтозна, що це за Франческа. Може, їй не догодиш... – сперечалися Ляльки.

І, щоб не було так боязко, іграшки наостанку погоджувалися йти по двоє. Вони спочатку оглядали великий будинок, перед яким робила зупинку Голуба Стріла (іноді це була просто убога хатина), перевіряли ще раз, Щоб не збитися, адресу в Мотоцикліста, прощалися з любим товариством і зникали в під'їзді.

– Та не заблудіть там! – кричав їм навздогін Мотоцикліст. – Під'їзд «А», квартира двадцять сім. Якщо перед порогом простелена м'яка доріжка – залазьте під неї, там хоч не замерзнете, чекаючи ранку. Коли ж двері прочинені, спробуйте відшукати панчоху, яка має висіти на каміні, і залазьте в неї. Якщо є скринька для листів, можете заховатися й туди, хоч я й не радив би вам.

Захекані ляльки, тримаючись за руки, боязко піднімалися сходами все вище і вище. Бідненькі вони! Уявіть себе на їхньому місці. Звичайно, воно дуже просто, коли сидиш у мішку Феї, що сама покладе вас у чорну панчоху. А спробуйте самі дістатися туди без допомоги Феї, що ви тоді заспіваєте? Доводиться і похвилюватися. Але я знаю напевне, що жодна іграшка не переплутала адреси і що кожна бідна дитина, прокинувшись рано-вранці, усміхнулася від щастя.

Висадивши пасажирів, Мотоцикліст натискав на стартер, давав газ, і мотоцикл мчав далі.

– На наступній зупинці мешкає п'ятирічний хлопчина Паоло ді Паоло. Раджу злізти комусь із Ляльок-Артисток.

– Комусь із Ляльок-Артисток? – хором вигукнули всі три Ляльки, що милувалися з вікна запорошеним снігом містом. – Це неможливо! Напевно, ви хотіли сказати «усім Лялькам-Артисткам»? Хіба ви не розумієте, що ми живемо тільки вкупі? Тепер, коли ми маємо серце, тобто троє сердець, це було б для кожної з нас потрійним горем.

Закінчилося все тим, що три Ляльки злізли з поїзда і, не звертаючи уваги на сердиті вигуки Начальника Вокзалу – той не хотів розлучатися зразу з трьома своїми пасажирами, – пішли, весело підстрибуючи і пританцьовуючи, як і годиться артистам. Вони, зрозуміло, не поспішали і весь час повертали одночасно свої голови то праворуч, то ліворуч. А коли оглядалася одна лялька, то за нею те саме робили й дві інші.

– Хлопчик не натішиться нами, – впевнено казали вони, – бо з трьома ляльками він зможе гратися в театр. А що йому робити з однією іграшкою?

– Гаразд, гаразд, тисяча розпоротих китів! Ідіть уже, і нехай вам щастить!

– Щиро дякуємо, синьйоре Капітане! – гукнули Артистки.

І, йдучи вгору по сходах, вони розмірковували так:

– Дарма, що нашого хлопчика звуть не Франческо, а Паоло, ми все одно будемо його любити. Ми любитимемо його втричі більше, ніж будь-хто, бо в нас троє сердець.

І вони згорда поглядали на груди, щоб пересвідчитися, чи серця ще на місці. Серця червоніли, наче вишні, і були гарячі, мов жарини.

«Якщо наш хлопчик мерзнутиме, ми його зігріємо», – думали вони про Паоло.

Що за дивні думки? Щоб іграшка гріла?

А втім, чом би й ні: адже гріють не тільки печі й грубки. Лагідні слова і навіть три ляльки на шворочках можуть зігріти дитячі серця.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Капітан Півбороди вирушає в плавання

На другій зупинці дійшла черга і до Капітана Півбороди.

Ось як це сталося. Мотоцикліст підняв руку і зупинив колону.