Акванавти, або Золота жила (на украинском языке)

- Грали ви погано, - сказав Микита Єгорович. - Воно й зрозумiло, нiякої зiграностi. Iндивiдуальна гра ще нiчого, а пас... не туди. Що не пас, то пiд ноги чужому. Коли хочете знати, то у футболi i хокеї виграє та команда, яка бiльше зiграна, яка з допомогою паса проносить м'яч до чужих ворiт, заплутує оборону, знов-таки пасом, бо не встигаєш навiть водити очима за м'ячем, коли грає прекрасна команда, а в результатi гол i... перемога. Все це, звичайно, теорiя.

- А на практицi ви не маєте бажання потренувати нас? - запитав Боцман.

Микита Єгорович помiтив, що Боцман тут не лише капiтан команди, але й лiдер колективу. Виходить, що всi свої задуми належить втiлювати через цього хлопця. Та вiн не збирається виховувати з них футболiстiв, вони йому потрiбнi для своєї мети.

- Нi, у мене iнша пропозицiя. У кого є бажання грати в футбол, може записатися в спортивну школу, а моя стихiя - вода! Маю бажання допомагати вам будувати й провести випробовування батискафа.

Говорив i уважно стежив за виразом очей хлоп'якiв. Першим ляснув у долонi Василько, який був тут, як довiсок до брата Володi. Засвiтилися очi i в iнших. Домовилися зустрiтися завтра в майстернi, чи то пак у хлiвi-сторожцi, на березi озера о десятiй ранку.

Цього ж вечора Микита прикотив на своєму ветеранi-велосипедi до дiда Захара, бо той був у такому вiцi i в такому станi, що всього можна чекати вдень i вночi. I вiк, i стан зробили з цього вiдлюдька безвольну iстоту, яка скучала за людьми, за спiлкуванням. Старий був щиро вдячний онуковi i радий був якось йому догодити. Микита наносив води в хату, поставив два великих чавуни i затопив плиту дровами. Старому пора викупатись. А сам, пораючись, гомонiв, бо вiдчував, що хата скучила за людським голосом.

- А вам хiба чути нашу сурму? - запитав здивовано.

- Та ще й як! Я ото всю нiч кручуся, а на зорi нiби провалююсь у безодню. А як сурма та подасть голос, прокидаюсь. Та не лише сурма! Там у вас у таборi є якась жiночка, в неї голос, що та сурма! Як зарепетує, аж луна котиться!

- А-а, то ж вона у мегафон! А голос у неї нормальний, навiть приємний. У нас там є сторож, так у того й без мегафону голос, як у Шаляпiна, хоч я його нiколи не чув.

- Та що ти все про когось, та про щось. Кажи вже про дiло. Як ти там пiрнав, шукав? А то я лежу тут, а думки мої всi там, бiля озера.

- А я, дiдусю, плавав човном i пiрнав. Дiстав навiть кiлька пляшок шампанського, а того, що треба, не намацав. Нiяких, навiть приблизних ознак. Доведеться копати фундаментально.

- Як?

- А так. Робити батискаф.

- Що це за сатана?

- Ну, як вам сказати, таку бочку з вiконцем, iз шлангом. На тросi спускати на дно й обслiдувати. На велику глибину я ж без повiтря не пiрну. Одне слово, починаю з пiрса. Тiльки у мене нi грошей, нi матерiалiв. А це ж дiстань у мiстi та привези. Дiстати я ще зможу, збереглися старi зв'язки, а привезти? Одна ходка з мiста сюди коштує полтинник.

- Скiльки? - здивувався старий.

- Ну; полтинник, як на вашу мову - пiвсотнi!

- П'ятдесят рублiв?!! Показилися, це ж дорого!

- У доларах дешевше. Я оце думаю, чи не органiзувати й собi якийсь кооператив? Як вважаєте, дiду?

- Лавку?

- Та нi, ви не в курсi дiла. Завтра пораненьку мотону у мiсто. Розбудете мене, щоб не запiзнитися на автобус. А то у вас тут i до автобуса... можна лiтаком! Два кiлометри пiшки! Поїхав би велосипедом, так нi в кого його залишити там, бiля зупинки. Нi, з транспортом у нас дiло швах!

- Йди сюди ближче, Микитко! - а коли онук пiдiйшов до дивану, на якому старий лежав так, несерйозно, нiби вiдпочивав вiд лежання в лiжку, мовив чомусь приглушеним голосом, довiрливо: - А якщо нам купити свiй транспорт?

- За що? - вирвалося у Микити. - I де?

- Он хлопець, що хата в мене в городi, купив собi нового автомобiля, а старенького свого продає. I не дорого. За тисячу. Як ти дивишся?

- А грошi?

- Нашкребемо. То й що?

- Уявляю собi той агрегат за тисячу! - усмiхнувся Микита.

- Але ж їздить. Вiн на ньому, скiльки я пам'ятаю, гасав як навiжений вдень i вночi. Може, вiзьмемо, доки добудемо скриню з озера? А тодi можна буде приглядiти i щось краще?

"Запорожець", навiть виходячи з заводу, має вигляд несерйозний, кожна деталь, кожна частина говорить про його пролетарське походження, а старий, та ще й застарiлої марки, облуплений i з повiтрязаборниками по боках - "вухастий", вiн нагадував вiслюка, якому три чисницi до смертi. Одначе й вiдвернутися вiд нього нелегко, оскiльки вiн мав i привабливий бiк - цiну. Так, справдi, це не "мерседес", не "форд" i не "тойота", навiть не його молодший брат ЗАЗ, але й цiна вiдповiдна! Вiн у п'ятдесят разiв дешевший вiд названих iноземних марок i в дванадцять разiв дешевший за щасливого родича.

Цiна переважала всi "за" i "проти".

Микита Єгорович запiзнився на зустрiч зi своєю командою акванавтiв, зате вiн приїхав увечерi на своєму лiмузинi i урочисто вибачився, бо мав справдi переконливу причину.

А наступного ранку вiн зупинив свого автомобiля бiля мiського ринку, де працювали бульдозери, розвалюючи старi сарайчики, що вважалися магазинами, готуючи мiсце пiд новi примiщення. МАЗи завантажувалися кранами й вони вiд'їздили повнi глини, каменю й рiзного смiття. Дивився на цю картину Микита Єгорович, i в його головi народжувалися думки стратегiчного плану.

Довжелезнi дрючки-балки дещо пiдточенi шашiллю, може, на будiвництво дачi не згодяться, а для плота це те, що треба! Чому для плота? Та тому, що пiрс нiчого не дасть. В одному мiсцi опустиш свiй пристрiй, обдивишся - пусто, а далi що? Пiрс же не перенесеш. А плiт може обiйти все озеро. Тiльки плiт i нiяких вагань. Дiд не пiдведе. Все, що треба для озера, видасть! Микита Єгорович пiдiйшов до "шкоди" з довгим кузовом i повiв комерцiйну розмову про те, що отi стовпи, якi бульдозер закопує, слiд вiдiбрати й вiдвезти за мiсто. Водiй погодився, але сказав, що вибирати, виносити й навантажувати тут нiкому. Якщо це зробить хтось, вiн вiдвезе, хоча це й ризиковане, адже за мiсто. Не гаючи часу, Микита Єгорович погнав свого горбоконика за мiсто, на дачi за озером, а через годину автомобiль летiв назад, набитий хлоп'ятами. Мурахами заметушилися вони на розваллях, серед бiлої куряви. Тягли обсипанi глиною дрючки на тротуар i складали на купу. Що не скажи, коли люди в чомусь зацiкавленi, їх пiдганяти нi окриком, нi плакатом не треба.