Чортiв млин. Казки народiв свiту

Ото пішов дід-батько по світах. А тоді вертається — подивитися, як то його сини живуть та чи з правдою не розминаються. Приходить до найстаршого старцем убогим. Той ходить по двору. Він кланяється, каже:

— Якби ваша ласка подати мені милостині!

А той каже:

— Ге, не який старий! Схочеш, то заробиш, — я сам недавно на ноги зіп’явся.

А в нього добра, аж страх: будинки муровані, скирти, стодоли, товару повні обори, комори добра повні, гроші... А милостині не дав!

Пішов той дід. Відійшов так, може, з версту, став, оглянувся назад на ту господу та на те добро — і все добро запалало.

Пішов він тоді до підстаршого брата. Приходить, а в того і млинок, і ставок, і хазяйство гарне. І сам він у млині сидить. От дід уклонився низенько та й каже:

—Дай, чоловіче добрий, хоч трохи борошна: я вбогий чоловік, не маю чого з’їсти.

— Шкода, — каже, — я ще й собі не намолов. Багато вас тут таких вештається!

Пішов дід. Відійшов трохи, оглянувся, — так і охопило той млин полум’ям.

Приходить той дід до третього брата. А той живе вбого, хатка невелика, тільки чистенька. Прийшов та такий уже зробився обшарпаний, обідраний.

— Дайте, — каже, — хоч шматочок хліба!

То той чоловік:

— Ідіть, — каже, — дідусю, до хати, — там вас нагодують і з собою дадуть.

Заходить старий до хати. Жінка як глянула на нього, що він такий обідраний, пожаліла його, пішла в комору, внесла штани, сорочку внесла, дала йому. Надів він. Та як надівав, вона глянула, аж у нього на грудях рана велика, така страшна!.. Посадили вони його за стіл, нагодували, напоїли... А тоді чоловік і питається:

— Скажіть мені, дідусю, з чого це у вас рана на грудях?

— А це, — каже, — така в мене рана, що від неї мені скоро смерть буде. Тільки мені день і зостався жити.

— Оце лихо! — каже жінка. — І нема на неї ніяких ліків?

— Є, — каже дід, — та тільки ніхто тих ліків не дасть, хоч кожен може.

Тоді чоловік і каже:

— А чому ж не дати? Аби міг! Кажіть які.

— Та такі, — каже дід, — як хазяїн сам візьме та підпалить свою хату, та все його добро згорить, треба взяти того попелу та й затоптати мені рану, то тоді загоїться. Та хіба ж є такий чоловік на світі, щоб те зробив?

Замислився найменший брат. Довго думав, а тоді до жінки:

— А ти як, жінко, думаєш?

— Та так, — каже жінка, — що ми хату вдруге наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже йому другого життя не буде.

— Ну, коли так, — каже чоловік, — то винось дітей з хати!

Повиносили вони дітей, самі повиходили. Глянув чоловік на хату — жалко йому свого добра! А чоловіка ще жалкіше! Взяв та й підпалив. Так ураз хата полум’ям і взялася — де й ділася. А замість неї постала інша хата, така гарна та пишна.

А дід стоїть та тільки всміхається.

— Бачу, — каже, — сину, що з вас трьох тільки ти й не розминувся з правдою. Живи ж щасливо!

Тут відразу пізнав чоловік свого названого батька. Кинувся до нього, аж його вже й нема.

__________________

ПРО ЩАСЛИВОГО БІДНЯКА І НЕЩАСЛИВОГО ПАНА

Українська народна казка

Жив собі бідний чоловік. Ніколи ні на кого не скаржився, кожному догоджав, ніколи кривди не таїв. Та хоч працював, хоч старався, ніяк не міг із злиднів вибитися. Дітей мав багато, до того ж жінка померла.

Бідняк жив у комірчині великого будинку. Над ним жив багатий пан.

Бідняк за роботою увечері співав пісень разом з дітворою, і линули ті пісні по цілому дому. Люди тішилися тими піснями, тільки багатію вони не давали спокою. Прийшов пан до бідняка й каже:

— Скільки в тебе, бідняче, дітей?

— Дев’ятеро.

— Дай мені одну дитину, а я дам тобі багато грошей. Тобі легше буде прогодувати інших, та й тому, якого я візьму, погано не буде.

Спочатку бідняк хотів дати одне дитинча, та потім завагався. Всіх дітей він любив однаково і з жодним не хотів розлучатися. Одне любив за те, що було пильне в роботі, друге — за веселу вдачу, третє — за спритність, четверте — за те, що гарно співало... дев’яте за те, що виросло без матері.

Запитав батько, чи не хоче хто-небудь сам піти пана на білі калачі й всіляке добро. Та жодна дитина не захотіла йти з дому.

Заплакав на радощах бідняк і витер хусткою сльози. Побачив це пан і каже:

— Добре, я тобі й так дам багато грошей, тільки щоб ви вечорами не співали.

Погодився на це бідний чоловік. Ніколи він ще не бачив стільки грошей, як тоді, коли пан приніс торбу і висипав гроші на стіл.

Та як тільки пан вийшов, хлопчик знову заспівав, так щиро полилася пісня з його грудей, що заплакало від радості серце бідняка. Узяв він ті гроші й відніс назад панові.

___________________

ЯК ПОСТАЛА НА СВІТІ БІДА

Українська народна казка

Був один цар. І вичитав той цар у книгах, що є на світі біда.

Слово «біда» ніяк не міг порозуміти.

Скликав своїх мудрих людей, щоб вони розтлумачили йому. А ті дорадили таке: щоб він розіслав своїх людей по цілій державі, може, біда вже народилася, а вони не знають. Най ідуть подивляться.

Якось дочулися про те чорти. Скували вони із заліза якусь потвору — ні людина, ні теля, ні осел. Одне слово, щось дивне. Вивели вони те на торг. Бо царські посли ходили і по торгах. Вони думали: а може, у когось знайшлась би біда на продаж, то виведуть на торг. Так і сталося. Вивели чорти своє чудисько на торг і скачуть коло нього.

Як угледіли те царські посли, підійшли ближче — подивитись. Питають пана, який коло того ходив, що воно таке. А пан одповів, що то — біда.

Посли дуже зраділи і почали токмитись [3] — бо на торзі такий звичай. Інакше й не купити, коли не токмитись

Токма була коротка. Запрошену суму виплачено. Коли відв’язали від стовпа біду, то й запитали чорта-пана, що вона їсть. Пан-чорт одповів, що голки. «Ну, — подумали, — то невелика суєта».

— А скільки їй треба дати на один раз голок? — запитали посланці.

— На один раз потребує один віз.

— Ну, та фабрик у нашого царя доста, най помалу голки товчуть.

Привели посли біду до царя. Цар дуже зрадів, що нарешті дочекався біди. Вийшов він і здивовано став. Нараз запитує послів, що вона їсть.

— Вона, пресвітлий царю, їсть голки.

Наказав цар фабрикам, щоб усі голки привозили на царський двір, нікому не продавали жодної. Фабрики послухали наказ і дуже зраділи, що можуть збути товар увесь одразу в одні руки.

І ось кравці доти шили одежу, доки мали голки. Як не стало голок, то почали щось інше робити. Люди ходили обдерті, бо не було чим зашити. Настала зима, люди мерзли від холоду, бо ходили лиш у цуравому [4].

І так лише через голку настала біда.

_____________